Георгій Олексійович Скребицкий
Одного разу мама пішла в ліс за суницею і взяла мене з собою. Суниці в той рік вродило дуже багато. Вона росла прямо за селом, на старій лісовій вирубці.
Як зараз, пам'ятаю я цей день, хоча з тих пір пройшло більше п'ятдесяти років. День був по-літньому сонячний, жаркий. Але тільки ми підійшли до лісу, раптом набігла синя хмарка, і з неї посипався частий великий дощ. А сонце все продовжувало світити. Дощові краплі падали на землю, важко шльопали про листя. Вони повисали на траві, на гілках кущів і дерев, і в кожній краплі відбивалося, грало сонце.
Не встигли ми з мамою стати під дерево, як сонячний дощик вже скінчився.
-Погляді-ка, Юра, як красиво, - сказала мама, виходячи з-під гілок.
Я глянув. Через все небо різнобарвною дугою простягнулася веселка. Один її кінець упирався в наше село, а інший йшов далеко в намісник луки.
-Ух, здорово! - сказав я.- Прямо як міст. От би по ньому пробігтися.
-Ти краще по землі бігай, - засміялася мама, і ми пішли в ліс збирати суницю.
Ми бродили по галявинах біля купин і пнів і всюди знаходили великі стиглі ягоди.
Від нагрітої сонцем землі після дощу йшов легкий пар. В повітрі пахло квітами, медом і суницею. Потягнеш носом цей чудовий запах-ніби якийсь запашний, солодкий напій глотнёшь. А щоб це ще більше було схоже на правду, я зривав суницю і клав її не в кошичок, а прямо в рот.
Я бігав по кущах, струшуючи з них останні дощові краплі. Мама ходила тут же неподалік, і тому мені було зовсім не страшно заблукати в лісі.
Велика жовта метелик пролетіла над галявинкою. Я схопив з голови кепку і помчав за нею. Але метелик то спускалася до самої траві, то піднімалася вгору. Я ганявся, ганявся за нею, та так і не поймал- полетіла кудись у ліс.
Зовсім захекавшись, я зупинився і озирнувся навкруги. «А де ж мама?» Її ніде не було видно.
-Ау! - закричав я, як, бувало, кричав біля будинку, граючи в хованки.
І раптом звідкись здалеку, з глибини лісу, почулося у відповідь: «Ау!»
Я навіть здригнувся. Невже я так далеко втік від мами? Де вона? Як же її знайти? Весь ліс, перш такий веселий, тепер здався мені таємничим, страшним.
-Мамо. Мамо. - що було сил заволав я, вже готовий розплакатися.
«А-ма-ма-ма-ма-а-а-а!» - ніби передражнив мене хтось вдалині. І в ту ж секунду через сусідніх кущів вибігла мама.
-Що ти кричиш? Що трапилося? - злякано запитала вона.
-Я думав, ти далеко! - відразу заспокоївшись, відповів я.- Там в лісі хтось дражниться.
-Хто дражниться? - не зрозуміла мама.
-Не знаю. Я крічу- і він теж. Ось послухай! - І я знову, але вже хоробро крикнув: - Агов! Ау!
«Ау! Ау! Ау! »- відгукнулося з лісової дали.
-Так адже це відлуння! - сказала мама.
-Ехо? А що воно там робить?
-Нічого не робить. Твій же голос віддається в лісі, а тобі здається, що хтось тобі відповідає.
Я недовірливо слухав маму: «Як же це так? Мій же голос-і мені відповідає, та ще коли я вже сам мовчу! »
Я знову спробував крикнути:
«Сюди-а-а-а!» - відгукнулося в лісі.
-Мама, а може, там все-таки хтось дражниться? - нерішуче запитав я.- Ходімо подивимося.
-Ось дурний який! - засміялася мама.- Ну підемо, якщо хочеш, тільки нікого ми з тобою не знайдемо.
Я взяв маму на всякий випадок за руку: «Хто його знає, що це за відлуння!», І ми пішли по доріжці в глиб лісу. Зрідка я кричав:
«Зде-е-е-сь!» - відповідала попереду.
Ми перебралися через лісовий яр і вийшли в світлий березовий лісок. Тут було зовсім не страшно.
Я відпустив мамину руку і побіг вперед.
І раптом я побачив «відлуння». Воно сиділо на пеньку спиною до мене. Все сіре, в сірій кудлатою шапці, як дідько з картинки з казок. Я скрикнув і кинувся назад до мами:
-Мама, мама, он відлуння на пеньку сидить!
-Що ти все дурниці говориш! - розсердилася мама.
Вона взяла мене за руку і хоробро пішла вперед.
-А воно нас не зачепить? - запитував я.
-Не дурі, будь ласка, - відповіла мама.
Ми вийшли на галявину.
-он, геть! - прошепотів я.
-Так це ж дідусь Кузьма корів пасе!
Почувши мамин голос, «відлуння» обернулося, і я побачив знайому білу бороду, вуса і брови, теж білі, як з вати, ніби їх навмисне приклеїли до засмаглому, зморщеному, як печене яблуко, обличчя.
-Дедушка, а я думав, ти-відлуння! - закричав я, підбігаючи до старого.
-Ехо? - здивувався той, опускаючи дерев'яну дудочку- жалійка, яку він вистругував ножом.- Ехо це, милий, не людина. Це лісовий голос.
-Як «лісової голос»? - не зрозумів я.
-А так. Ти крикнеш в лісі, а він тобі і відгукнеться. Кожне деревце, кожен кущик відгомін дає. Ось послухай, як ми з ними перемовляємось.
Дід підняв свою дудочку- жалейку- і заграв ніжно, протяжно. Він грав, немов наспівував якусь сумну пісеньку. А десь далеко-далеко в лісі йому вторив другий такий самий голос.
Підійшла мама і села на сусідній пеньок. Дідусь скінчив грати, і відлуння теж скінчив.
-Ось, синку, чув тепер, як я з лісом перегукується? - сказав старий Ехо це сама душа лісу. Що птах свисне, що звір закрічіт- все тобі передасть, нічого не приховає. А ти ходи по лісі та слухай його. Воно тобі всю лісову таємницю відкриє.
Так я тоді і не зрозумів, що ж таке відлуння. Але зате на все життя полюбив його, полюбив, як таємничий голос лісу, як пісню жалійка, як стару дитячу казку.
І тепер, через багато-багато років, тільки почую відлуння в лісі- відразу згадується мені: сонячний день, берези, галявина і посеред неї на старому пні щось кошлате, сіре. Може, це наш сільський пастух сидить, а може, і не пастух, а казковий дідусь-лісовик. Сидить він на пеньку, струже кленовий дудочку- жалійка. А потім буде грати на ній в тихий вечірній час, коли засипають дерева, трава і квіти і повільно через ліси вибирається рогата місяць і настає літня ніч.