Восени тисячу шістсот двадцять один, завдяки полководницькому таланту гетьмана Петра Сагайдачного та хоробрості козаків була здобута перемога у Хотинській війні. Битва під Хотином стала нищівною поразкою сильної в ті часи Туреччини і змусила її відмовитися від завоювання Європи
На рубежі XIII і XIV ст. в Анатолії (Мала Азія) виникла турецьке військово-феодальну державу, воно стало швидко розширювати свої межі за рахунок сусідніх князівств і особливо за рахунок земель Візантії.
Завоювавши в кінці XIV ст. слов'янські держави на Балканському півострові, турки в XV в. підпорядкували Валахію, Константинополь (1453 рік), генуезька колонія Кафа (на місці сучасної Феодосії) в Криму, гирла Дунаю і Дністра, на початку XVI ст. - Молдавію з Буковиною, Бессарабією, а в кінці XVI ст. - Закавказзя, де їм довелося поділити сфери панування з Персією.
Так утворилася Османська (Оттоманська імперія), яка охоплювала величезну територію на трьох материках - в Азії, Африці та Європі. Її агресивна політика була спрямована на захоплення сусідніх земель, на загальне пограбування народів, отримання доходів у вигляді данини, контрибуції, податків, на захоплення в полон і продаж у рабство багатьох тисяч мирних жителів. Турецькі нападу на сусідні землі супроводжувалися загладу міст і сіл, винищенням населення. Турецьку навалу XV-XVI ст. (Як і монгольська навала XIII в.), Було надзвичайно небезпечним, загрожувало всьому європейському розвиткові.
Руйнівники і загарбники
В кінці XV ст. почалися турецькі напади на Галичину і Поділ. У 1498 році, під час першого нападу на Галичину, турки спустошили Ярослав, Перемишль і деякі інші міста.
У той же час почалися напади на Україну татар Кримського ханства, яке остаточно відокремилося від Золотої Орди і в 70-х роках XV ст. визнало васальну залежність від турецького султана.
До 70-х років XV ст. кримські хани були союзниками литовських князів. Однак з 80-х років XV ст. в зв'язку з тим, що литовський уряд встановило союзні відносини з ворогом Кримського ханства - Золотою Ордою, відносини між кримськими татарами і Литовською державою різко загострилися.
В результаті турецько-татарських нападів ряд міст на північному узбережжі Чорного моря були знищені. Кримський хан Меглей-Гірей захопив в Причорномор'ї Дашів (на місці нинішнього Очакова), Хаджибей (на місці нинішньої Одеси) та інші замки, що належали Литовським князям.
У 1482 року Менглі-Гірей напав на Київ, «град взя. і вогнем спалите. Полону незліченних взя, а землю Київську учініша порожню », - повідомляє Никонівський літопис. Після цього нагірна частина Києва ще довго була в руїнах. Центр міського життя перемістився на Поділ.
Після нападу на Київ кримські татари часто повторювали нападу на Україну, вторглися на Київщину, Поділля. Вони палили, руйнували і спустошували міста і села, тисячі людей забирали в полон, продавали їх у рабство на східних ринках або використовували як рабів у своєму господарстві.
Турецько-татарські напади зустрічали слабкий опір з боку польського і литовського урядів. Найманих військ, які в той час почали замінювати посполите рушення (шляхетське ополчення), було мало. Не отримуючи довгий час плати, вони грабували населення. Шляхта, все більше зосереджуючи увагу на те, щоб шляхом посилення експлуатації селян збільшити прибутковість свого господарства, неохоче брала участь у військових походах, які до того ж вимагали великих витрат. Тому благородні ополчення збиралися дуже повільно. Більш того, в ході боротьби з татарами шляхта не тільки сама грабувала населення, але і татарам не перешкоджала вторгатися в Україну і грабувати, а коли татари поверталися, шляхта нападала на них і забирала захоплених людей і награбоване майно. Відображену видобуток шляхта не повертала її власникам без викупу. Викуп брали також і за відображених в татар людей, якщо шляхта сама не продавала їх як рабів. На початку XVI ст. король польський і великий князь литовський Сигізмунд І встановив навіть спеціальну таксу для викупу худоби.
Особливо слабкий відсіч давали литовське і польський уряди наскокам татар на територію Південно-Східної України.
Величезна територія України по Південному Бузі, в нижній і середній течії Дніпра, по річках Ворсклі і Сулі, яка все більше заселялася в XIV-XV ст. дуже постраждала від цих нападів. Населення намагалося селитися навколо замків Києва, Брацлава, Вінниці, Житомира, Черкас, Канева, Остра, Чернігова. Однак ці замки були занедбані і не могли бути надійним захистом від татар. Урядові гарнізони стояли тільки в деяких замках, та й то не завжди, не кажучи вже про те, що ці гарнізони були невеликими. Самі замки, будучи частиною дерев'яними і залишаючись довгий час без ремонту, руйнувалися. Наприклад, про Канівський замку люстрація 1552 говорить: «що не впало, то від вітру хитається».
Незважаючи на те, що литовські князі почали сплачувати кримським ханам щороку велику грошову данину - упоминки і подарунки натурою, татари продовжували нападати на українські землі.
Головний тягар оборони українських земель від турецько-татарської агресії лягла на українські народні маси - селян, міське населення і особливо на зростаюче в цей період козацтво.
В середині XIV ст. розпалася Галицько-Волинська держава, в 70-х роках XIV ст. припинило своє автономне існування в складі Великого князівства Литовського Київське князівство, а пізніше, після Люблінської унії 1569 року і утворення Речі Посполитої, майже всі українські землі опинилися під владою Корони Польської.
Козацтво як впливова сила
У цей складний і трагічний період життя українського народу на півдні Київського воєводства в II половині XVI ст. різко прискорився процес формування нового, передового суспільстві - козацтва. На рубежі XVI-XVII ст. воно заявляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Посполитої, а й на міжнародній арені. Козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, одночасно стає основною перешкодою турецько-татарської агресії на українські землі.
У I половині XVI ст. значна частина українського козацтва стала зосереджуватися в пониззі Дніпра, створюючи тут свої укріплені пункти - «засіки». Сукупність цих пунктів пізніше отримала назву «Запорізька Січ». У 50-х роках XVI ст. князь Дмитро Вишневецький побудував на острові Хортиця укріплений замок. За задумом, він повинен був служити опорним пунктом в боротьбі проти нападу турків і татар. Пізніше Хортицьким замком заволоділи козаки, він став одним з укріплених пунктів Запорізької Січі. На початку 80-х років XVI ст. Січ була на дніпровському острові Томаківка, а в 90-х роках XVI ст. вона була перенесена на острів Бавзулук.
Спираючись на Січ, козацтво вело проти татар і турків не тільки оборонну, а й наступальну боротьбу, організовуючи походи на татарські і турецькі міста-фортеці на узбережжі Чорного моря. Так, в 1575-1577 роках козаки ходили походами в Крим. У 1589 році були здійснені нові великі походи на Очаків, Білгород (Білгород-Дністровський), Тягиню і Козлов (Євпаторія) в Криму.
Досконало володіючи мистецтвом настання, козаки вміло оборонялися від переважаючих сил ворога в укріпленому таборі з возів. Французький інженер Боплан, який служив в Україні в польській армії в 20-30 роках XVII ст. і протягом багатьох років спостерігав за життям козаків, характеризуючи їх, писав, що вони дотепні, розумні, вимогливі, щедрі, дуже цінують свою свободу. Боплан відзначав, що 100 козаків з успіхом витримували бій проти 1000 татар під прикриттям пов'язаних возів, поставлених в кілька рядів, і виритих між ними шанців (окопів). Козаки відрізнялися великою майстерністю в будівництві таборів.
Дисципліна у козаків була на вищому рівні. Під час походу влада старшого була необмеженою. Найтяжчим злочином вважалася зрада Батьківщині. Зрадників чекала жорстока кара. Літературний образ старого козака Тараса Бульби, створений Миколою Гоголем, правдиво відображає відданість козацтва Батьківщині і його безмежну ненависть до її ворогів, особливо до зрадників.
У другій десятилітті XVII ст. гетьманом українського козацтва став Петро Конашевич-Сагайдачний. Він був вихідцем з дрібної шляхти (з Галичини), отримав гарну освіту. Серед козаків Сагайдачний був відомий як людина хоробра, з великим військовим талантом. Гетьман постійно проводив реорганізацію війська, очищав його від так званих «прийшлих елементів». Саме Сагайдачний подбав про те, щоб кожен козак мав рушницю і коня. Він підтримував у козацьких полках сувору дисципліну - порушників карав «на горло». Ядром його війська були реєстрові полки: дисципліновані, вишколені, вони задавали тон усьому війську і утримували його на високому рівні організації та боєздатності.
Під керівництвом П. Сагайдачного козаки провели ряд успішних походів на татарські й турецькі міста-фортеці, які були одночасно і головними невільницькі ринки. Гетьман організовував морські походи в межі Кримського ханства і Османської імперії, зокрема на Очаків, Перекоп і Кафу.
Так, в 1614 році близько 2 тис. Козаків на сорока човнах-байдарках перепливли Чорне море, захопили м Синоп, знищили його гарнізон, спалили флот. 1615 року козаки ходили в похід на Константинополь, спалили гавані Мізевну і Архіоку. Турецький флот почав переслідувати козаків, але був розбитий ними і знищений.
У 1616 році козаки під проводом Сагайдачного напали з моря на головний невільничий ринок у Криму - м Кафу, взяли штурмом фортецю, знищили там турецький гарнізон в 14 тис. Чоловік, спалили флот і звільнили з турецької неволі полонених.
Борючись проти татар і турків, запорізьке козацтво все більше посилювало свій вплив на внутрішню політичну життя України.
У 1615 році в Києві було організовано братство, котре об'єднало міщан, православне духовенство і частина української шляхти. В члени Київського братства вписався «з усім військом козацьким» і гетьман Петро Сагайдачний. Спираючись на підтримку козацтва, Київське братство проявило активність в боротьбі з католицькою і уніатською церквою. На тлі посилення кріпосницького і релігійного гніту на Україні і безперервних воєн, які вела Річ Посполита, в 20-х роках XVII ст. фактично встановлюється козацьке панування на східній Україні.
Визвольний рух українського народу мало своїм опорним центром Запорізьку Січ, яка зміцніла у військовому і політичному відношенні. На Запоріжжі не було польських шляхетських станових установ. Чи не проникла на Запоріжжя і католицька і уніатська церква.
Польський уряд, бачачи в запорізькому козацтві ворожу силу, прагнуло скоротити його кількість, підпорядкувати державної влади, послабити його політичні зв'язки з усією території України. З цією метою уряд стало на шлях економічної блокади Запоріжжя.
Польський уряд готовий був обрушитися новими репресіями на Київське братство і православну церкву. Проте нинішнє становище змінила війна з Туреччиною, яка невдало почалася для Польщі.
У 1620 році турецька армія захопила Хотин. Султан Осман II (Сулейман II) на чолі майже чвертьмільйонноі турецько-татарської армії стояв на Дністрі, нахваляючісь перетворити Польщу в турецьку провінцію. Польський коронний гетьман С. Жолкевський рушив проти турків на Молдову, але програв бій під Цецорою. На Цецорських полях польська армія зазнала великої поразки, а командувач армією С. Жолкевський загинув в бою. Загинув там і батько Богдана Хмельницького Михайло, який брав участь у війні з відділом «Український», а сам Богдан потрапив у турецький полон.
Туреччина вирішила остаточно зруйнувати Польську державу. З цією метою був організований великомасштабний похід, в якому задіяно понад 150 тис. Турецьких військ і 60 тис. Татар, багато артилерії, навіть чотири бойові слони. На чолі цієї військової експедиції виступав сам султан. Проти турецької армади Річ Посполита могла виставити 30-40 тис. Польських солдатів. За іншими джерелами, стягнувши всі свої сили, поляки могли протиставити турецько-татарському війську лише народний рух в 57 тис. Солдатів, які під керівництвом королевича Владислава і Великого гетьмана литовського Я. Ходкевича стояло табором під Хотином. Польський уряд був змушений звернутися до козаків із закликом взяти участь у війні з турками, пообіцявши, що на черговому сеймі будуть розглянуті питання про розширення їх прав і привілеїв. Козаки, добре розуміючи, що султан не зупинить агресію, а за Польщею настане черга України (польський уряд пообіцяв їм платню в поході і поступки в релігійних питаннях), вирішують взяти участь в боротьбі проти турків.
Гетьман Сагайдачний зустрівся з королевичем Владиславом у Львові і пообіцяв надати військову допомогу польської армії за умови, що польський уряд визнає владу козацького гетьмана над усією Україною і скасує розпорядження, яким обмежували козаків, відмовиться підтримувати того старшого над реєстровими козаками (тобто наставлений урядом ), чию владу він визнав ще законною.
Однак козаки не злякалися, вийшовши з укріплень, вони сильними криками налякали тварин, і ті повернули назад. Змішавшись з турецьким військом, тварини порушили його бойові порядки, піднялася паніка, турки почали тікати. Турецька сторона втратила багато людей і зброї.
Отже, козаки, підтримані поляками, перейшли в наступ. Вони вибили турків з їхніх позицій і зайняли турецький табір, однак закріпитися там не змогли, оскільки Ходкевич не наважився кинути в наступ все військо. Разом з поляками запорожці мужньо відбивали ворожі напади, робили вдалі вилазки, нічні рейди.
У той час на Чорному морі активно діяв запорізький флот.
На наступний день з гетьманства був скинутий і страчений Я. Бородавка, звинувачений у злочинах. На його місце козаки обрали П.Сагайдачного.
Безприкладним мужністю і героїзмом українські козаки в боях під Хотином врятували польську армію від неминущого розгрому, а Польська держава - від тяжкого ганебного світу. Саме в результаті поразок, нанесених турецької армії, султан Осман II в змушений був укласти з Польщею так званий Хотинський мир. У Польщі та Європі цей світ був розцінений як поразка сильної в ті часи Туреччини.
Головним героєм Хотина став Петро Сагайдачний. Навіть польські письменники відзначали роль гетьмана в успішному завершенні цієї війни. За успішні дії під Хотинською фортецею гетьман Сагайдачний отримав з рук королевича Владислава нагороду - меч, інкрустований золотом і діамантами.
Довго про долю цього меча в Україні нічого не було відомо. Зараз він з назвою «Меч марнославний П. Сагайдачного - гетьмана козацького» зберігається в Кракові в музейному комплексі королівського замку на Вавелі в Державній колекції мистецтв Польщі.