- Ні-і! - закрутив головою пан. - Чужу землю я засівати не згоден. Я на своїй хочу працювати ...
- Да ладно! Досить навколо землі! Нехай твоя буде галявина! - відмахнувся Никифор.
Минуло кілька місяців, і вирішили козаки на загальному сході нарізати собі земельки, щоб по весні, коли вдасться дістати зерно, засіяти її наливний пшеницею. Поки нарізали наділи, пан Пампушка ходив за козаками, посміхався і схвально кивав головою.
А з наступного дня став пан кликати до себе в хату то одного, то іншого козачка. Лагідно посадить гостя за стіл, моргне старої, страшною, як відьма, старій, яка казна-звідки з'явилася у нього в хаті. І через хвилину на столі вже стоїть смажена кабанятину, жирна тарань і тиквочки зі «святою водою». Чи витягне пан пробку, і по всій хаті такий дух піде, що відразу здасться козакові, що він її на Кубані, а в старому запорізькому шинку.
- Та ти; ж, пан, нам говорив, що в гарбузах у тебе свята вода! - дивувалися козаки.
А Пампушка тільки плечима знизує:
- Була, була вода ... А тепер божим чудом перетворилася вона в добру горілку ... Бог - він все може зробити, особливо для праведника ...
Хто годинку, хто два просиджував за столом гостинного пана. Виходили звідти хто на карачках, хто розгойдуючись, наче йшов не по твердій землі, а по кубанським бурхливих хвилях. І тільки деякі пам'ятали, що привітний господар чогось їм пальці сажею мазав і до якихось паперів прикладав ...
Трохи згодом сталося на заставі нещастя. Вночі з незрозумілої причини вибухнув льох, в якому зберігали козаки свій пороховий запас - полбочонка пороху. Вартовий козак, що мав охороняти льох, виявився, як то кажуть, під градусом і спокійно спав у сусідній гайку.
Вранці зібрав Никифор всіх козаків. І на сході вартовий повинився - розповів, що трясла його лихоманка і він, щоб прогнати прокляту тремтіння, взяв у пана Пампушки склянку горілки.
- Ось і роби людям добро! - почувши козака, заголосив пан. - Я ж йому від доброго серця. Щоб лихоманку його вилікувати, останню горілку віддав, а він нажерся, як свиня, і льох прокарауліл! Що ми тепер без пороху робити будемо? А раптом турків або ще якийсь ворог налетить?
- Вірно каже пан! Погане справа! Поки порох підвезуть - поріжуть усіх нас! - закричали козаки.
- Ех, що б ви без мене робили! - похитавши головою, проскрипел пан. - Та хіба я потерплю, щоб нашу рідну кордон порушили, щоб братчиків-козаків вороги побили! Самому потрібно, але в такому разі готовий вам підсобити, продати за безцінь ...
Тут пішов пан в свою хату і витягнув звідти п'ять гарбузів-криївок, про які говорив, що Єрусалимська земля в них зберігається.
- Нате, козачки! Отримуйте! Візьму недорого. Подивилися козаки, а в панчохах найкращий порох.
- Ось тобі і земелька зі труни Христа! - здивувалися козаки.
А пан скромненько опустив до землі свої вузькі, хитрі оченята і знизав плечима:
- Все від бога! Захотів бог - і стала земля порохом. Тільки маловіри можуть сумніватися в божому всемогутності!
- А що хочеш за свій порох, пан? - запитав Никифор-запорожець.
- Так зовсім небагато, - захихикав пан. - Нехай сход віддасть за нього лісу навколо нашої застави ...
- Тю, чудний пан! - зареготали козаки.
- Та хай користується! Що він - є цей дубняків буде?
Так сход і порішив - віддати пану за порох лісу навколо застави.
Через місяць завітав на заставу сам кошовий отаман Захар Чепіга зі своїми осавулами. Першо- наперво велів він заставі прийняти ще нових козаків і будувати на тому ж місці станицю, орати землю, сіяти хліб, розводити коней, худобу та іншу живність.
Ось тут-то і показав пан Пампушка свої кігтики.
Підійшов він до Чепіги та виклав цілу пачку папірців. За цими паперами виходило, що залишилися у козаків своїми тільки ноги з шароварами та руки. А все сталеве - і ліс, і земля належали пану пампушками.
- Неправильно це! Обман! - закричали козаки.
Але відомо - ворон ворону око не виклює. Пампушка - пан, Чепіга в пани виліз, осавули його в підпанки деруться.
- Ти палець прикладав? - грізно насупивши брови, запитав отаман у козака, який кричав про обман.
Почухав козак чуприну, пересмикнув плечима і зізнався:
- Ну, на зразок я ... хмільний був ...
- Так ось - земля тепер не твоя, а пана Пампушки ... Відпрацюєш у нього - повернеш свою землю! А галявину і ліс свій ви сходом пану пампушками передали. Так що кому дрова або жердини будуть потрібні - повинні ви до пана пампушками звертатися ...
Окинув отаман Чепіга козаків орлиним суворим поглядом і пішов зі своїми підпанки в хату до пампушками.
І тут тільки помітили козаки, що став пан Пампушка знову гладким, як добрий борів.
З того часу багато років стояв цей самий Пампушка та його пампушата поперек горла нашим козакам.
- От це пампушки так пампушки! - невесело жартували станичні балагури. - Хоч і жирні, а не проковтнеш, вдавишся!
Було це дуже давно, коли тільки-тільки причалили вузькогрудого козацькі човни до кубанським берегів. Вийшли козаки на берег, озирнулися на всі боки, і посмішка освітила їх втомлені, засмаглі обличчя. Вікові кучеряві дуби шелестіли над ними своїм листям. Далі степу стелилися - безкраї родючі степи, в яких трава піднімалася вище людського зросту. У бурхливих водах Кубані риба всяка снувала - хоч шапкою її лови ...
- Тут, мабуть, станицю будемо ставити! - сказав дід Тимофій, старий січовик, умілий коваль і відважний воїн. - Нема краю, найкращий, ніж цей край! Рясна земля, привільне! Тут жити будемо!
Тут станемо матінку нашу Русь берегти від ворогів-турків!
Поруч з Тимофієм стояло троє молодих козаків-побратимів - теж хоробрих бувалих воїнів.
- Добра земля! Добра! - сказав кругловидий,
широкоплечий Павло. - Ех, і заграє серце, коли запряжу ми цю цілину та кинемо в неї золоті пшеничні зерна!
- Багатий край! Заживемо непогано, - підхопив
другий побратим, рослий, горбоносий Іван. - На такій землі можна багатств роздобути!
- Так, можна тут гроші нажити незліченні! - вигукнув третій побратим, маленький і бистроокий Петро.
Але вийшло не так, як хотілося козакам. І озирнутися вони не встигли, а вже все багатство - і степи широкі, і ліси дрімучі, і навіть води Кубані, вільної швидкої річки, - поділили між собою пани- отамани. І відразу тісній стала для козаків степ, похмурі ліси, холодні і злі кубанські хвилі.
Не встигли станицю поставити козаки, як стали їх ганяти на панщину. Те було потрібно отаманський хутірець будувати, то треба було пану землю орати або сіно готувати для незліченних отаманських гуртів худоби. А за тяжку працю дякував їм пан-отаман хитрим ласкавим словом, супом-кандьор - жменю пшона на цілий котел - так гнилим хлібом.
- Набридло мені наймитувати, - сказав якось Іван. - А своєї землі мало, на ній не розбагатієш!
Всі права захищеності booksonline.com.ua