У нас вУкаіни так багато чудових назв річок, озер, сіл і міст, що можна прийти в захоплення.
Одне з найбільш точних і поетичних назв належить крихітної річці Вертушінке, що в'ється по дну лісистих ярів в Московській області неподалік від міста Руза.
Вертушінка весь час крутиться, як егоза, шастає, дзюрчить, бурмоче, дзвенить і піниться біля кожного каменю або впав стовбура берези, тихенько наспівує, розмовляє сама з собою, прішепетивает і несе за хрящувате дну дуже прозору воду.
Вода ця випливає з давніх часів і темних, як їх вік, земних пластів, з яких-небудь юрських глин і девонських пісковиків.
Незрозумілим, але милим здається одна обставина, пов'язане з Вертушінкой.
Як відомо, у нас, в Московській області, ніяких гір немає, - одна горбиста рівнина, а між тим Вертушінка звідкись вимиває і зносили великі обкатані гранітні камені.
Це, звичайно, валуни, що залишилися від льодовикового періоду. Влітку вони лежать в теплій струістой воді і ніби мружаться від дрімоти. Вони заросли лишаями. Вода, обтікаючи валуни, наспівує свою немудре пісеньку. Важко повірити, що ці добродушні валуни були свідками катастрофи нашої Землі, що льодовик люто дротів кх через всю Україну, від самих скандинавських гір, і кинув тут, в затишній Вертушінке, мирно доживати нескінченний і спокійний кам'яний вік.
Але повернемося на хвилину до назв.
Назви - це народна поетична оформлення країни. Вони говорять про характер народу, його історії, його схильності і особливості побуту.
Назви потрібно поважати. Змінюючи їх в разі крайньої необхідності, слід робити це перш за все грамотно, зі знанням країни і з любов'ю до неї. В іншому випадку назви перетворюються в словесне сміття, розсадник поганого смаку і викривають неуцтво тих, хто їх вигадує.
Не можна називати міста так неблагозвучно, що людям в них неприємно жити.
Прикладів можна навести багато.
Замість того щоб місто, де жив український письменник Іван Франко, назвати просто і добре Франко, незграбний переіменователь зрозумів дати йому невимовне ім'я «Івано-Франківськ».
Коктебель в Криму (до речі, красиве і легке ім'я) перейменували в Планерское. Перш за все це неграмотно. Якщо виходити від слова «Планер», то потрібно говорити «Планерне», а не «Планерское». І що за закінчення - Планерського-о-е? До чого воно відноситься, це прикметник «Планерское», що зависла без іменника? Це, очевидно, таємниця навіть для тих, які так казенно назвали це дивовижне по своїй суворій красі місце.
Порівняно недавно в Криму без жодного розголосу і без узгодження з населенням, а значить, і без згоди населення, поспішно перейменували майже всі міста, села і поселення, за винятком приморських.
У нових назвах немає і натяку на природу або історію Криму. Новітня карта Криму рясніє незграбними, безособовими, а то і просто безглуздими назвами.
Наприклад, в Криму, де немає і зроду не було суниці, з'явилася назва: «Суничне». Що Земляничное? Мило? Або морозиво? Або варення?
Зникли імена, пов'язані з життям в Криму багатьох наших великих людей. Цей випадок з перейменуванням свідчить про відсутність первинної культури, зневазі до народу, до країни і, звичайно, про відсутність вигадки і уяви.
Ми будемо сотні років ламати собі мову на всяких Івано-Франківськ, тоді як Вертушінка завжди буде легко дзвеніти і литися, і вільно і широко, по-північному на «о», наприклад, буде вимовлятися Ковель.
Над ярами Вертушінкі стояв просторий дерев'яний будинок, що належав колись письменнику Вакула Лаврову.
Після революції там влаштували будинок відпочинку для письменників. Називався він «Маліївка».
Я поїхав в Маліївка на три місяці, щоб відпочити й зміцніти після хвороби.
Якщо на столі ще була хоча б одна хвоїнки, лицарськи чемний і точний Шкваркина навідріз відмовлявся грати. За його словами, навіть незначний пух від крила який-небудь сойки або синиці міг поцілити в кульку з вірного напряму і зіпсувати самий блискучий удар.
Грали на цьому багатостраждальному більярді в будь-яку погоду - і в відро і в дощ. У дощ сукно на більярді промокає так сильно, що кулі, вдаряючись одна об одну, вибивали з нього фонтани води. Гравці ходили мокрі від бризок, але це їх не засмучувало - азарт долав усі.
Навколо більярду весь день сиділи «вболівальники» (тоді вперше з'явилося це нове слово) і любителі поговорити і «погомоніти».
Перше місце серед разговорщіков займав Сергій Буданцев - щільний жартівливий чоловік з веселим і добрим блиском очей під кришталево-чистими окулярами.
Його розповіді не припинялися з ранку і до пізнього вечора. Пам'ять і здатність до асоціацій у нього були незвичайні. Будь-яке слово негайно викликало розповідь, анекдот, спогад.
Буданцев був людиною шипучим і легким. Вся сила його таланту, як мені здавалося, йшла на розмови. Для того щоб писати, майже не залишалося часу. Може бути, цим і пояснюється та обставина, що Буданцев мало писав і рідко друкувався.
Найнебезпечнішим по відношенню до себе, як до письменника, було у Буданцева його властивість охоче і докладно розповідати задуми своїх ще не написаних речей і при тому розповідати чудово. Так у нього поступово накопичувався цілий цикл таких відпрацьованих і оброблених до останньої рисочки усних глав і новел. Зопалу здавалося, що варто тільки заппсать всі ці глави - і книга буде готова.
Але на ділі виявлялося, що все зовсім не так: усна розповідь, перенесений на папір, бліднув і вмирав. Може бути, тому, що Буданцева було цікавіше його розповідати, чим писати. Було неможливо перенести на папір ті багаті інтонації і ту міміку, якими досконало володів Буданцев.
З тих пір я зрозумів стриманість багатьох письменників в оповіданнях про те, що вони збираються писати, зрозумів, що вибалтиваніе ще не створених речей може бути просто небезпечним.
Буданцев одним з перших загинув в Чукотському таборах.
Олександр Бек писав в Малеевке книгу про знаменитого доменщики Курако.
Всіх вражав придуманий Беком спосіб роботи над книгами. Перш за все Бек, знайшовши свою тему, за його словами - «золоту жилу», визначав головного героя і коло людей, необхідних йому для чергової книги. Це завжди були реальні люди.
Потім Бек простодушно, але нещадно випитував цих людей про всі обставини їхнього життя і роботи до найостанніших дрібниць. При цьому Бек намагався поменше записувати, щоб їх не бентежити.
Таким чином, у Бека накопичувалося багато записів і стенограм. Після їх розшифровки Бек приступав до роботи. Він перекладав стенограми на мову художньої прози і сміливо компонував книгу. Він домагався повної достовірності, але разом з тим, відбираючи, роз'єднуючи і поєднуючи в різних комбінаціях отриманий матеріал і даючи свою власну забарвлення і оцінку людям, створював документальну, а справді художню прозу.
Так була написана книга про Курако і інші книги Бека, аж до прославив його на весь світ «Волоколамського шосе».
Бек запропонував влаштувати при Спілці письменників грандіозне сховище стенографічних записаних розмов з усіма чудовими людьми нашої країни. Таким чином, стверджував Бек, ми створимо чудовий звід з історії СРСР і разом з тим дамо в руки письменників багатющий матеріал. Кожен зможе користуватися для роботи будь-якими стенограмами.
Наскільки я знаю, Бек навіть почав складати великий список наших видатних сучасників, яких слід було опитати. У цей список входили вчені, інженери, винахідники, робочі, артисти, письменники, агрономи, селекціонери, співаки, мандрівники, революціонери, архітектори, бетонщики, поети, садівники, балерини, лікарі, шляховики, моряки, полководці, мисливці - люди всіх професій і різноманітного, часом несподіваного життєвого досвіду.
На жаль, цей грандіозний план не вдалося здійснити.
Ні у кого з письменників я не зустрічав такої наполегливості в роботі, як у Бека. Часом його працю здавався мені непосильним для однієї людини.
Бек - лукавий і часом любив зображати з себе простака - був надзвичайно м'який, але прямолінійний.
Де б не з'являвся Бек, він негайно втягував оточуючих в орбіту своїх захоплень, заражав їх своєю нестримною, але м'якої енергією, своїм шаленим цікавістю. Як завжди в таких випадках, життя в його присутності виявлялася цікавіше, ніж це було до нього. Недарма про Беке жартівливо говорили, що «Наш бог - Бек».
Кожному, хто близько дізнавався Бека, без нього вже важко було обійтися, - без його сміливих планів, галасливих, суперечок, жартів і вміння жити.
До кінця я оцінив енергію Бека і його відданість літературі набагато пізніше, коли мені пощастило разом з Еммануїлом Казакевичем, Беком і декількома іншими письменниками брати участь у випуску одного альманаху.
Альманах вів Казакевич - людина, якщо можна так висловитися, блискучий. Безмірно талановитий, що володів разючим розумом, хоробрістю простого солдата, убивчим гумором, ліричної ніжністю до друзів і вразлива до хорошим людям.