причини і тлумачення
I / Історико-філософський процес: вихідні поняття і рушійні сили. Гегелівська, марксистська і екзистенційно-персоналістський концепції філософії 2 / Сутність і призначення філософії - спроба синтезу всіх трьох концепцій
Історико-філософський процес: вихідні поняття і рушійні сили. Гегелівська, марксистська і екзистенційно-персоналістський концепції філософії
На минулій лекції ми визначили найбільш загальні характерні риси філософії, що відрізняють її від інших форм вирішення миро-воззренческіх питань. Сьогодні ми переходимо до вивчення історико-філософського процесу. При вивченні історії філософії бро--саєти в очі різноманіття філософських вчень, шкіл, течій, напрямків. Перш, ніж приступити до вивчення всього цього мно-гообразие, необхідно уточнити ряд вихідних понять.
Існування безлічі філософських вчень, шкіл, тече-ний і напрямків характеризує історико-філософський процес з боку його внутрішньої диференціації і поляризації. Роз-нення філософії постає як зіткнення філософських підходів боротьба ідей, принципів і особистостей. Таким чином, труднощі в з'ясуванні того, що являє собою філософія, в значній мірі пов'язана з тим, що філософії як такої просто немає. Реально існувало й існує безліч різних навчань, шкіл, течій і напрямів, які в якійсь мірі солідарні один з одним, а в чомусь суперечать, борються, спростовують одне одного. При цьому з розвитком історико-філософського процесу змінюється предмет філософського роздуми і спосіб вирішення фило--софскіе проблем. З цього нерідко робляться необгрунтовані виводи-ди. Перший - про те, що у філософії немає єдиного систематизує початку і, отже, неможлива її самототожність. Другий - про те, що оскільки філософи обгрунтовували суперечать-чащіе один одному положення, які в рівній мірі виявляються опровержімие, остільки філософія не здатні відшукати исти-ну. Звідси випливає висновок про неспроможність будь-яких філософських поглядів.
Подібні погляди притаманні не тільки недосвідченому в фі-лософіі обивателю, а й багатьом філософам-професіоналам. Най-більш яскраво їх висловлювали прихильники скептицизму (але не тільки вони). Противники скептицизму, погоджуючись з тим, що передують-щие філософські вчення були помилковими, або, по крайней мере, мали серйозні вади, прагнули створити «єдино істин-ву філософію». Великі філософи Платон, Арістотель, Авгус-тин, Фома Аквінський, Декарт, Кант, Гегель, Шопенгауер, Маркс, Ніцше та інші - оголошували свої філософські системи вершиною розвитку філософської думки, яка увібрала все краще, що було у попередніх поколінь філософів, що дає людству аб -солютную істину і, тим самим, покінчити зі згубною для фі-лософіі боротьбою.
Протягом тривалого часу в суспільній свідомості складалося спрощене уявлення про те, що різноманіття філософських вчень є плід діяльності незговірливих фило-софов, які намагаються заволодіти умами людей в корисливих цілях або щоб потішити своє самолюбство. Вперше серйозне дослідження історичного розвитку філософії провів найбільший німецький філософ Гегель. Він покінчив з спрощеним уявленням про при-чинах філософського плюралізму. Гегель пов'язав різноманіття фі-лософіі з різноманіттям дійсності, однією з форм осягнення якої і виступає філософія. Оскільки дійсними-ність різноманітна, остільки і філософія різноманітна. Однак, на думку Гегеля, це різноманіття не виключає, а, навпаки, передбачає єдність. Всі філософські системи, на його погляд,
продставляют собою моменти розвитку «Абсолютної ідеї», «Абсо-лютного Духа». Таким чином, визнається цінність кожної фило--софскіе системи, але в той же час підкреслюється її щодо відповідності-ність. Абсолютним, неминущим в філософських системах, по Ге-гелю, є її принцип, який представляє собою момент розгортання «Абсолютної ідеї», а тимчасовим, минущим - абсолютизація цього принципу, яка неправомірно протівопос тавляет дану систему всім іншим філософським системам.
філософських вчень, підкреслюється ідеологічна функція
Однак марксизм не ставить розвиток філософії в жорстку, однозначну залежність від розвитку суспільного буття, мате-риальной і духовного життя людей. Відповідно до положення про відносну самостійність в розвитку громадського со-знання, визнається можливість і щодо самостійного розвитку філософії, відставання від розвитку форм суспільного життя ( «консервативні» і «реакційні» вчення) або ж опері-ються філософією безпосередніх завдань суспільного життя ( « прогресивні »і« революційні »вчення. У марксизмі призна-ється також залежність філософських вчень і від особистості створюю-щих їх мислителів.
Гегелівської і марксистської концепції у визначенні суті-сти і призначення філософії протистоїть екзистенційно-персоналистский підхід. Представники цього напрямку виступила-пают проти тлумачення філософії як відображення і вираження будь-яких сторін абсолютної ідеї або суспільного буття. Фі-лософія, на їхню думку, специфічна не своїм предметом, а способом відносини людини до буття. Отже, сутність філософії утворює не якийсь особливий специфічний предмет розгляду, а саме філософське мислення, філософування. Філософське мислення, навіть якщо його і можна назвати відображенням буття, є відображенням у формі проблеми, інакше кажучи, специфічність фило-Софії проявляється перетворенням готівкової дійсності в проблему: проблематизація дійсності і одночасно по-катування її депроблематізаціі, тобто вирішення цієї проблеми в мисленні.
В екзистенційно-персоналістський інтерпретації подчер-кивается, що філософія - це не наука, а духовно-практична форма освоєння дійсності. На відміну від науки, вона пред-ставлять собою не просто теоретичне знання, інтелектуальну конструкцію, а є вираженням основних переконань челове-ка, його моральної позиції. Філософствування - це духовний акт, в якому діє не тільки інтелект, але вся сукупність духовних сил людини. Це означає, що в основі філософії лежить досвід людського існування у всій його повноті.
Прихильники цього напрямку наполягають на особистому, суб'єктів незалежно-єктивні характер філософії, на присутності особистості филосо-фа в усьому його вченні. Філософія - це прагнення особистості уста-новить згоду з самим собою і з навколишнім світом, це форма ре-алізації його власної сутності. Вона народжується з почуття незадоволеності і занепокоєння і є результатом зусиль мислителя зняти ці негативні емоції. Кожна особистість со-здает свою філософську систему. Скільки особистостей, стільки може бути і філософських систем. На кожній значній філософ-ської системі лежить відбиток особистості філософа. Це проявляється і у виборі проблематики дослідження, і через ідеї, які виражають в абстрактних термінах внутрішній стан особистості філософа, і в стилі (способі викладу матеріалу). У зв'язку з цим робиться висновок, що кожна філософська система володіє цінністю тільки для її творця, і вона не може претендувати на значущість для всіх. Тому не слід зіштовхувати філософські системи один з одним, оголошувати, що одна з них істинна, інша - помилкова. Каж-дая з них представляє цінність сама по собі.
Очевидно, що такий підхід призводить філософію в тупики суб'єктивізму. Вона втрачає суспільну значимість, якесь духовно-моральне значення для інших людей. Тому перед-ставники екзистенційно-персоналістського підходу прагнуть знайти якісь загальнозначущі характеристики філософствування. Наприклад, французький персоналіст Ж. Лакруа заявляє, що це означає універсалізуватися духовний досвід особистості, переводячи його в терміни, доступні для інших систем. Представники релігійні-ного напряму таку можливість пов'язують з тим, що духовне життя людей має одну загальну основу - Бога. Прихильники нерелі-гіозние екзистенціалізму намагаються вивести общезначімость з тотожності ірраціонально-вольового початку особистості.
Отже, ми зафіксували три точки зору на причини фило--софскіе плюралізму, що випливають з певного розуміння специфіки філософії. На нашу думку, кожна з цих позицій містить в собі раціональне начало. Тому їх можна пов'язати один з одним, представивши синтетичну цілісну концепцію.
Сутність і призначення філософії - спроба синтезу всіх трьох концепцій
Філософський плюралізм з'являється внаслідок історичності людино, всіх форм його матеріальної і духовної діяльності. Істо-річеская обумовленість філософської думки, на якій настаи-вал Гегель і Маркс, не викликає сумніву. Філософія як форма духовної діяльності необхідно повинна нести в собі момент ис-торічності. Філософія - це відповідь людського духу на питання, поставлені історично зумовленим буттям людини.
Таким чином / визнаючи історичну обумовленість різноманіття філософських вчень, шкіл і течій, слід мати на увазі, що це визнання не скасовує визнання пріоритету лич-ностного початку в філософії. Філософське вчення - не просто продукт епохи. Це все продукт роздумів, установок, пережив-ваний конкретної особистості. Епоха заломлюється, реалізує свої імперативи, вимоги через духовну діяльність особистості мислителя. Інша справа, що не всі мислителі і не всі епохи стре-мілісь висловити своє «Я». Для деяких епох, зокрема для середньовіччя, взагалі не прийнято говорити від імені свого «Я». У таку епоху філософ хоче, щоб його думки сприймали як голос часу, держави або перекладача голоси вищих сил - Бога. У середньовічній теології головним достоїнством мислите-ля вважалося проходження «зразком» - творінням «отців церкви». Проте, це не виключає спільного висновку, що основою фило--софскіе плюралізму є своєрідність особистості мислителя, його індивідуального характеру, індивідуального досвіду, індивідуального переживання, індивідуальних здібностей, індивідуального освоєння досягнень культури своєї епохи, свого народу.
Підкреслюючи важливе значення особистісного Вира-вання в історичній обумовленості філософського творчості, слід також проаналізувати внутрішню протилежний-ність впливу «історичного чинника» на розвиток історікофі-лософского процесу. З одного боку, кожна історична епо-ха, держава, культура створюють передумови для подібної, тож-дественной постановки і рішення філософських проблем. Але, з іншого боку, ця тотожність обумовлює відмінності, так як в кожну іншу епоху, в кожній культурі створюється інша тотожність, і значить, в різні епохи, в різних культурах повинні бути різні способи постановки і вирішення філософських проблем. Тому розгляд філософії в процесі историчес-кого розвитку від однієї епохи до іншої, від однієї культури до іншої дозволяє побачити і оцінити велику різноманітність філософських вчень, шкіл, течій і напрямів.
Разом з тим, історичний розвиток характеризується не тільки тим, що на зміну одній епосі, культурі приходять інші, тобто унікальністю різних епох, держав, народів, культур. Воно необхідне передбачає спадкоємність між цими епоха-ми і культурами. І це обумовлює можливість запозичення накопиченого попередніми поколіннями багатства філософської думки і її продовження, розвиток філософської традиції, ко-торая виражається в існуванні філософських течій і на-правлінь.
Наявність філософської традиції характеризує тотожний-ність філософської думки і показує, що незважаючи на відмінність епох, культур, державно-національних утворень та інших факторів, філософська думка стійка, вона періодично віз-обертається до однієї і тієї ж проблематики і вирішує цю проблематі-ку близькими засобами. У різні епохи, в різних культу-рах у філософів можуть виникнути досить близькі переживання і роздуми. І, хоча ці переживання вони висловлюють на мові свого часу, з урахуванням досягнень всієї попередньої філософії і тієї конкретної соціокультурної ситуації, в якій створюється дане філософське вчення, ми все ж чітко бачимо їх ідейну близькість. Яскравим прикладом такої переклички епох являє-ся стоїчна традиція - античний стоїцизм - християнський стоїцизм - екзистенціальний стоїцизм.
Філософська традиція проявляється в філіації ідей, тобто переходу ідейного багажу одних філософських вчень і шкіл в інші. Ця філіації може мати найрізноманітніший харак-тер. І сам факт запозичення ідей може бути причиною тождест-ності філософських вчень, шкіл, а також причиною їх разли-чий всередині школи, течії, напрямки. Таким чином, в тради-ції в якійсь мірі реалізується надісторичне детермінанти в філософії. Наявність філософської традиції, що дозволяє філософської думки однієї епохи, культури перегукуватися з філософською думкою іншої епохи, культури, призводить до висновку про відноси-тельно значенні історичного чинника, дозволяє виявити в фі-лософіі «надісторична моменти». Правда, тут можливо пояснення і з позицій історичного детермінізму. Суть його со-стоїть в тому, що подібні за деякими найбільш загальним характерис-тікам стану суспільного буття і свідомості (наприклад, відбутися у-яние кризи всіх сфер суспільного життя) створюють найбільш про-щие передумови для появи близьких ідей в різні епохи, продукують філософські традиції.
Для філософського процесу характерний діалог поглядів, під-ходів. Цей діалог проявляється, по-перше, в тому, що кожен зна-ве філософ береться завжди за вирішення тих проблем, ко-торие були поставлені і, на його думку, незадовільно раз-вирішені якимись конкретними його попередниками або
якийсь школою, плином. Він явно чи приховано відштовхується від тих, хто був до нього. По-друге, такий філософ завжди веде діалог з попередньою філософською культурою в рамках всієї її істо-рії. І, по-третє, він найчастіше веде діалог з філософами близьких йому навчань (в рамках школи) або, навпаки, протистоять йому навчатися ідей. І цей діалог є чинником, що підсилює єдиний-ство історико-філософського процесу, дає підставу для само-ототожнення філософії і, в той же час, він побічно спосіб-ствует філософського плюралізму, так як в процесі діалогу фор-мируется своєрідність того чи іншого філософського вчення.
Зараз, після розгляду загальних передумов розвитку ис-Ториком-філософського процесу доцільно перейти до конкретних-ному розгляду його основних етапів, філософських вчень, шкіл, течій і напрямів.