Основи етнокультурної політики
Етнокультурна політика відноситься до теоретичних і актуальним практичним проблемам сучасності. Це складне явище, що охоплює всі сфери життя суспільства. Вона має і відносну самостійність як система заходів, що здійснюються державою, спрямованих на облік і реалізацію національних інтересів. Державна етнокультурна політика включає стратегічні завдання життєдіяльності держави, це політика здійснення інтересів всієї нації. Саме так це прийнято розуміти в усьому світі.
Внутрішня політика держави щодо етнічних спільнот і міжетнічних відносин зазвичай називається етнічною політикою або політикою щодо етнічних меншин. Етнокультурна політика - це і цілеспрямована діяльність з регулювання етнополітичних процесів, що містить у своїй основі теорію, мета, принципи, головні напрямки, систему заходів щодо реалізації. Головним завданням державної етнокультурної політики є узгодження інтересів всіх проживаючих в країні народів, забезпечення правової і матеріальної основи для їх розвитку на основі їх добровільного, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. Облік етнонаціональних особливостей в житті соціуму повинен здійснюватися в межах дотримання прав людини. Шлях до гармонізації міжетнічних відносин лежить в значній мірі через культуру.
Етнокультурна політика - це засоби і методи, за допомогою яких взаємодія між людьми різних національностей та етнічної приналежності здійснюється за допомогою духовних атрибутів: культури, мови, менталітету, традицій і звичаїв.
Поняття, які використовуються для пояснення різноманіття національного життя, вимагають більш точного визначення наукового і політичного сенсу кожного з них. Необхідність чітко визначитися з цими поняттями диктується тим, що ряд нація - народність - етнічна група несе не тільки наукову, а й ідеологічне навантаження. Вживання раніше в офіційній радянській політиці поняття «нація», як правило, ставило даний етнос вище, ніж поняття «народність». Це відразу характеризувало народи, як досягли різного ступеня зрілості, розвиненості, більшою чи меншою значимості для вирішення проблем державності, економіки, культури, мови. Такий підхід означав визнання якісних відмінностей між ними, а це призводило до наступного:
- прагненню придбати більш високий статус;
- ущемлення декларованих прав того чи іншого народу.
Розгляну таке поняття в національній політиці Росії, як федералізм.
Коли існував Радянський Союз як федеративна держава, то переважало таке розуміння федерації:
А) неодмінно в зв'язку з такими особливостями, як право націй на самовизначення аж до відокремлення, виходу з СРСР;
Б) зведення суб'єктів федерації лише до національно-державним утворенням.
В даний час в трактуванні федеративних відносин відбуваються істотні зміни. По-перше, по-іншому стало трактуватися самовизначення. Раніше головним його гарантом виступало право сецесії, тобто право виходу. Подібний підхід не можна визнати конструктивним, і не випадково право відділення, виходу з федеративної держави не зафіксовано в конституціях такого роду держав. Національне самовизначення не правомірно ототожнювати з державним суверенітетом. Воно трактується більш глибоко і разом з тим більш гнучко: як вільне самоврядування, все більш повна самоорганізація даного етносу в інтересах розвитку своєї самобутності. Саме так розуміються на сучасному етапі процеси етно - національної консолідації неросійського населення, перш за все автохтонів - корінних жителів колишніх автономій, тобто як процеси, що відбуваються на базі їх подальшого самовизначення.
По-друге, поняття «суб'єкти федерації» розширилося, включивши в себе не тільки національно-державні та національно-територіальні утворення, а й області, краю, міста федерального значення.
По-третє, всі без винятку суб'єкти федерації вважаються рівноправними. При цьому мова йде не про абсолютне рівність, нема про тотожність, наприклад, адміністративних одиниць і таких національно-державних утворень, як республіки, а про рівноправність їх як суб'єктів Російської Федерації у взаєминах з органами центральної влади і між собою.
Нарешті, права особистості розглядаються як пріоритетні, в тому числі і по відношенню прав нації. На цьому аспекті варто зупинитися окремо.
Стало фактом, що в сучасній політичній боротьбі перевага віддається інтересам нації перед особистістю, національне протиставляється особистому, національними інтересами прикриваються зараз все акції, як політичні, так і економічні. Це історичний тупик, виправдання неоконсерватизму
Національна політика набуває особливо значимий характер в поліетнічних суспільствах в умовах перехідного періоду, перебудови владних відносин, модернізації та перетворення економічного і політичного укладів. Національні сили, здійснюючи ці процеси, завжди висловлювали великий спектр політичних концепцій, і вони ніколи не були однорідними ні за своїми цілями, ні за коштами їх досягнення.
Джерелом політичної творчості, що має в своїй основі національні ідеї, є реальне політичне свідомість етнічних груп. В даний час провідною характеристикою етнополітичного свідомості є етноцентризм, сенс якого полягає в ставленні до інших народів з позицій власної культури. Етноцентричні погляди особливо яскраво виражені в місіонерської діяльності.
Якщо Ви помітили помилку в тексті виділіть слово і натисніть Shift + Enter