Головна | Про нас | Зворотній зв'язок
Цивільно-правова відповідальність заснована на принципі повноти відшкодування заподіяної шкоди або збитків. Це означає, що особа, яка завдала шкоди або збитків, за загальним правилом має відшкодувати їх в повному обсязі, включаючи як реальний збиток, так і неодержані доходи (п. 2 ст. 393, абз. 1 п. 1 ст. 1064 ЦК), а в установлених законом випадках-і моральну шкоду. Даний принцип випливає з товарно-грошової природи відносин, регульованих цивільним правом, і зумовлюється верховенством компенсаторно-відновлювальної функції цивільно-правової відповідальності.
Разом з тим майновий оборот диктує і об'єктивні межі розміру цивільно-правової відповідальності: вона не повинна перевищувати суму збитків або розміру заподіяної шкоди, бо навіть повна компенсація потерпілим не передбачає його збагачення внаслідок правопорушення. Ця обставина особливо важливо для сфери договірної відповідальності, де правопорушення нерідко тягнуть за собою стягнення з порушника не тільки збитків, але і заздалегідь передбаченої законом або договором неустойки. При цьому її розмір може визначатися не тільки законом, а й угодою сторін, в тому числі перевищувати встановлений законом розмір.
Неустойка - це грошова сума, визначена законом або договором на випадок невиконання або неналежного виконання зобов'язання (п. 1 ст. 330 ЦК).
Однак розмір як внедоговорной, так і договірної відповідальності, включаючи суми неустойки і збитків, може бути зменшений в тих випадках, коли збитки або шкоду, заподіяну потерпілому, стали результатом винного поведінки обох сторін правовідносини або виникли у обох сторін. Наприклад, пішохід потрапив під автомобіль в результаті грубого порушення правил переходу вулиці або сталося зіткнення двох автомобілів, водії яких порушили правила руху. Такі ситуації прийнято називати змішаної відповідальністю або змішаної виною.
Насправді про «змішаної відповідальності», т. Е. Про взаємну відповідальність сторін, можна говорити лише при виникненні у них обох збитків або шкоди, причому в результаті винного поведінки іншого боку, наприклад в разі взаємного заподіяння шкоди джерелами підвищеної небезпеки, зокрема при зіткненні транспортних засобів. В інших же випадках закон більш точно говорить про вини кредитора або вини потерпілого (п. 1 ст. 404, п. 1 і 2 ст. 1083 ГК), наявність якої стає підставою для відповідного зменшення розміру відповідальності правопорушника. При наявності вини потерпілого (кредитора) відповідальність заподіювача зменшується і в тих випадках, коли він повинен відповідати незалежно від своєї вини (наприклад, в зобов'язаннях щодо здійснення підприємницької діяльності).
114. Цивільне законодавство закріплює принцип повного відшкодування збитків. Відповідно до ЦК особа, право якої порушено, може вимагати повного відшкодування заподіяних йому збитків, якщо законом або договором не передбачено відшкодування збитків у меншому розмірі. Це означає, що, за загальним правилом, відшкодуванню підлягають обидві частини збитків - як реальний збиток, так і упущена вигода. Так, у наведеному прикладі орендар повинен відшкодувати орендодавцеві і вартість відновлювального ремонту, і не одержаний ним за час ремонту орендну плату, якщо в самому договорі оренди не передбачено відшкодування збитків в меншому обсязі (наприклад, тільки реальний збиток).
Разом з тим угода про обмеження розміру відповідальності боржника за договором приєднання або договором, в якому кредитором є громадянин, який виступає в якості споживача, мізерно, якщо розмір відповідальності для даного виду зобов'язання або за дане порушення визначений законом і якщо угоду укладено до настання обставин, що тягнуть за собою відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання. Наприклад, нікчемним буде угода між покупцем-громадянином і підприємством роздрібної торгівлі, за яким підприємство не несе відповідальності перед покупцем у вигляді відшкодування збитків в разі продажу йому речі неналежної якості.
Однак за окремими видами зобов'язань і за зобов'язаннями, пов'язаними з певним родом діяльності, законом може бути обмежене подобається на повне відшкодування збитків (обмежена відповідальність (ст. 400 ЦК)). Так, відповідно до ст. 796 ГК перевізник відповідає за збиток, заподіяний втратою, нестачею або пошкодженням вантажу або багажу, тільки в розмірі вартості втраченого чи відсутнього вантажу або багажу (при пошкодженні - у розмірі суми, на яку знизилася їх вартість). Упущена вигода відшкодуванню не підлягає.
В умовах інфляції, коли ціни постійно змінюються, важливо встановити правила, за якими обчислюються збитки. Такі правила встановлені п. 3 ст. 393 ГК. Якщо збитки заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, то при визначенні збитків беруться до уваги ціни, що існували в тому місці, де зобов'язання мало бути виконано, в день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора, а якщо вимога добровільно задоволено не було, - в день пред'явлення позову. Зазначені правила застосовуються в тому випадку, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або договором. Виходячи з обставин справи, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни, існуючі на день винесення рішення. Якщо порушене право може бути відновлено в натурі шляхом придбання певних речей (товарів) або виконання робіт (надання послуг), вартість відповідних речей (товарів), робіт або послуг повинна визначатися по викладеним вище правилам і в тих випадках, коли на момент пред'явлення позову або винесення рішення фактичні витрати кредитором ще не проізведени1.
Якщо особа, яка порушила право, одержало внаслідок цього доходи, особа, право якої порушено, має право вимагати відшкодування поряд з іншими збитками упущеної вигоди в розмірі не меншому, ніж такі доходи. Наприклад, якщо орендар затримав повернення орендованого обладнання на один місяць і за цей період отримав дохід від його експлуатації, то орендодавець має право вимагати відшкодування упущеної вигоди в розмірі не меншому, ніж дохід, отриманий орендарем за час неправомірного використання орендованого майна.
Термін «договір» вживається в різних значеннях. Під ним мається на увазі, по-перше, юридичний факт, що лежить в основі зобов'язання. По-друге, саме договірне зобов'язання. По-третє, документ, в якому закріплюється факт встановлення зобов'язального правовідносини. ГК України розуміє договір як юридичний факт, що лежить в основі зобов'язання. У цьому сенсі договір являє собою, згідно зі ст. 420 ГК РФ, угода двох або декількох осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір - це найбільш поширений вид угод. Тільки незначна частина односторонніх угод (заповіт, публічна обіцянка нагороди і т.д.) не відноситься до числа договорів. Дво- та багатосторонні угоди і є договорами.
Як і будь-яка угода, договір виступає у вигляді вольового акту. Але він має специфічні особливості. Договір являє собою не розрізнені вольові дії двох або більше осіб, а єдине волевиявлення. Воно виражає їх спільну узгоджену волю. Для того, щоб вона могла бути сформована і закріплена в договорі, він повинен бути вільний від будь-якого зовнішнього впливу. З цією метою ЦК України в ст. 421 закріплює цілий ряд правил, що забезпечують свободу договору. Принцип свободи договору є одним з основних засад цивільного законодавства.
Разом з тим договір повинен відповідати обов'язковим для сторін правилам, встановленим законом та іншими правовими актами (імперативним нормам), які у час його ув'язнення. Отже, пріоритет мають імперативні норми, які не можуть бути змінені угодою сторін. Існування таких норм обумовлене необхідністю захисту публічних інтересів або інтересів економічно більш слабкої сторони договору. Слід підкреслити, що зміна після укладення договору імперативних норм на умови укладеного раніше договору не впливає. Пріоритет мають умови договору, які зберігають силу. Виняток передбачено для випадків, коли законом надається зворотна сила.
117 Публічним договором визнається договір, укладений комерційної організацією і встановлює її обов'язки щодо продажу товарів, виконання робіт або надання послуг, що така організація за характером своєї діяльності повинна здійснювати стосовно кожного, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування тощо).
Комерційна організація не має права надавати перевагу одній особі перед іншим щодо укладення публічного договору, крім випадків, передбачених законом і іншими правовими актами.
Відмова комерційної організації від укладення публічного договору за наявності можливості надати споживачеві відповідні товари, послуги, виконати для нього відповідні роботи не допускається.
У випадках, передбачених законом, Уряд Укаїни може видавати правила, обов'язкові для сторін при укладенні та виконанні публічних договорів (типові договори, положення і т.п.).
Договором приєднання визнається договір, умови якого визначені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і могли бути прийняті іншою стороною не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. (Громадянин, прийшовши в банк, не може зробити внесок на інших умовах, ніж розроблені банком.)
Приєдналася до договору сторона має право вимагати розірвання або зміни договору, якщо договір приєднання хоча і не суперечить закону й іншим правовим актам, але позбавляє цю сторону прав, що зазвичай надаються за договорами такого виду, виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася умови, які вона виходячи зі своїх розумно розуміються інтересів не прийняла б за наявності у неї можливості брати участь у определени і умов договору.
Основні і попередні договори. Цивільно-правові договори різняться в залежності від їх юридичної спрямованості. Основний договір безпосередньо породжує права і обов'язки сторін, пов'язані з переміщенням матеріальних благ: передачею майна, виконанням робіт, наданням послуг і т.п. Попередній договір - це угода сторін про укладення основного договору в майбутньому.
За попереднім договором (ст. 429 ЦК України) сторони зобов'язуються укласти в майбутньому договір про передачу майна, виконанні робіт або наданні послуг (основний договір) на умовах, передбачених попереднім договором. Таким чином, попередній договір необхідно повинен містити всі істотні умови основного договору.
Даний договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, то в письмовій формі. Недотримання правил про форму попереднього договору тягне його нікчемність.
Сторони попереднього договору повинні погодити термін, в який вони зобов'язуються укласти основний договір. Якщо це не зроблено, основний договір підлягає висновку протягом року з моменту укладення попереднього договору.
Сторони можуть укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів, передбачених законом або іншими правовими актами (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах правила про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не випливає з угоди сторін або суті змішаного договору.
На відміну від істотних, звичайні умови не потребують погодження сторін. Вони передбачені у відповідних нормативних актах і автоматично вступають в дію в момент укладання договору. Але це не означає, що звичайні умови не припускають узгодження їх сторонами. Передбачається, що в момент укладення договору сторони погодилися і з тими умовами, які містяться в законодавстві про цей договір.
Випадковими визнаються умови, які або змінюють, або доповнюють звичайні умови. Вони включаються в договір тільки на розсуд сторін. Їх відсутність, так само як і відсутність звичайних умов, не впливає на дійсність договору. Однак на відміну від звичайних, випадкові умови набувають юридичної сили лише в разі їх прямого включення в текст договору.
Відповідно до ст. 434 ГК України договір може бути укладений в будь-якій формі, передбаченої для здійснення угод, якщо законом для договорів даного виду не встановлена певна форма. Отже, договір може відбуватися в усній, простій письмовій і нотаріальної формі. Крім цього, договір може укладатися за допомогою мовчання і конклюдентних дій. Якщо відповідно до закону для укладення договору необхідна також передача майна (реальний договір), договір вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна. Договір, який підлягає державній реєстрації, вважається укладеним з моменту його реєстрації.
Сторони можуть зумовити укладення договору в певній формі. В такому випадку він вважається укладеним після надання йому обумовленої форми, хоча б законом для договорів даного виду подібна форма не була потрібна. Договір в письмовій формі може бути укладений шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, а також шляхом обміну документами за допомогою поштового, телеграфного, електронного та інших видів зв'язку, що дозволяє достовірно встановити, що документ виходить від сторони за договором.
Порядок укладення договору полягає в тому, що одна зі сторін направляє іншій свою пропозицію про укладення договору (оферту), а інша сторона, отримавши оферту, приймає пропозицію укласти договір (п. 2 ст. 432 ЦК).
Відповідно можна виділити наступні стадії укладання договору:
1) переддоговірні контакти сторін (переговори);
3) розгляд оферти;
4) акцепт оферти.
Оферта повинна відповідати наступним вимогам:
• з неї повинно безумовно слідувати волевиявлення на за-ключення договору, а не просто інформація про можливість заклю-чення договору;
• пропозиція повинна містити всі істотні умови
- не може бути відкликана протягом строку, встановленого для
- у випадках, встановлених в самій оферті.
Пропозиція, звернене до всіх і кожного, що містить всі істотні умови договору, визнається публічною офертою, ес-ли в будь-який момент вона може бути акцептована.
- мовчання, якщо це передбачено законом, звичаями справа-вого обороту або випливає з колишніх відносин сторін;
- вчинення дій по виконанню умов договору в термін, встановлений для акцепту особою, його отримав.
Акцепт вважається відкликаним, якщо повідомленні про це поступили ло-на-віч, яка подала оферту раніше або одночасно з ак-ЦЕПТ.
Договір вважається укладеним:
• якщо акцепт отриманий в зазначений для цього в оферті термін;
• якщо акцепт отриманий в термін, визначений законом, або нор-ально необхідний для цього термін, в разі, коли в оферті він не
• якщо акцепт заявлений негайно на оферту, зроблену в уст-ної формі;
• акцепт, отриманий із запізненням, якщо особа, що направила оферту, негайно повідомить про отримання акцепту із запізненням.
Примушування до укладення договору не допускається, за винятком випадків, коли обов'язок укласти договір передбачена ЦК, законом або добровільно прийнятим зобов'язанням. Є чимало випадків, коли укладення договору є обов'язковим для однієї зі сторін. Зокрема, це має місце у випадках укладення основного договору в строк, встановлений попереднім договором (ст. 429 ЦК); укладення публічного договору (ст. 426 ЦК); укладення договору з особою, що виграв торги (ст. 447 ЦК).
Загальні положення про порядок і терміни укладання договорів, обов'язкових для однієї зі сторін (ст. 445 ЦК), застосовуються у випадках, коли законом, іншими правовими актами або угодою сторін не передбачено інші правила і терміни укладання таких договорів. Вони охоплюють дві різні ситуації:
зобов'язана сторона виступає в ролі особи, яка отримала пропозицію укласти договір;