Міжнародно-правова кодифікація юрисдикційних імунітетів держави та її власності
Сутність проблеми імунітету держави в даний час полягає в обмеженні абсолютного імунітету держави в результаті обґрунтування теорії функціонального імунітету, відповідно до якої всі дії держави діляться на публічно-правові (acta jure imperii) і приватно-правові (acta jure qestionis). В результаті при публічно-правових діях, коли держава здійснює суверенні функції, воно користується імунітетом і відповідно непідсудна іноземним судам. По відношенню до Держави також неможливі заходи щодо попереднього забезпечення позову та примусового виконання судового рішення іноземного суду. При діях приватно-правового характеру, де контрагентом держави виступають іноземні фізичні та юридичні особи, воно втрачає імунітет і виступає зі своїми зарубіжними партнерами на рівних умовах.
Першими своє ставлення до теорії функціонального імунітету визначили держави Ради Європи, які підписали 16 травня 1972 р Європейську конвенцію про імунітет держави. Про мету прийняття Конвенції в її преамбулі йдеться: Держави - члени Ради Європи, які підписали цю Конвенцію, враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами;
беручи до уваги існування в міжнародному праві тенденції до обмеження тих випадків, коли держава може посилатися на імунітет у закордонних судах;
прагнучи встановити у відносинах один з одним спільні норми, що стосуються обсягу імунітету від юрисдикції, якими держава користується в судах іншої держави, і спрямовані на забезпечення виконання судових рішень, винесених у відношенні будь-якої держави;
вважаючи, що прийняття таких норм може сприяти справі уніфікації, що вживаються державами - членами Ради Європи в області права, домовилися про наступне ... [9, с. 40].
Відповідно до статті 1 Конвенції Договірна Держава, яка виступає в якості позивача або третьої особи в суді іншої Договірної Держави, визнає щодо проведеного розгляду юрисдикцію судів цієї держави (п. 1). Згідно з пунктом 2 таке Договірна Держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в судах іншої Договірної Держави у зв'язку зустрічного позову, якщо цей зустрічний позов випливає з юридичної взаємозв'язку або з фактів, на яких грунтується основний позов, а також в тих випадках, коли ця держава не змогло відповідно до положень даної Конвенції послатися на імунітет.
У статті 2 встановлено, що Договірна Держава не може посилатися на імунітет, якщо воно взяло на себе зобов'язання визнавати юрисдикцію суду іноземної держави відповідно:
а) до міжнародної угоди;
б) з ясно вираженим становищем, які мають письмові домовленості