До складу Конституанти входило 33 українця від обох палат австрійського парламенту. 34 посла до галицького і 16 до буковинського крайових сеймів і з кожної української партії по три представники.
При раді було створено три комісії: виконавча у Відні під керівництвом Є.Петрушевича; організаційна у краї під керівництвом К. Левицького і комісія з утвердження української державності в Буковині на чолі з О. Поповичем.
На хід подій у Львові та всьому краю мали вплив не професійні політики, а члени Української військової організації, створеної в першій половині 1918 на основі віденського революційного гуртка, який діяв з 31 травня 1917 року це переважно нижчі і середні офіцерські чини, які служили в австрійській армії і війську українських Січових стрільців. Організація створила Центральний військовий комітет, який приступив до підготовки збройного повстання в Львові. Головою Комітету УСС став сотник Дмитро Вітовський.
У Львові виникло національну українську державу, яке на основі Тимчасової конституції почала іменувати себе Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).
Відразу після взяття влади Українську Національну Раду звернувся до народу з Маніфестом.
Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнаті мирно. Сталося так, що головним противником відродження української державності в Галичині стали націоналістичні сили і військові кола Польщі.
На решті території Східної Галичини перехід влади до Українського Національній Раді відбувся практично без перешкод. Виняток становили західні прикордонні повіти, де польські загони за підтримки, яка надійшла з Кракова, захопили Перемишль і Ярослав.
Головною їх метою було визнано наділення землею селянства на правах приватної власності.
Зовнішньополітична діяльність Державного секретаріату зводилася до двох основних завдань: відносини з Наддніпрянської української Народною Республікою; визнання ЗУНР іншими державами, насамперед Антантою.
Щодо Української Народної Республіки, то головною метою було досягнення державного об'єднання, але розглядалося, по-перше, як втілення в життя вікового прагнення українського народу до державної єдності, і, по-друге, як засіб об'єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі .
Значним для ЗУНР і УНР було домогтися визнання на міжнародній арені.
ЗУНР проголосила свою владу на всіх західноукраїнських етнографічних землях, але забезпечити виконання цього свого законного права не мала сили.