В молоді роки відрізнявся він подвигами мужності в боях. Ростислав отли-чался як хоробрістю і подвигами мужності, так і високими християн-ськими якостями: він був незлобивий, поступливий і миролюбний. Любов до своїх під-чинення, бажання їм всякого блага, забуття образ і постійної пам'яті-вання про свої гріхи становили невід'ємну приналежність його душі. Під час боротьби брата його великого князя Ізяслава з Ольговичами і Юрієм в багатьох випадках показав він хоробрість безтрепетну, але разом намагався гасити ворожнечу князів любов'ю уступчівой.С його ім'ям Ростислава пов'язано зміцнення і піднесення Смоленська, Смолен-ського князівства і Смоленської єпархії.
До XII століття Смоленська земля була складовою частиною єдиного Київської держави. Початок її політичного відособлення було покладено в 1125 році, коли святий князь Мстислав Великий, успадкувавши від сво-його батька, Володимира Мономаха, Київський велікокня-жорсткій стіл, віддав Смоленськ в тримання своєму синові Ростиславу (у хрещенні Михаїлу). Завдяки тру-дам і подвигам святого Ростислава Смоленське кня-дружність, яким він правив більше 40 років, розширюється, забудовується містами і селами, прикрашається храму-ми і монастирями, приоб-РЕТА вплив на общерус-ські справи. Кам'яний храм на честь святих князів Бо-рису і Гліба, побудований 1145 р на місці мученицької кончини послід-нього, на Смядині, і в Смоленську Петропавлівський - пам'ятники благочестивого ро-дона-чальника князів смоленських.
Дасте Господеві, Богові вашому славу колись навіть не смеркне (Єр. 13, 16), - вчить пророк Божий. Блаженний князь Ростислав надходив за вченням одкровення Божого. За щастя земне дякував Господу і блага земні вживав в славу імені Божого; для нього перш за все і понад усе була слава Божа.
Той факт, що великий князь змінив своє ставлення до митрополита Клі-менту, проникнутому ідеєю російської автокефалії, пояснюється впливом Києво-Печерського монастиря і особливо архімандрита Полікарпа. Архімандрит Полі-карп, охоронець печерських переказів (у 1165 році він став настоятелем обителі), був найближчим до святого Ростиславу людиною.
Князь Ростислав, оточений щастям, що не полонила нічим земним. Ніколи не шукав він влади, а тільки брав її, коли вручали, і до того ж як тя-жесть. Незлобие його прощала все іншим; він пам'ятав про своїх гріхах, про свої борги перед Богом і забував про те, чим повинні йому інші. Він постійно забо-покотився про те, як догодити Господу. Святий Ростислав мав благочестивий звичай запрошувати по суботах і неділях Великого посту до свого столу печерського ігумена з шістнадцятьма ченцями і сам їм прислужував. Часто говорив він печерського ігумена: «Приготуй мені келію, боюся смерті неожі-даємо», - і сам в щонеділі поста прилучався Св. Таїн. Йому дуже хотілося ухилитися від суєт життя в Печерську обитель, не раз говорив він про те печерського ігумена. Ігумен зупиняв його, вказуючи на те, що справа князя - захищати спокій людей правосуддям і мечем, нарешті запропонував йому надати себе волі Божій.
Печерські ченці, які користувалися величезним духовним впливом в Стародавній Русі, підтримували в князя думка про незалежність Руської Церкви. Тим більше, що єпископи з греків були в ці роки на Русі навіть під підозрою відно-сі-кові їх православности, в зв'язку з відомим «суперечкою про постах» (леон-Тіанського єресь). Але благочестиве бажання святого Ростислава домогтися у патріарха благословення-ня російського митрополита Климента не здійснилося. Греки вважали право призначення митрополита на Київську кафедру своєї важ-дальшої привілеєм, що пояснювалося не тільки церковними, скільки полі-тичні інтересами імперії. У 1165 році в Київ прибув новий митропо-лит - грек Іоанн IV, і святий Ростислав з смирення і церковного послуху прийняв його. Новий митрополит, подібно до свого попередника, керував Російською Церквою менше року (+1165 р). Київська кафедра знову залишилася вдовою, а великий князь був позбавлений батьківської поради та духовного окормлення з боку митрополита. Єдін-тиментом духовною втіхою його було спілкування з ігуменом Полікарпом і свя-тими старцями Києво-Печерського монастиря і Феодорівського монастиря в Кия-ве, заснованого його батьком.
У 1167 р незважаючи на старість свою, відправився він в Новгород, щоб утвер - дить там сина свого Святослава. На дорозі смоленські посли зустріли його за 300 верст від Смоленська; потім жителі всіх станів прийняли його
з подар-ками: так любили доброчесного старця-князя в Смоленську. У Великих Луках взяв він клятву з послів новгородських забути невдоволення на сина його і розлучитися з ним одною смертю. Хворим прибув він, повертаючись додому в Смоленськ. Сестра і син вмовляли його залишитися в Смоленську, щоб бути похованим в храмі, їм створеним. «Везіть мене в Київ, - відповідав він, - якщо помру на дорозі, покладіть мене в отчому монастирі у св. Феодора, якщо Бог зцілить мене молитвами преч-стій Своєї Матері і св. Феодосія, постригся в Печерському монастирі ».
Бог не судив виповнитися давньому бажанням Ростислава - закінчити життя ченцем святої обителі. Блаженний князь помер на шляху до Києва, з тихою молить-вою на устах. «Нині відпусти раба Свого, Владико, за словом Твоїм
«Робіть, - каже нам на закінчення життя праведного князя, - поступайте згідно званню, в яке визнані, зо всякою покорою, лагідністю і великодушністю, терплячи один одного з любові» (Еф. 4, 1-2).