Правильність - найважливіша ознака культури мовлення.
Правильність мови визначається дотриманням норм, властивих літературній мові.
Що ж таке норма? Які норми бувають? У чому їх особливість? Як норми народжуються? Ось питання, на ко-торие необхідно дати відповідь.
Норма - правила використання мовних засобів в оп-ределенний період розвитку літературної мови.
Норма - однакове, зразкове, загальновизнане вживання елементів мови (слів, словосполучень, пропозицій).
Норма обов'язкова як для усного, так і для письмен-ной мови і охоплює всі сторони мови. Розрізняються норми:
Мовні норми - явище історичне. Зміна літературних норм обумовлено постійним розвитком мови. Те, що було нормою в минулому столітті і навіть 15-20 років тому, сьогодні може стати відхиленням від неї. Наприклад, в 30-40-і роки вживалися слова диплом-ник і дипломант для вираження одного і того ж поня-ку: «Студент, який виконує дипломну роботу». Слово дипломник було розмовним варіантом слова дипломант. У літературній нормі 50-60-х років відбулося розгром-ніченний у вживанні цих слів: колишнє розмовне дипломник тепер позначає учня, студента в пери-од захисту дипломної роботи, отримання диплома. Сло-вом дипломант стали називати переважно побе-ників конкурсів, призерів оглядів, змагань, від-мічених дипломом (наприклад, дипломант Всесоюзного конкурсу піаністів, дипломант Міжнародного конкурсу вокалістів).
Змінилася і норма вживання слова абітурієнт. У 30-40-ті роки абітурієнтами називали і тих, хто Окан-Чіва середню школу, і тих, хто вступав до вузу, так як обидва ці поняття в більшості випадків відносяться до одно-го особі. У повоєнні роки за закінчують середовищ-ню школу закріпилося слово випускник, а слово абітурієнт в цьому значенні зникло з ужитку. Абитур-ентамі стали називати тих, хто здає вступні ек-заміни в вузі та технікумі.
Цікава в цьому відношенні історія слова діалек-тичний. У XIX ст. воно було утворено від існуючих-ного діалект і означало «належить до того чи іншого діалекту». Від філософського терміна діалек-тика також утворилося прикметник діалектичний. У мові з'явилися омоніми: діалектичний (діалек-тическое слово) і діалектичний (діалектичний під-хід). Поступово слово діалектичний в значенні «при-належний до того чи іншого діалекту» застаріло, було замінено словом діалектний, а за словом діалектичний закріпилося значення «властивий діалектиці; ос-Нова на законах діалектики ».
В одному з номерів «Літературної газети» в статті про правильність мови був розказаний такий випадок. На три-буну піднявся лектор і почав говорити так: «Деякі плюють на норми літературної мови. Нам, мовляв, все позво-лено, ми сім'ями так говоримо, нас так і поховають. Я здригнувся, почувши таке, але не став виступати проти. »
Спершу аудиторія дивувалася, потім почувся ро-пот обурення і, нарешті, пролунав сміх. Лектор по-дочекатися, поки аудиторія заспокоїться, і сказав: «Ви даремно смієтеся. Я говорю найкращим літературною мовою. Мовою класиків. »І він став наводити цитати, в кото-яких знаходилися« неправильні »слова з його лекції, з-поставляючи їх з показаннями словників того часу. Таким прийомом виступає продемонстрував, як за 100 з гаком років змінилася норма мови.
Змінюються не тільки лексичні, акцентологические, а й морфологічні норми. Візьмемо для прикладу вікон-чание називного відмінка множини іменників чоловічого роду:
город - городи, сад - сади, стіл - столи, паркан - паркани, ріг - роги, пліч - боки, берег - берега, очей - очі.
Як бачимо, в називному відмінку множини іменники мають закінчення -и або -а. Налі чие двох закінчень пов'язано з історією відміни. Справа в тому, що в давньоруській мові, крім єдиного і множинного, було ще двоїсте число, яке вживалося в тому випадку, коли мова йшла про двох пред-метах: стіл (один), стола (два), столи (кілька). З XIII століття ця форма починає руйнуватися і поступово усувається. Однак сліди її виявляються, по-перше, в закінченні називного відмінка множини іменників, що позначають парні предмети: роги, очі, рукава, берега, боки; по-друге, форма батько-ного відмінка однини іменників при числівників два (два столи, два будинки, два паркани) історично сходить до форми називного відмінка двой-ного числа. Це підтверджується відмінностями в ударі-ванні: дві години і години не пройшло, в два ряди і вийшов з pядa.
Після зникнення двоїни поряд зі ста-рим закінченням -и у іменників чоловічого роду в називному відмінку множини з'явилося нове закінчення-а, яке як більш молоде стало рас-ється і витісняти закінчення-и.
Якщо стару, первісну норму позначити буквою А, а конкуруючий варіант буквою Б, то змагаються-вання між ними за місце в літературній мові про-ходить в чотири етапи і графічно виглядає так:
На першому етапі панує єдина форма А, її варіант Б знаходиться за межею літературної мови і вважається неправильним. На другому етапі варіант Б вже проникає в літературну мову, вважається допустимим (посліду доп.) І в залежності від ступеня його розповсюдження-нання кваліфікується як розмовна (посліду розм.) По відношенню до норми А чи рівноправний з нею (посліду І). На третьому етапі старша норма А втрачає свою гла-венства роль, остаточно поступається місцем молодшої нормі Б і переходить в розряд застарілих норм. На чет-Верт етапі Б стає єдиною нормою літера-турне мови.
Джерела зміни норм літературної мови раз-особистих: жива, розмовна мова; місцеві говірки; про-сторечіе; професійні жаргони; інші мови.
Зміні норм передує поява їх варіантів, які реально існують в мові на певному етапі його розвитку, активно використовуються його носіями. Варіанти норм відображаються в словниках сучасної літератур-ратурного мови.
Зрушення в нормуванні наочно простежуються на прикладі вимови поєднання - чн.
Уявімо це в таблиці.
Толк. сл. рус. яз. 1935-1940
Як бачимо, з 10 слів тільки в двох (навмисне, яіч-ка) зберігається вимова [шн]; в одному випадку (булочна) перевага віддається вимовою [шн], але допускається і [чн], в двох - обидва вимови вважаються рівноправними (див. порядно, порядна), в ос-тальних п'яти перемагає вимова [чн], при цьому в двох словах воно вважається єдиний-ного правильним, а в трьох допускається і вимова [шн].
Показники різних нормативних словників дають підставу говорити про три ступені нормативності:
# 9632; норма 1 ступеня - сувора, жорстка, не допускаю-щая варіантів;
# 9632; норма 2 ступеня - нейтральна, допускає одно-значні варіанти;
# 9632; норма 3 ступеня - більш рухлива, допускає ис-користування розмовних, а також застарілих форм.
За свідченням учених, процес зміни мовних норм особливо активізувався в останні десятиліття.
Генерація сторінки за: 0.014 сек.