- А в 1941-1942 роках не було відчуття, що «все, кінець, продули!»?
- Часом накочувало. У ці роки було по-на-стоїть важко. Перші два роки війни ми продерся-тулилися «на кістках і крові»! Як виявилося, ні чорта у нас немає! Начебто яка армія була! А бігли наші, як вівці. Ні командирів, ні зброї! Але розсердилися і протрималися лише ось на цій злості, на силі духу: «Вбивайте нас, але назад ми не зрушимо! У крові нашої захлинеться, але не пройдете! »Перші два роки війни німці дійсно захлиналися нашою кров'ю. Потім ми вже навчилися воювати, і в той час, коли я воював, наші втрати в порівнянні з 1941 - 1942 роками були набагато менше.
Тепер я вже розумію: німці були страшною силою. У них ідея була, то, що весь світ - це тільки для них, а всі інші - це так, сміття під їх чобітьми. І по-вір, в цю ідею німців вірили фанатично. Чи не зупини ми їх, і Америка не встояла б. Вони б і її дістали.
Тоді я німців ненавидів, зараз вже немає, поні-травня - за свій самообман вони заплатили повної мірою.
- Зараз багатьма прийнято вважати, що в Вели-кою Вітчизняній війні нам краще б було мати льотчиків числом поменше, але кваліфікацією по-вище. На ваш погляд, наскільки вони мають рацію?
- Де в чому, звичайно, мають рацію. Багато у нас було недо-учек, звідси і втрати. І я був неуком, але мені пощастило.
Але, з іншого боку, і кількість сильно умень-шать теж не можна. Зрозумій, мати ВВС, що складаються толь-ко з нечисленних асів, неможливо.
Повір, я, як ніхто інший, поважаю таких асів, як Кожедуб або Покришкін. Це люди видатних бій-вих майстерності і таланту. Я-то, як ніхто інший, поні-травня, якого поту і крові їм коштували їх перемоги. Осо-бенно в наших ВВС, де льотчику і вибирати нема з чого, і тікати не можна. Але при цьому можу заявити тобі точно, на 99% війна з люфтваффе була виграна такими років-чікамі, як я, - простими, які не героями. Саме такі, як я, займалися важкою, рутинної, але необхідною роботою - забезпечували удари штурмовиків і бом-бардіровщіков, прикривали наземні війська, самі штурмували наземні частини німців, літали на розвід-ку і багато чого іншого. Займалися тим, з чого і з-стоїть війна, і не будь нас, на цю щоденну і еже-чесного «рутину» Героїв просто не вистачило б.
Так, Кожедуб і Покришкін як повітряні бійці вище всіх, але на війні вони удвох не замінять навіть десятка таких, як я. І вже тим більше не замінять сотню. Ось і весь розклад.
Важко правильно розрахувати, скільки і як треба вчити льотчиків, щоб і майстерність вони придбали, і в чисельності не втратили. Неймовірно важко.
- Тобто якщо я зрозумів вас правильно, то со-радянської ВВС повітряну війну з люфтваффе ви-грали саме тому, що просто були краще пристосовані для ведення війни «на виснаження-ня»?
- Так. Це ти правильно сказав - саме «на істо-щення». Коли майстерністю, коли технікою, а коли і власною кров'ю. Чого перемога вимагала, то ми і давали, нічого не шкодували.
- І ще одне питання: на ваш погляд, війна для льотчика-винищувача-робота або спорт?
- Робота. Важенна. До втрати свідомості і життя.
- Зараз ваша думка про війну не змінилося?
- Ні. Поверни життя назад, і я б знову посту-пив точно так же. Став би воювати льотчиком-понищите-лем. Ось так.
В архівних документах частин і з'єднань, в яких воював І.І. Кожемяко, відзначена тільки одна його повітряна перемога. 12.10.43 в р-ні Богатирівка в повітряному бою на літаку Як-1 особисто збив один Ме-109.
ЦАМО РФ, ф. 11 Гиад, оп. 1, д. 16 «Накази дивізії» (за 1943 г.).
Маслов Леонід Захарович
Я закінчив Борисоглібську авіаційну школу імені Чкалова восени 1943 року. Мій шлях в авіацію майже нічим не відрізнявся від шляху інших хлопчаків. Спочатку, ще п'ятнадцятирічним пацаном, літав на планерах, потім, навчаючись в ФЗУ заводу «Калібр» в Моск-ве, по комсомольському набору вступив в аероклуб. Тоді був клич - дати країні сто тисяч льотчиків. Ну і, звичайно, льотчики, такі, як Чкалов, Байдуков, в героях ходили. Всі мріяли стати льотчиками. Аероклуб закон-чіл на У-2 в 1940 році і тут же вступив в Борисоглеб-ську школу.
Про те, що почалася війна, я дізнався, перебуваючи в ка-Рауль. Спочатку нас це не торкнулося - навчання йшло своєю чергою. Політав на УТ-2, потім вивезли на УТИ-4, польотів 10-15 зробив - і вилетів на «іша-ке». Поступово інструктора пішли на фронт. Пам'ятаю, приїжджав «купець», нас побудують, тих, хто постарше, від-беруть: «А ці хлопці нехай вчаться». Ось так нас від-Біра.
Кумисних. Там, як у пісні, «степ та степ кругом». Ми відрили собі землянки, зробили двоярусні на-ри. Побудували ВПП.
Літати - не літали: бензину не було. Правда, при-гнали нас ЛаГГ-3. Ой, ну і літак! Праска праскою! Ско-кість трохи більше, ніж у «віслюка» - 300-350 кіло-метрів на годину, 400 вже не молодий. Маневреність погана. Зате ЛаГГ-3 не горів, оскільки з дельта-дере-весіни зроблений, і міцний був. Навесні 42-го ми почали потроху літати, і з усієї нашої ескадрильї, а це близько сотні людей, десятьох випустили.
Нарешті приїхали за нами - і в полк: там навчать. Жити захочеш - будеш літати. Прибули ми в Днеп-ропетровск. Потрапив я в 31-й непромокальний знищ-вальний авіаційний полк під командуванням Ге-рою Радянського Союзу Онуфрієнко 1. знаменитого льотчика, який воював ще в Іспанії. Він запитав ме-ня: «Скільки годин нальоту?» Відповідаю йому: «10-15 годин». У інших було не більше. «Що ж мені з вами робити? В першу ескадрилью! »Командував нею буду-щий двічі Герой Радянського Союзу Скоморохов 2. Потрапив я в першу ескадрилью разом з Кислякової 3 і Філіпповим 4.