- Знаю, що задумав ти. Нічого не віщує доброго мені зустріч з ним. Але ти так важко дихаєш, так суворо дивишся, ти свої оченята так похмуро насунулися бровами.
- Мовчи, бабо! - з серцем сказав Данило. - З вами хто зв'яжеться, сам стане бабою. Хлопче, дай мені вогню в люльку! - Тут обернувся він до одного з гребців, який, вибивши з своєї люльки гарячий попіл, став перекладати його в люльку свого пана. - Лякає мене чаклуном! - продовжував пан Данило. - Козак, слава богу, ні чортів, ні ксьондзів не боїться. Багато було б користі, якби ми стали слухатися дружин. Чи не так, хлопці? наша дружина - люлька та гостра шабля!
Катерина замовкла, опустивши очі в сонну воду; а вітер смикав воду брижами, і ввесь Дніпро іскрився, як вовча шерсть серед ночі.
Дуб повернув і став триматися лісистого берега. На березі виднілося кладовище: старі хрести стовпилися в купу. І калина не росте між ними, ні трава не зеленіє, тільки місяць гріє їх з небесної висоти.
- Чи чуєте, хлопці, крики? Хтось кличе нас на допомогу! - сказав пан Данило, обернувшись до гребців своїх.
- Ми чуємо крики, і здається, з того боку, - разом сказали хлопці, показуючи на кладовище.
Але все стихло. Човен повернув і став огинати береговий. Раптом гребці опустили весла і втупились застиглими очима. Зупинився і пан Данило: страх і холод прорізався в козацькі жили.
Хрест на могилі захитався, і тихо піднявся з неї висохлий мрець. Борода до пояса; на пальцях кігті довгі, ще довше самих пальців. Тихо підняв він руки вгору. Особа все затремтіло у нього і скривилося. Страшну муку, видно, терпів він. «Душно мені! душно! »- простогнав він диким, нелюдським голосом. Голос його, мов ніж, краяв серце, і мрець раптом зник під землею. Захитався інший хрест, і знову вийшов мрець, ще страшніше, ще вище як перше, весь заріс, борода по коліна і ще довше кістяні кігті. Ще страшніше закричав він «Душно мені!» - і пішов під землю. Похитнувся третій хрест, піднявся третій мрець. Здавалося, одні тільки кістки піднялися високо над землею. Борода по самі п'яти; пальці з довгими кігтями вп'ялися в землю. Страшно простяг він руки вгору, неначе хотів дістати місяці, і закричав так, як ніби хтось почав пиляти його жовті кістки ...
Дитя, що спало на руках у Катерини, скрикнуло і прокинулося. Сама пані скрикнула. Веслярі повпускали шапки в Дніпро. Сам пан здригнувся.
Всі раптом пропало, як і не було; одначе ж довго хлопці не бралися за весла.
Дбайливо дивився Бурульбаш на молоду дружину, яка злякано качала на руках заплакане дитя, притиснув її до серця і поцілував у чоло.
- Не лякайся, Катерина! Дивись: нічого немає! - говорив він, показуючи навколо. - Це чаклун хоче настрашити людей, щоб ніхто не добрався до нечистого гнізда його. Баб тільки одних він налякає цим! дай сюди на руки мені сина! - З цим словом підняв пан Данило свого сина вгору і підніс до губ. - Що, Іване, ти не боїшся чаклунів? «Ні, говори, тятя, я козак». Годі ж, перестань плакати! додому приїдемо! Приїдемо додому - мати нагодує кашею, покладе тебе спати в колиску, заспіває:
Люлі, люлі, люлі!
Люлі, синку, люлі!
Так виростай, виростай в забаву!
Козацтву на славу,
Вороженькам в розправу!
Слухай, Катерина, мені здається, що батько твій не хоче жити в злагоді з нами. Приїхав похмурий, суворий, неначе сердиться ... Ну, невдоволений, навіщо і приїжджати. Не хотів випити за козацьку волю! НЕ похитав неї на руках! Спершу я був хотів повірити все, що лежить на серці, та не бере щось, і мова затнулася. Ні, у нього не козацьке серце! Козацькі серця, коли зустрінуться де, що не виб'ються з грудей одне одному назустріч Що, мої любі хлопці, скоро берег? Ну, шапки я вам дам нові. Тобі, Стецьку, дам викладену оксамитом і золотом. Я її зняв разом з головою у татарина. Весь його дісталося мені, одну тільки його душу я випустив на волю. Ну, причалюють! Ось, Іван, ми і приїхали, а ти все плачеш! Візьми його, Катерина!
Всі вийшли. Через гори показалася солом'яна стріха; то дідівська оселя пана Данила. За ними ще гора, а там вже і поле, а там хоч сто верст пройди, не знайдеш жодного козака.
Хутір пана Данила між двома горами, у вузькій долині, що збігає до Дніпра. Невисокі в нього хороми: хата на вигляд як і в звичайних козаків, і в ній одна світлиця; але є місце там і йому, і дружині його, і старій служниці, і десятьом добірним молодцям. Навколо стін вгорі дубові полиці. Густо на них стоять миски, горщики для трапези. Є між ними і келихи срібні, і чарки, оправлені в золото, даровані й здобуті на війні. Нижче висять дорогі мушкети, шаблі, пищали, списи. Волею і неволею перейшли вони від татар, турків та ляхів чимало зате і визубрити. Дивлячись на них, пан Данило мов по позначках пригадував свої сутички. Під стіною, внизу, дубові гладкі витесані лави. Біля них, перед лежанкою, висить на мотузках, просмикнутих в кільце, вгвинчене в стелю, колиска. У всій світлиці долівка гладенько вирівняна й вимазана глиною. На лавках спить з дружиною пан Данило. На лежанці стара служниця. У колисці бавиться й гойдається мале дитя. На підлозі покотом ночують молодці. Та козакові краще спати на гладенькій землі під вільним небом; Йому не пуховик і не перина потрібна він мостить собі під голову свіже сіно і вільно простягається на траві. Йому весело, прокинувшись серед ночі, поглянути на високе, вкрите зірками небо і здригнутися від нічного холоду, що приніс свіжість козацьким кісточках. Потягуючись і бурмочучи крізь сон, закурює він люльку і загортається щільніше в теплий кожух.
Чи не рано прокинувся Бурульбаш після вчорашньої гулянки і, прокинувшись, сів у кутку на лаві і почав гострити нову, вимененную їм, турецьку шаблю А пані Катерина взялася вишивати золотом шовковий рушник. Раптом увійшов Катеринин батько, сердитий, нахмурений, з заморською люлькою в зубах, підійшов до дочки і суворо став допитувати її: що за причина того, що так пізно повернулася вона додому.