Визнання держави безпосередньо пов'язано з його ме-ждународного правосуб'єктність.
Визнання як правовий інститут включає головним об-разом звичаєво-правові норми, окремі аспекти визнання регламентуються міжнародними договорами зацікавлений-них держав і резолюціями міжнародних організацій. Інститут визнання досі не кодифіковано, хоча неко-торие кроки в цьому напрямку робилися. У 1949 році Комісія міжнародного права ООН включила питання про при-знанні держав і урядів в список тем, що підлягають першочерговій кодифікації, однак проблема ця не одержала-ла дозволу.
У науці склалися певні судження про значення визнання для нової держави, а в міжнародній практи-ке - різні правові рішення, що відображають ту чи іншу доктрину визнання.
Історично склалися дві теорії визнання - декла-тивно і конститутивні.
Декларативна теорія виходила з того, що держава є суб'єктом міжнародного права з моменту свого виникнення. Визнання не наділяє державу міжна-рідний правосуб'єктність, а лише констатує таку правосуб'єктність і сприяє входженню нової держави в систему міждержавних відносин.
Конститутивна теорія базувалася на протилежний-ном постулаті, згідно з яким виникнення держави не рівнозначно виникненню суб'єкта міжнародного пра-ва; таким воно стає тільки після отримання визнання з боку інших держав. Дана теорія ставила між-народну правосуб'єктність держави в залежність від його визнання іншими державами. Невизнана держава знаходилася як би поза міжнародного спілкування через неможливе можности реалізувати свої основні права і обов'язки, ус-танов стабільні міждержавні відносини. Призна-ня, таким чином, "конституювала" держава як суб'єктів незалежно-єкт міжнародного права. Ця теорія виправдовувала свавілля і втручання у внутрішні справи новопосталих дер-жав.
З даної концепції виходив Паризький конгрес 1856 р стверджуючи залежність виходу держави на міжнародну арену від згоди провідних держав. Саме таким шляхом Тур-ція на цьому конгресі була "допущена" до співпраці з європейськими країнами. Добре відома складна історія визнання РРФСР і потім СРСР, що затяглася на довгі роки. Після утворення в 1949 р КНР західні держави, насамперед США, багато років відмовляли їй у визнанні.
Погляди вітчизняних юристів-міжнародників в со-тимчасовий період базуються на уявленні про те, що визнання нової держави є актом великий політи-чеський важливості. Воно дає можливість новій державі ефективно реалізувати свою міжнародну правосуб'екта-ність. І невизнана держава має можливість здійс-ствлять свою правосуб'єктність, брати участь в багатосторонніх-них конференціях, договорах, міжнародних організаціях. Так, встановлюючи норму про те, що членом ООН може бути тільки держава, Статут ООН не вимагає, щоб цього пред-крокувало визнання. Разом з тим прийом невизнаного го-сударства в міжнародну організацію також не означає .его визнання з боку тих держав, які голосували за його прийняття, а лише підтверджує, що воно є суб'єктів незалежно-єктом міжнародного права з моменту свого виникнення.
Чи не створюючи держави як суб'єкта міжнародного права, визнання констатує наявність юридичного факту, пов'язаного з появою нової держави. Визнання дозволяє державі найповніше користуватися своїми основ-ними правами і нести основні обов'язки, брати участь у створенні та забезпеченні міжнародно-правових норм. При-знання здійснюється в рамках принципів міжнародного права. Зокрема, принцип співробітництва вимагає від новоутвореної виник і вже існуючих держав розвитку стабільність-них відносин, що неможливо без визнання.
Практика держав виробила різні обсяги при-знання. У зв'язку з цим існують дві форми визнання: юри-дичні та фактична. Юридичне визнання в свою оче-редь підрозділяється на визнання де-юре і визнання де-фак-то. Де-юре є повним визнанням, що означає обмін між визнають та визнаним державами диплома-тическими представництвами, т. Е. Встановлення стабільних політичних відносин. Практика держав виробила оп-ределенние способи оформлення повного юридичного при-знання. Воно, як правило, є вираженим, що означає фіксацію визнання і бажання встановити дипломатичні та інші зв'язки безпосередньо в офіційному документі. Мож-ли і, мається на увазі визнання. Де-факто, як особлива юридична форма визнання, є неповним, тому що виникають відносини між визнають та визнаним державами не доводяться до рівня дипломатичних відно-шень.
Від юридичної, офіційного визнання слід отли-чати визнання фактичне, неофіційне. Воно осуществля-ється у формі постійних або епізодичних контактів як на урядовому, так і неурядовому рівнях. Вари-антом фактичного визнання вважається визнання ad hoc (ра-зовое, на даний випадок).
Визнання держави як суб'єкта міжнародного права одночасно означає і визнання його уряду. Якщо в акті, що оформляє визнання, йдеться про визнання прави-тва, то це означає і визнання держави. Разом з тим в міжнародній практиці може виникнути питання про визнання нового уряду в уже існуючому дер-жави. Зазвичай це обумовлено приходом до влади правитель-ства неконституційним шляхом. Дана ситуація породила ряд юридичних доктрин. Так, в 1907 р міністр закордонних справ Еквадору Тобар висунув доктрину про невизнання урядів, що прийшли до влади революційним шляхом. Принципово інший характер мала доктрина міністра закордонних справ Мек-Сікі Естрада, проголошена в 1930 р і встановлювала, що в подібних ситуаціях іноземні держави не повинні застосовувати спеціальний акт визнання, досить акредитив-ції дипломатичних представників держав при прийшовши-шем до влади уряді.
В сучасних умовах визнання урядів, прийшовши-ших до влади неконституційним шляхом, цілком можливо. Але при цьому враховуються такі обставини: діяльність нового уряду підтримується народом, відповідає його волі; уряд здійснює ефективну владу на території держави; встановлений демократичний політи-ний режим, який гарантує дотримання основних прав і свобод людини; відсутня втручання у внутрішні справи держави при приході уряду до влади.
Проблема визнання може виникати стосовно національно-визвольного руху в особі її органів, а також щодо воюючої сторони.
Національно-визвольний рух заснований на реа-лізації права народу (нації) на самовизначення. Народ, бо-рющійся за свою державність, є суб'єктом меж-родного права. В ході цієї боротьби він створює органи, ви-ступають від його імені. Визнання органу бореться нації є констатацію її міжнародної правосуб'єктності. Це полегшує реалізацію права на отримання допо-щі як від держав, так і від міжнародних організацій та на здійснення інших основних прав. Прикладами такого роду були визнання Організації визволення Палестини в якості єдино законного представника палестинського народу, а також Народної організації Південно-Західної Африки в якості представника народу Намібії (до завоювання неза-лежно).
Визнання органів опору набуло широкого рас-рення з боку держав антигітлерівської коалі-ції в роки другої світової війни. Визнання органів опору-тивления, які створювалися на. території держав, ча-менно захоплених Німеччиною і її союзниками, означало при-знання влади, "яка бореться проти окупантів. Одні органи влади, які організували цю боротьбу, перебували в еміграції (Французький Комітет національного визволення, Чехосло-Вацко Національний комітет та ін.), а інші - на окупують-ванною території. Разом з визнанням органи народного со-спротиву отримували міжнародно-правовий статус битися-трудящих, що означало поширення на них правил ведення війни, юридично обґрунтовував надання допомоги.
Поняття і джерела міжнародного права навколишнього середовища.