Те ль справа Київ! Що за край!
Валяться самі в рот галушки,
Вином - хоч пару піддавай,
А молодиці-молодушки.
А. С. Пушкін.
Твориться чорти-що у них.
- Так як же можна? - мовить хтось -
Таке вариво на всих,
Що одуреют, все звичайно. "
Але все вирує Кия земля,
Клекоче і димить від дурі:
"Яка бач її змія
Куснула в сраку замість кулі?
І що за диво - славний рід,
Раптом посварився з братанами,
І дивиться рилом в дальній звід,
Де католицького сорому
Бовтається великий фен шуй.
Хохли хлопці - шо подуріли? "
Колись ж "хтось" Польщу з'їли,
Тепер мати міст гризуть.
Без пут на ручки і на ніжки,
Взувши в гарні чобітки,
Вас мило в рабство проведуть,
Одягнувши мотузочку на тім'я,
На лоб надвинувшейся очіпок.
Невже Киеву кінець?
Невже Рада буде з заду
Сприймати чужих сердець
Від Рода загального биенье.
А після сім, від зіткнення,
Почне лише думати в зад розумом,
Шукаючи винуватця у всьому.
Яка муха вас кусіла?
Ви млинець поїли ні з тих рук?
Піде ж Русский розум і Сила,
І буде жалюгідною частки коло.
У вас Русский Дух чи не з хохлом,
Якою прив'язав ваш Дон
Тепер до прозахідного Бугу,
Цей хтось виродок-Чалдон.
Забудете ж свою дружину,
Своїх дітей і свій осередок,
Як Польщу роздеруть на частини,
"І на уламках самовладдя
Напишуть чиїсь імена. "
А вам то треба? Треба на.
Прийде ж Руслан гнати печенігів,
Людмилу поверне до міста,
Фарлаф покаятися, і радий
Народ спасенью цим буде,
А Чорномор без бороди
Вже буде доживати тихенько
Свій вік туди-й-ні-сюди.