-- Друзі прийшли!
-- кричить Василь Миколайович.
Ми зі старим переходимо два джерела, зникаємо в глибині ущелини. Весь день блукаємо по відрогів. Цей похід не розсіяв сумнівів і ніяких змін не вніс в наші плани. Ми бачили тільки південні схили хребта, але вони не давали повного уявлення про ці гори.
На табір з'явилися на другий день до вечора.
-- Чого це ви так довго затрималися?
-- зустрічає нас Василь Миколайович, і я по тону його здогадуюся, що якась нова лихо спіткало з жителями нашої самотньої стоянки.
-- Трохим вчора не повернувся, немає його і сьогодні.
-- Він тут. Та хіба від нього встигнеш чогось добитися путнього, затвердив -не знаю - і все! З намету виліз Гліб.
-- Ти де кинув Трохима?
-- питаю.
-- Чи не маленький він, що його кидати, сам пішов, а куди - не знаю.
-- Але ви ж пішли разом в вершину ключа, чому ж ти повернувся один? Що трапилося?
-- Так що ви пристали, ніби я вкрав або вбив кого.
-- Ще б цього не вистачало! Де Трохим, відповідай!
-- і я відчуваю, як мною опановує гнів.
-- Кажу, не знаю, - стоїть на своєму Гліб.
-- Я залишився відпочивати, а він не захотів, пішов далі. Ну, я і повернувся.
-- Чому ж повернувся?
Гліб мовчить, незграбно переступає з ноги на ногу і дивиться на мене відкритими очима.
-- Шукати треба, обов'язково шукати, може, біда яка з ним.
-Улукіткана пронизує недобрим поглядом Гліба і додає сердито: - Який худий люди є. Собаку і ту не можна кидати тайзі, а ти товариша залишив!
-- Я вже готовий, зараз Микола допече коржі, піду на розшуки, -говорить Василь Миколайович.
-- Підемо разом. Гліба прихопимо з собою і там на місці влаштуємо йому суд, якщо що трапилося з Трохимом.
-- Нікуди він не дінеться, а візьмемо - ще горя наберемося, - протестує Василь Миколайович.
Гліб мовчить, йому ніяково. Він, як гусак, мовчки тупцює на місці.
-- Чи не навчила тебе, Гліб, річка, а, здавалося б, на корчі потрібно було добре подумати, як жити далі. Тебе ж не кинули в біді, а ти що зробив?
-- питаю я.
Тривожні думки охоплюють мене. Я знаю пряму, нехитру натуру Трохима. Він не міг залишатися мовчазним свідком ліні і байдужості Гліба, і на цьому грунті могли між ними виникнути непорозуміння. А хіба ми знаємо, на що здатний Гліб? При цій думці мене всього обдає жаром.
Василь Миколайович уже стоїть з рюкзаком за плечима. Не хочеться залишати табір і тепло багаття, а при думці, що ти повинен відразу зануритися в мокру гущавину, - по тілу пробігає холодок. Але йти треба. Якщо з Трофимом що трапилося, він чекає нас.
Ось готовий і я. За плечима торбина, карабін, в руках сошки. Ще кілька ковтків гарячого повітря, і ми залишаємо стоянку. Але що це? Собаки раптом насторожилися, потім обидві кинулися навпростець через кущі, до витоку.
Ми затримуємося. З гущавини показується Трохим. Він ледве пересуває ноги, згорбився і, здається, якби не посох в руках - давно б звалився. Одяг на ньому порвана, мокра, особа, заплямоване віспою, осунулось. Видно, що сил у нього вже немає і веде його тільки воля.
-- На кого ж ти, браток, схожий, істинний бродяга! Побачила б Ніна!
-каже Василь Миколайович, стягуючи з нього торбинку.
-- Дай душу відігріти, а потім про Ніну думатимемо, - відповідає той, а сам весь тремтить, як осика на вітрі.
Він простягає пояснивши руки до багаття, вистачає відкритим ротом тепло і насторожено ловить мій погляд, як би намагаючись вгадати, чи знаю я, що сталося. Поруч зі мною стоїть збентежений Гліб. Він не відриває очей від Трохима і теж щось намагається вгадати за його втомленому обличчю, але той не бажає навіть поглянути на нього.
-- Тут по ущелині ні за що не пройти нівеліровщікам, - каже Трохим, - куди поткнешся - завали, розсипи, а в бік нікуди не зміниш, скелі.
-- До вершини ходив? Там низький місця?
-- Ні, Улукіткана, туди не ходив, але, видно, місце низька. Тільки до нього все одно з оленями не добратися.
-- А чому з тобою не пішов Гліб, що трапилося?
-- не витримую я.
-- А він сам хіба не розповідав?
-- Каже, що ти не захотів сісти з ним відпочивати, пішов вперед, а він не зміг тебе наздогнати.
Трохим мовчки, в упор, дивиться на Гліба, і я помічаю, як здулися жовна на його стислих щелепах.
-- Що ж у вас сталося?
-- допитуюсь я.
-- Все це нісенітниця. Не варто говорити. Погано ось, що не знайшов проходу, весь порваний, змучився.
-- Що збагнути, якщо м'яса немає? Зараз Баранинці б, інша справа, -відповідає він з докором, але тут же починає метушитися біля багаття.
Трохим спустився до річки, роззувся і, знявши сорочку, почав полоскати її в каламутній воді. Гліб не зводив з нього очей, і я бачив, як його обличчя, немов від якогось внутрішнього напруження, червоніло, як важко він дихав, борючись з непроханими, раптом нахлинули на нього, думками. Я вперше бачив його в такому стані і не міг розгадати, що накопичується в його душі.
Ось він ступив від багаття до берега і раптом зупинився, видно, хотів повернути назад, та ноги заупряміллісь, попрямували до річки. Ми насторожилися, ще не розуміючи, чого він хоче. Одне було ясно, що все це мало прямий зв'язок з подіями, що розігралися вчора в ущелині східного витоку.
Трохим, безсумнівно, чув, як наближався Гліб, човгаючи ногами по гальці, як зупинився біля нього. Але навіть не обернувся. А хлопець стояв перед ним з опущеними руками, покірний, похмурий. З хвилину тривало нудне мовчання. Але ось Трохим підвівся, став не поспішаючи викручувати сорочку. Що йому сказав Гліб - ми не розчули, але той раптом повернувся до нього і, широко розмахнувшись, вдарив його по обличчю туго скрученої сорочкою.
Гліб похитнувся, змахнув руками, рвонувся було вперед, але Трохим повторив удар. З-під ніг хлопця вислизнули камені, тіло зігнулося, в останній спробі утриматися, і він впав у воду, піднявши над собою стовп бризок.
Трохим, все так само не поспішаючи, зловив Гліба за ноги, допоміг йому вибратися з води, відштовхнув від себе.
-- Рано совість розмотав, тхір безсоромний навіть не краснеешь, - сказав він, дістаючи кисет,
За зовнішнім спокоєм Трохима ховалася буря. Це було видно по спалахнув на обличчі багряним плям, по тому, як тремтіли його руки. Давно я не бачив Трохима в такому збудженому стані, але незвичайна внутрішня сила стримувала гнів цієї людини.
Гліб стояв мокрий, жалюгідний, самотній. З його одягу струмком стікала вода. Раптово Трохим повернувся до Гліба, безцеремонно поцупив з нього мокру тілогрійку, вичавив з неї воду і підійшов до багаття.
Він не виправдовувався. А люди в очікуванні мовчали, все ще перебуваючи під враженням цієї неприємної сцени. І Трохим не витримав, пояснив стримано:
-- Вчора відстав з продуктами, зжер все один і далі не пішов. Нехай знає, що стоїть в тайзі шматок коржа.
Що Трохим повернувся голодним, було видно по тому, як багато і жадібно він їв за вечерею.
А тим часом густий туман злодійськи, непомітно сповз з круч на дно ущелини, і чорна темінь огорнула табір. Я затримався біля багаття за роботою. Треба було приготувати чергову радіограму в штаб і відповісти начальникам партій на їх запити. Улукіткана лагодив своє сідло. Поруч з ним сидів Гліб. На його похмурому обличчі танцювали криві відблиски полум'я.
-- Слухай, Улукіткана, чому на мене все нападають?
-- запитав він тужливим голосом.
Старий відклав сідло, подивився на нього довгим, допитливим поглядом.
-- Навіщо прийшов до нас в тайгу?
-- раптом запитав він.
-- Якщо твої руки від роботи біжать шибче ніг і друг тобі не треба - пропадеш тут, як шуліка без крил. І в роті у тебе не мова, а скажена собака, я думаю. Навчися мовчати.
Улукіткана відвернувся від Гліба, вважаючи розмову закінченою, знову взяв у руки сідло. Але його остання фраза глибоко запала в моїй пам'яті. Мені навіть здалося, що я зробив велике відкриття: "Навчися мовчати" - ось ще одна давня народна мудрість, що не втратила і тепер своєї свіжості.
Умій мовчати, коли важко!
Через півгодини табір засипав. З далеких рівнин набігав теплий вітерець, опалим сонливою листям. Згас і багаття. Біля нього сидів Гліб, самотній, як пень в степу, забутий усіма. Мені було шкода його, але я подумав, воно буде, хай до кінця вип'є гірку чашу роздуми.
Але коли засинав, я почув голос Трохима:
-- Іди, рис поперечний, до мене в полог. Тебе, Шкодина, навіть на ніч ніхто не покликав.
І я чув, як м'яко йшов Гліб до пологу Трохима, як роздягався, лягав спати і як скоро вони обидва мирно захропіли.
Рано вранці олені в зборі. Хвилин десять витрачаємо на піймання Баюткана. І так кожного дня. Але Улукіткану це подобається. З яким азартом він ганяється за ним, влаштовує пастки, погрожує розправою, але, піймавши, він пальцем не зачепить його і неодмінно покладе на губу оленя дрібку солі. Баюткана він любить за дикість, за горду вдачу, та й той прив'язаний до нього. Іноді сам підходить і починає чесати покусані Паутов губи про спину старого, і тоді пласке обличчя провідника надзвичайно добреет.
Караван рушає. Від стоянки в глиб гір біжать Затеси, зроблені нами в минулому році, коли шукали Івакскій перевал. Під ногами стежинка. Вона приводить нас до броду через лівий витік, підіймається на піднесеність, і ми без пригод добираємося до ключа Тас-Балаган. Прозора скляна струмінь падає з шаленою висоти і тільки тут внизу, досягнувши ложа ущелини, відпочиває на білому піску в глибоких заводях.