У царювання славного короля Едуарда III жив хлопчик на ім'я Дік Уїттінгтон. Батько і мати його померли, коли він був зовсім маленьким.
Дік був такий малий, що ще не міг працювати. Туго доводилося бідоласі. Обідав він бідно, а снідати часто і зовсім не снідав. Люди в його селі були бідні і нічого не могли йому дати, крім картопляного лушпиння та зрідка черствою кірки хліба.
І ось наслухався Дік всяких небилиць про велике місто Лондон. А в ті часи, треба вам сказати, в селі думали, що в Лондоні живуть одні лише знатні панове, які цілими днями тільки те й роблять, що співають так танцюють, а всі лондонські вулиці вимощені чистим золотом!
Якось раз, коли Дік стояв біля придорожнього стовпа, через село проїхала велика віз, запряжений вісімкою коней з бубонцями на вуздечках. Дік вирішив, що візок їде в прекрасне місто Лондон, і, набравшись хоробрості, попросив візника взяти його з собою.
- Дозволь мені йти поруч з возом! - попросив Дік. - У мене немає ні батька, ні матері. І гірше, ніж тепер, мені все одно не буде.
Візник подивився на обшарпану одежину Діка і відповів:
- Іди, коли хочеш!
І вони рушили в путь разом.
Дік благополучно дістався до Лондона. Йому так кортіло побачити чудові вулиці, вимощені золотом, що він навіть забув подякувати доброго візника і щодуху кинувся шукати їх. Він бігав з вулиці на вулицю і все чекав, -ось зараз здасться бруківка з золота. У селі він три рази бачив золоту гінею і добре пам'ятав, скільки дрібної монети давали в обмін на неї. Ось він і думав: чи варто тільки відколювати по шматочку від бруківки, і грошей у нього буде скільки душі завгодно,
Бідолаха Дік бігав, поки зовсім з сил не вибився. Свого друга візника він більше й не згадував. Нарешті, вже до вечора, Дік переконався, що куди б він не пішов, скрізь тільки бруд замість золота. Забився він в темний куточок і плакав, поки не заснув.
Всю ніч маленький Дік провів на вулиці, а вранці, дуже зголоднівши, встав і пішов бродити по місту. Кожного зустрічного він просив: "Подайте хоч півпенні, щоб мені з голоду не вмерти!" Але майже ніхто не зупинявся і не відповідав - лише двоє-троє перехожих подали йому по монеті. Бідолаха зовсім ослаб від голоду і ледь тримався на ногах.
У відчаї він попросив милостиню ще у кількох перехожих, і один з них крикнув йому сердито: