Історія німецької мови
Німецькі імена і назви передаються в українській мові за традиційною системою, досить простий, але в той же час часто умовної і вимови яка не відбиває.
Літературна німецька мова (Hochdeutsche Sprache, або Hochdeutsch) розвинувся на основі верхньо (південно) німецьких і средненемецкіх діалектів, в яких протягом доби середньовіччя сталося так зване друге пересування приголосних. Поступово він також впливав на діалекти, які не піддалися другого пересуванню приголосних, - нижньо (північно) німецьку мову (Niederdeutsch).
Слово "teutsch" (Deutsch) є латинським новоутворенням на основі німецького слова "народ" (thioda, thiodisk) - воно означало мову народу, який не розмовляв на латині.
Перша спроба до об'єднання говірок була зроблена приблизно близько 1200 року в средненемецкого поезії. Успіхи цієї спроби помітні, так як поети, бажаючи бути понятими і за межами своїх регіонів, намагалися уникати регіональних слів і виразів. Але не варто надавати цій спробі особливо великого значення, т. К. Більшість населення була неписьменною. Тому вчені вважають, що розвиток нового письмового та усного Hochdeutsch відбулося в період пізнього Середньовіччя і в ранньому Новому часу (Frühe Neuzeit).
У більшості європейських країн стандартний літературна мова спирається на діалект столиці цієї країни. Німецький стандартна мова (Hochdeutsch), на відміну від практики більшості європейських країн, являє собою щось середнє між средненемецкого і верхньонімецькими діалектами. Літературна німецька є споконвічним тільки в м Ганновері. Берлінський же діалект, навпаки, розуміється жителями інших регіонів з працею.
У північній частині Німеччини стандартний німецьку мову (Hochdeutsch) поширився як мову державного управління і шкільної освіти під час Реформації. В епоху розквіту Ганзи по всій північній Німеччині панували нижньонімецький діалекти і нідерландська мова. Згодом літературна німецька в північних регіонах Німеччини практично замінив місцеві діалекти. А так як нижньонімецький діалект дуже відрізняється від літературного, освіту будь-якого компромісного говірки було неможливо, і більшість сучасних жителів північної Німеччини кажуть тільки на літературному німецькою та навіть часто вже не володіють діалектом предків. У центрі і на півдні Німеччини, де мова спочатку був більш схожий на літературний, населення зберегло свої діалекти.
Періоди історії німецької мови
750-1050: старий літературний німецький Althochdeutsch
1050-1350: середній літературна німецька Mittelhochdeutsch
1350-1650: ранньо-новий літературний німецький Frühneuhochdeutsch
з 1650: сучасний літературний німецький Neuhochdeutsch
Найдавніші пам'ятки німецької мови сягають середини VIII століття. Німецька мова належить до германської гілки (західна група) індоєвропейської сім'ї. Приблизно за 3000-2500 років до н.е. індоєвропейські племена заселили північ Європи. Від їх змішування з місцевими племенами іншої етнічної групи відбулися племена, що дали початок німцям. Їх мова, обособившийся від інших індоєвропейських мов, з'явився німецьким мовою-основою, з якого в процесі подальшого дроблення виникли нові племінні мови германців. Згодом німецьку мову, що не мав єдиної праоснови, склався в процесі конвергенції декількох західнонімецьких діалектів. Стародавні германці рано вступили в військові зіткнення з Римом, велися і торгово-економічні відносини. Контакти неминуче відбивалися на лексиці німецьких діалектів у вигляді латинських запозичень.
Розвиток німецької мови з племінних діалектів до національної літературної мови пов'язане з численними міграціями його носіїв. Іствеонов (франки) поширилися на захід континенту, в романізованного північну Галлію, де в кінці 5 ст. було утворено двомовна держава Меровінгів. Під владою франків в рамках держави Меровінгів і Каролінгів (5-9 ст.) Відбулося об'єднання західно-германських племен (франків, алеманнов, баюваров, турингов, хаттов), а також скасовує, що переселилися в 4-5 ст. із завищеною талією Північного моря в області Везера і Рейну, що створило передумови для пізнішого формування древневерхненемецкого мови як мови німецької народності. Ермінони (алеманни, баювари) з 1 ст. н. е. пересуваються з басейну Ельби на південь Німеччини і стають надалі носіями південно-німецьких діалектів. В основу Нижньонімецький діалектів ліг давньосаксонських, який входив спочатку в ингвеонских групу і випробував сильний вплив франкських діалектів. Це вплив пов'язано з франкскими завоюваннями. При Карлі Великому (768 - 814) племена саксів, жили в лісистій місцевості між нижнім Рейном і Ельбою, в результаті ряду тривалих запеклих воєн були підкорені і піддані насильницької християнізації.
Християнізація германців сприяла поширенню у них латинського письма і латинського алфавіту, словник збагачується латинської лексикою, пов'язаної з християнським культом. Латинська ще довго - як і в інших європейських державах - залишався мовою науки, офіційно-діловим і книжковим язиком.Гігантская Франкська імперія розділилася пізніше на три частини, що і було закріплено Верденским договором 843 р Східнофранкського імперія, подібно до інших осколках великих імперій, створених завоюваннями, була многоплеменной, і усвідомлення її жителями свого етнічного та мовної єдності прийшло лише в кінці X - початку XI ст. тобто до кінця старонімецького і початку средненемецкого періоду, що вперше відбилося в Annolied (між 1080 тисяча вісімдесят п'ять), де слово diutisch послужило символом німецької мовної спільності.
Основою мови німецької народності стала перш за все група діалектів франкського союзу племен (салієв і ріпуаріев), в сферу впливу якої спершу потрапили Алеманнськая і баварські діалекти, а потім, з 9 ст. і діалекти саксонського мови (Altsaechsisch), поступово отримав статус нижньонімецького прислівники в складі німецької мови, в той час як франкские, Алеманнськая і баварські діалекти стали протистояти йому як верхньонімецька наріччя, що об'єднує південнонімецьке і средненемецкие говори.
Особливості мови і перекладу з німецької мови на українську мову та з української мови на німецьку мову
Німецька орфографія - історична, звідки походять численні невідповідності між написанням і звучанням. Сучасний німецьку мову має деякі нормативні відмінності, переважно в лексиці і вимові. Зберігається відома територіальна диференціація в усному спілкуванні, що знаходить відображення, як у художній літературі, так і в її перекладі.
Йоганн Крістоф Аделунг випустив в 1781 році перший великий словник Брати Грімм в 1852 році почали створення великого Словника німецької мови (Deutsches Worterbuch), який був завершений лише в 1961 році.
Німецьке правопис формувалося протягом XIX століття. Значний прорив у створенні загального правопису досягнутий завдяки Конраду Дуден, який випустив «Орфографічний словник німецької мови» в 1880 році. У процесі реформи німецького правопису в 1901 цей словник був в злегка зміненій формі визнаний основою німецького офіційного правопису.
Сучасна реформа правопису
Однак за рік до цього терміну відразу кілька провідних газет і журналів ФРН (в першу чергу ті, які входять в найбільший видавничий концерн Axel Springer AG) заявили про повернення до традиційних правил.
На думку журналістів, нові правила правопису тільки погіршили ситуацію з німецькою мовою і привели до масової плутанини, оскільки, згідно з опитуваннями, лише 38% населення ФРН знайомі з новими правилами. Самі чиновники також порушують нові правила, навіть в офіційних документах.
Як стверджують, більшість письменників з самого початку відмовилися прийняти нові орфографічні правила. З усіх досягнень федерального канцлера ФРН Шредера це називають «самим сумнівним». У більшості держав, порушених реформою, в принципі людям дано право самим вирішувати, які правила правопису їм застосовувати. У Німеччині ж це питання стало предметом внутріпартійної боротьби і способом отримання дивідендів у виборців.
Історія перекладу німецької мови
З тридцятих років XV століття в діяльності гуманістів Німеччини починають виявлятися ренесансні традиції. Центральне місце займають переклади з грецької та латинської мов. Пієтет по відношенню до "урочистій латині" приводив до майже повного калькування синтаксичних особливостей оригіналу і насиченню тексту перекладу запозиченої лексикою. Особливо яскраво зазначена тенденція проявилася в діяльності Нікласа фон Вілі (1410-1497).
Вважаючи свою рідну мову позбавленим "мистецтва і правильності", Вілі наполягав на відтворенні класичного тексту wort uss wort, тобто переклад слова за словом. Така позиція користувалася великою популярністю серед значної кількості німецьких гуманістів XV століття, а мова перекладів Вілі, став розглядатися ними як свого роду зразок високого стилю, якого прагнули наслідувати багато перекладачів. Однак у прихильників такого перекладу на німецьку знайшлося й чимало противників. Так, письменник і перекладач, Генріх Штейнхевель (1412-1482), особливо прославився своєю версією байок Езопа, стверджував, що передавати оригінал треба не слово за словом, а сенс за змістом. Мова його перекладів відрізнявся значною свободою, простотою і прагнення відтворити ідеї оригіналу. Схожими принципами керувався і перекладач німецької мови Альбрехт фон Ейб (1420-1475), який прагнув максимально наблизити мову персонажів комедії Плавта до повсякденної німецької мови. Він широко вводив в текст німецькі прислів'я, приказки, побутову лексику і навіть "онемечівал" оригінал, замінюючи латинські імена і назви посадових осіб німецькими.
"Ні французи, ні англійці не мають таких хороших перекладів з грецької, яким збагатили нині німці свою літературу. Гомер у них Гомер: та ж неіскусственное благородна простота в мові, яка була душею часів".
(За матеріалами сайтів: www.irrd.ru www.mirperevoda.ru www.vitaros.org.ua www.rustranslater.com)