Що показала війна
Ні в якій мірі не претендуючи на істину в останній інстанції, хочу в контексті цієї проблеми, торкнутися теми внеску українців у Велику Вітчизняну війну.
Офіційна версія радянських часів свідчила, що «український народ залишився вірним союзу з великим братнім єдинокровних народом і іншими народами нашої Радянської батьківщини». Сперечатися з цим було важко, особливо враховуючи, що практично 30 років країною «правили» вихідці з України. Та й взагалі, за радянських часів не прийнято було ділити славу між національностями СРСР, оскільки переможцем був оголошений весь «радянський народ». Але сьогодні цей ідеологічний штамп тільки заважає розібратися в причинах проісходящегона Україні.
Саме внаслідок довго приховуваних або замовчуваної правди, для багатьох росіян було шоком дізнатися, що багато представників народу, який вважався братнім, називає їх «ворогами», «москалями», «ватниками» і «Колорадо». Почасти це можна пояснити оскаженілої пропагандою, яку, не втомлюючись веде українська сторона все 20 з гаком років незалежності (Гітлеру, наприклад, «вклався» в набагато більш стислі терміни). Але з іншого боку: відритий межа, спілкування з родичами в Росії, російські ЗМІ та інтернет дозволяли всім бажаючим жителям України мати свою власну думку. Однак свербіж сепаратизму, бажання знайти свою велику історію, довести всім і, перш за все, себе свою особливість, самобутність були завжди досить сильні серед жителів України, де лише близько третини населення вважали себе росіянами.
Мені пригадується моє життя на Західній Україні, як раз в ці роки. Відучившись 4 роки у Львівському військово-політичному училищі, де майже 70 відсотків курсантів становили українці, переважно із західних областей, я продовжив службу в одній з військових частин Прикарпатського ВО. Квартирував я тоді в приватному секторі в одному селищі в Тернопільській області. Пам'ятаю, які там вирували пристрасті: як ночами на гарнізонному Будинку Офіцерів вивішували жовто-блакитний, заборонений тоді прапор; які розмови відкрито вели мої товариші по службі - українці, мовляв, ми без Росії прекрасно проживемо; як за офіцерами, загуляла в місцевому барі, «полювали» групи молоді та як, нарешті, не раз заставав у господаря будинку - відбував термін у Воркуті бандерівця - похмурого вигляду людей, які при моїй появі, кидаючи злісні погляди, поспішали піти.
Слава Героям і ... зрадника
Втім, спогади спогадами, але вони більше підходять для мемуарів, а я - журналіст. Пора перейти до власне Великій Вітчизняній війні. Пропоную згадати кадри трофейної кінохроніки і фотодокументи про зустріч німецьких військ жителями України. Це були не постановочні кадри, а волевиявлення народу. Німців, як визволителів, зустрічали квітами не тільки тут, але саме знамениті (завдяки Ю.Тимошенко) українські вишиванки частіше за інших миготять в кадрі. Це не дивно, адже недовго тривала самостійність зі своїм урядом міцно пов'язана у свідомості українців з приходом кайзерівських військ!
Те, що їм німці відводили українцям особливу роль в своїх планах, каже, наприклад, такий факт. З 230 видавалися окупантами російською мовою пропагандистських періодичних видань, 40 призначалися для України і Криму. До цього можна додати ще 34 видання на «мови». Папери економні німці для українців точно не шкодували, хоча чаемая незалежность в цей раз їм не світила. Про українців Гітлер цинічно говорив: «Якщо ними добре керувати і направляти їх, то вони є слухняною робочою силою». Проводячи в своїх інтересах ідеологічну обробку цієї «робочої сили», гітлерівські пропагандисти говорили приблизно те саме, що і нинішні київські «влади»: що «москалі» - головні вороги українців, що останні вище російських. Чому? Тому що вони пережили «живильне вплив арійської раси в Середні століття» і т.д. і т.п. Ну, зовсім як в тій пісеньці: «Для дурня не потрібен ніж, йому з три короби наврёшь - і роби з ним, що хошь!» Що й казати: «промивати мізки» асистенти доктора Геббельса вміли і нинішній пан Ярош - лише його учень.
Ну а тепер, нарешті, до «наших баранів». Задамося питанням: скільки ж брало участь українців у Великій Вітчизняній війні по обидва боки фронту? А то ми довгий час, як то однобоко, захоплювалися ледь не поголовним підрахунком участі у війні представників інших націй, переважно кавказців, та прибалтів. Це, щонайменше, несправедливо!
Розглянемо співвідношення часток військовослужбовців РККА (СА) з національностей на прикладі росіян і українців. Таку можливість нам надають праці «Підраховано за: Росія і СРСР у війнах ХХ століття» і «Населення СРСР в ХХ столітті: Історичні нариси», «Гриф секретності знято: Втрати Збройних Сил СРСР у війнах, бойових діях і військових конфліктах». Отже, росіян на 22.06.41 р було призвано до лав ЗС 65,4%, українців - 17,7%. Надалі ця цифра дещо змінювалася. Так на 1.07.1944 року частка російських солдатів і офіцерів в стрілецьких дивізіях СА складала трохи більше половини - 51,78%, а українців - досягла третини - 33,93%. А ось яка картина з втратами.
Росіян загинуло на фронті 66,4% (5 млн.756 тисяч), а українців - 15,89% (1 млн.377 тисяч). Це не означає, що останні відсиджувалися в тилах і каптьорці. Ті, хто воювали в РККА (СА) робили це гідно: відсоток нагороджених бойовими нагородами серед росіян - 66,49%, серед українців - 18,43%, що набагато більше, ніж серед воїнів інших національностей СРСР.
Відомо, що в полоні для військовополонених українців встановлювався особливий, більш пільговий режим, ніж для росіян. Частина з них на початку війни була навіть звільнена і відпущена додому. У спеціальній директиві «Про ставлення військ до українців», говорилося: «Для кожного солдата випливає обов'язок звертатися з українцями коректно і не як з ворогами ...».
По той бік фронту
Крім батальйонів допоміжної поліції, для охоронної служби на місцях була створена так звана Українська народна самооборона, загальна чисельність якої в середини 1942 р сягала 180 тис.осіб. Іншим різновидом місцевих охоронних формувань на Україні стали «Oxopoннi промісловi вiддiлі» (ОПВ) - загони охорони промислових підприємств. Крім того, українці охоче служили в охороні німецьких концентраційних таборів і в рядах айнзатцгруп, які здійснювали разові каральні акції на окупованих територіях.
У наявності факт гарячого бажання української молоді із західних областей служити під знаменами нацистської Німеччини! Решта добровольці були включені до складу німецької поліції і склали п'ять нових поліцейських полків.
Крім «Галичини», поліцейських і допоміжних батальйонів, в складі Вермахту і СС були ще окремі підрозділи, сформовані з українців, зведені в т.зв. Українську визвольну / національну армію. Її чисельність - близько 10 тисяч багнетів.
Але ж була ще й УПА - Українська повстанська армія, що не підпорядковувалася гітлерівському командуванню, але активно воювала проти Радянської Армії. Її чисельність, за даними документів, що зберігаються в ГАРФ (Ф.9478. Оп. 1. д.513 Л.15) до кінця війни сягала 117 тисяч чоловік! Для порівняння у всіх збройних формуваннях прибалтійських республік під рушницею перебувало всього близько 20 тисяч. Разом, отримуємо колосальну цифру майже в 400 000 чоловік! Нагадаємо, що чисельність населення в Україні на початок війни оцінювалася в межах 30-35 мільйонів.
Завершуючи статтю, я ні в якій мірі не хочу ставати до лав крикунів і українофобів, тим більше що і сам маю малоросійські коріння від предків: козаків-переселенців з Дніпра на береги Дону. Своїм завданням я, нагадаю, ставив зняття ідеологічних шор з очей російських людей, обдурених радянською пропагандою, щоб сьогоднішня поведінка громадян України для них не здавалися алогічним.
Чесно кажучи, в даннос разі начхати на етно-національність. Набагато цікавіші протестуючі матері і дружини на Україні - мовляв, "поверніть мого" хлопчика "мовляв" поверніть мого службовця чоловіка, тим більше що йому вже енну час платні не платили ". Возмушени тим, що" хлопчика "забрали, що чоловікові платні не платили - а то, що "хлопчикові" можна вбивати, то, що чоловікові можна вбивати (тільки б вчасно платили) - це якраз таки нормально. Ну що ж, цілком фашистська ідеологія, цілком американська ідеологія. Навіть - цілком хазар.
Але, боюся, і в Росії вона широко вкорінена.