Сидить Михайло Іванович по горло в воді, тільки голова суха з води стирчить, як пень. Башка у нього величезна, волохата, з мокрою бородою. Він її то на один бік схилить, то на інший: рибу виглядає.
А вода зовсім прозора, мені ведмедя всього видно, як він там орудує лапами, і тулуб ведмеже бачу.
До тулуба шерсть прилипла, і тіло у ведмедя здається не по голові. Головатий він такий виходить. Маленький і головатий.
Сидить цей ведмідь. І раптом щось лапами став у воді вистачати.
Бачу - дістає рибу-горбушу. Прикусив він горбушу і. сіл на неї.
Навіщо це він, я думаю, на рибу-то сіл?
Сів і сидить у воді на рибі. Та ще й перевіряє лапами: тут чи, під ним чи що?
Ось пливе повз друга риба, і її ведмідь піймав. Прикусив і теж на неї сідає. А коли сідав, так, звичайно, підвівся. І першу рибу плином з-під нього потягло. Мені-то зверху все видно, як ця горбуша покотилася по дну. А ведмідь як гаркне! Загубилася риба. Ах ти! Незрозуміло йому, бідоласі, що таке з його запасом робиться, куди він дівається. Посидить, посидить, та й пощупає лапою під собою: тут чи риба, не втекла чи? А як схопить нову, знову я бачу: стара викотилася з-під нього і шукай вітру в полі!
Адже насправді образа яка: втрачається риба, і все тут!
Довго-довго сидів він на рибі, бурчав, навіть пропустив дві рибини, не наважився ловити; я бачив, як вони пропливли повз. Потім знову - р-раз! Підчепив лапою горбушу. І знову все по-старому: немає колишньої риби.
Я лежу на березі, хочеться мені посміятися, а сміятися не можна. Спробуй-но посмійся! Тут тебе ведмідь зі злості з'їсть разом з гудзиками.
Величезну сонну чавичі натягніть на ведмедя. Згріб він її, кладе під себе.
Ну, звичайно, під ним порожньо.
Тут ведмідь так образився, що і чавичі забув, зірвали з усієї сили, прямо як паровоз. Піднявся на диби, лапами б'є по воді, воду збиває в піну. Реве, захлинається.
Ну вже тут і я не витерпів. Як присну! Як захохочу! Почув мене ведмідь, побачив. Варто в воді, як людина, на двох лапах, і на мене дивиться.
А мені до того смішно, що я вже нічого не боюся - регочу-заливаюся, руками махаю: йди, мовляв, дурень, сечі більше немає! Іди!
І на моє щастя, вірно, так і вийшло.
Гаркнув ведмідь, виліз із води, обтрусився і пішов в ліс.
А чавичі знову потягло перебіг.
Кішки - вони мисливці. Вони люблять зловити пташина.
Наш пуня теж не проти пополювати, але тільки не вдома. Удома він нікого не чіпає.
Принесли мені якось в маленькій клітці кілька співочих птахів. Щиглики, канарки.
«Куди, - думаю, - мені їх подіти, чого з ними робити?»
Випустити на волю - на дворі хуртовинну-морозно. У клітці - теж не годиться.
Поставив я в куточку ялинку. Закрив меблі папірцями, щоб не псували, і. робіть що хочете. Тільки не заважайте мені працювати.
Щиглики, канарки вилетіли з клітки - і до ялинки.
Копошаться в ялинці, співають! Подобається!
Прийшов Пунько, дивиться - цікавиться.
«Ну, - думаю, - зараз треба Пунько ловити та з кімнати викинути».
Неодмінно почнеться полювання.
А Пунько тільки ялинка сподобалася. Він її понюхав, на птахів і уваги не звернув.
Щиглики, канарки побоюються. Чи не підскакують близько до Пунько.
А тому байдуже, є тут птиці чи ні їх. Він ліг і спить близько ялинки.
Але Пунько я все-таки прогнав. Хто його знає. Хоч і не дивиться на птахів, а раптом ненароком і зловить.
Минув час. Птахи почали вити гнізда: шукають пушинки різні, нитки з ганчірок висмикують.
Пунько до них ходить. Спить у них. Щиглики, канарки його не бояться: чого його боятися, якщо він їх не ловить.
І так расхрабрились пташинки, що почали у Пунько смикати шерсть.
Пунько спить. А птиці з нього шерсть смикають.
Хлопчики Шура і Петя залишилися одні. Вони жили на дачі - у самого лісу, в маленькому будиночку. У цей вечір тато і мама у них пішли до сусідів у гості. Коли стемніло, Шура і Петя самі вмилися, самі роздяглися і лягли спати в свої ліжечка. Лежать і мовчать. Ні тата, ні мами немає. В кімнаті темно. І в темряві по стіні хтось, повзає - шарудить; може бути - тарган, а може бути - хто інший. Шура і говорить зі свого ліжка:
- Мені зовсім і не страшно.
- Мені теж зовсім не страшно, - відповідає Петя з іншого ліжка.
- Ми злодіїв не боїмося, - каже Шура.
- Людожерів теж не боїмося, - відповідає Петя.
- І тигрів не боїмося, - каже Шура.
- Вони сюди і не прийдуть, - відповідає Петя. І тільки Шура хотів сказати, що він і крокодилів не боїться, як раптом вони чують - за дверима, в сінях, хтось неголосно тупотить ногами по підлозі: топ. топ. топ. шльоп. шльоп. топ. топ. Як кинеться Петя до Шури на ліжко! Вони закрилися з головою ковдрою, притулилися одне до одного. Лежать тихо-тихо, щоб їх ніхто не почув.
- Чи не дихай, - каже Шура Петі.
Топ. топ. шльоп. шльоп. топ. топ. шльоп. шльоп. А через ковдру все одно чути, як хтось за дверима ходить і ще пихкає до того ж. Але тут прийшли тато з мамою. Вони відкрили ганок, увійшли в будинок, запалили світло. Петя і Шура їм все розповіли. Тут мама з татом запалили ще одну лампу і стали дивитися по всіх кімнатах, у всіх кутах. Немає нікого. Прийшли в сіни. Раптом в сінях уздовж стіни хтось як пробіжить в кут. Пробіг і згорнувся в кутку кулькою. Дивляться - так це їжачок! Він, мабуть, з лісу забрався в будинок. Хотіли його взяти в руки, а він смикається і коле колючками. Тоді закатали його в шапку і забрали в комору. Далі молока в блюдце і шматок м'яса. А потім все заснули. Цей їжачок так і жив з хлопцями на дачі все літо. Він і потім сопів і тупав ногами по ночах, але ніхто вже його не боявся.
Хлопчик Вася зі своїм татом поїхав на дачу. А Васіна мама залишилася в місті їй треба було ще чогось купити. Мама хотіла приїхати з покупками ввечері. Ось йде поїзд. Вася сидить у вагоні на лавці поруч зі своїм татом і дивиться у вікно. А у вікні біжать дерева, і паркани, і різні будинки. Навпаки Васі на лавочці теж сидить хлопчик, з годинником на лівій руці. Він везе якусь кошик. Цей хлопчик вже великий; йому, напевно, років п'ятнадцять. Як поїзд під'їде до станції, хлопчик подивиться на свій годинник, запише щось олівцем в записнику, нахилиться над своїм кошиком, щось витягне з неї і вибіжить з вагона. А потім знову прийде і сидить, у вікно поглядає. Вася сидів-сидів, дивився-дивився на хлопчика з кошиком, та раптом як заплаче на повний голос! Він згадав, що свій велосипед вдома забув.
- Як же я без велосипеда-то?
-- плаче.
-- Я всю зиму думав, як по лісах на ньому буду їздити.
- Ну-ну, не плач, - сказав його тато.
-- Мама поїде і привезе тобі велосипед.
- Та ні, не привезе, - плаче Вася.
-- Вона його не любить. Він скрипить.
- Є, - відповідає тато.
-- Номер п'ять п'ятдесят п'ять нуль шість.
Витягнув хлопчик голуба і прив'язав до його нозі трубочку з листом.
І тільки поїзд зупинився на станції, хлопчик подивився на годинник, зазначив час в своєму записнику і випустив голуба в вікно. Голуб як злетить прямо вгору - тільки його й бачили!
- Я сьогодні навчаю поштових голубів, - каже хлопчик.
-- На кожній станції випускаю по одному і записую час. Голуб полетить прямо в місто, на свою голубник. А там вже його чекають. А на цьому, останньому, побачать трубочку, прочитають лист і подзвонять до вас на квартиру. Тільки б його по шляху яструб не спіймав. І справді: Вася приїхав на дачу, чекає-пожде маму - і ввечері мама приїхала з велосипедом. Отримали лист. Значить, не зловив голуба яструб.
Добре і привільно на Волзі-ріці! Подивися, ширина-то яка! Інший берег ледве видно! Блищить ця жива, текуча вода. І все небо в цю воду виглядає: і хмари, і блакитна блакить, і кулички, що, пересвістиваясь, перелітають купкою з піску на пісок, і зграї гусей і качок, і літак, на якому людина кудись летить у своїх справах, і білі пароплави з чорним димом, і баржі, і берега, і веселка на небі. Подивишся на це плинне море, подивишся на хмари ходячі, і здається тобі, що і берега теж кудись йдуть - теж ходять і рухаються, як і все навколо. Ось там, на Волзі, в землянці, на самому волзькому березі - в крутому обриві, живе сторож-бакенщик. Подивишся з річки - побачиш тільки вікно, хоч двері. Подивишся з берега - одна залізна труба стирчить з трави. Весь будинок у нього в землі, як звірина нора. За Волзі день і ніч пливуть пароплави. Пихтять буксири, димлять, тягнуть на канатах за собою баржі-Біляни, везуть різні вантажі або тягнуть довгі плоти. Повільно піднімаються вони проти течії, шльопають по воді колесами. Ось йде такий пароплав, везе яблука - і запахне солодким яблуком на всю Волгу. Або рибою запахне, значить, везуть воблу з Астрахані. Біжать поштово-пасажирські пароплави, одноповерхові і двоповерхові. Ці пливуть самі по собі. Але швидше за всіх проходять двоповерхові швидкі пароплави з блакитною стрічкою на трубі. Вони зупиняються тільки у великих пристаней, і після них високі хвилі розходяться по воді, розкочуються по піску. Старий бакенщик близько мілин і перекатів розставляє по річці червоні і білі бакени. Це такі плавучі плетені кошики з ліхтарем нагорі. Бакени показують вірну дорогу. Вночі старий їздить на човні, запалює на бакенами ліхтарі, а вранці гасить. А в інший час старий бакенщик рибалить. Він завзятий рибалка. Одного разу старий рибалив весь день. Наловив собі риби на юшку: лящів, так подлещиков, та йоржів. І приїхав назад. Відкрив він двері в землянку і дивиться: ось так штука! До нього, виявляється, гість прийшов! На столі поруч з горщиком картоплі сидить весь білий-білий пухнастий кіт. Гість побачив господаря, вигнув спину і став тертися боком про горщик. Весь свій білий бік забруднив в сажі.