Медична деонтологія вчить тому, що в ряду інших фахівців лікар особливо часто виявляється облада-телем найбільш сокровенних, інтимних відомостей, по-одержуваних від обслуговуваних їм хворих. Така ін-формація про потаємні думки і переживання біль-ного виявляється найбільш вичерпної і точної, а отже, і цінної для лікаря завжди тоді, ко-ли хворий переконаний в довірчому характері своїх повідомлень і збереженні викладаються відомостей в глиб-кой таємниці, т. е. в строгому збереженні професійної таємниці. Чи не випадковим є те, що довіра до лікаря пропагувалося ще в стародавні часи. Індійська прислів'я добре розкриває це: «Можна боятися брата, матері, друга, але лікаря-ніколи».
З найдавніших часів відомо існування поло-жень про лікарську таємницю, які були досить ши-роко представлені у відомій клятві Гіп-пократа: "Щоб при лікуванні - а також без лікування - я не побачив і не почув відносно життя людей з того, що ні слід разгла-шать, я промовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею ", а також в задовго передували їй клятви жерців.
Слід особливу увагу з цього звернути на те, що не всі відомості, отримані від хворого є таємницею, тому лікар повинен критично оцінювати їх. І в цьому закладено великий гуманістичний сенс.
Лікарська таємниця пов'язана не тільки з тим, що хворий або його рід-ственник може сказати лікареві щось сокровенне, про що ніхто не повинен знати з близьких і сусідів. Істотним обставиною може бути також і те, що лікар оглядає все хворого в його первозданному ві-де і бачить всі належні йому фізичні гідності і недостат-ки. І про них теж ніхто не повинен знати. На дану обставину обра-щалі увагу лікарі вже далеких від нас часів.
Ще в середні століття в одній з грузинських лікарських книг "Цігін саакімон" говорилося по це-му приводу: "У трьох випадках лікаря цілком довіряти більше всякого іншого випадку. Перший випадок стосується життя людини. Другий пов'язаний з його иму-громадської благами, третій пов'язаний з охороною сімейної честі. Коли лікар прийде в сім'ю, ніхто не повинен ховатися від нього, молоді де-Вушка мають бути показані йому, вирішувати мацати пульс і довіряти, як пастиря. і вони не повинні приховувати жодної частини тіла від лікаря, що не ута- ивать жодної скарги, не приховувати жодне й хвороби та душевної таємниці. Лікар повинен бути суворим охоронцем, і. слід йому бути люблячим і відданим справі. Якщо лікар не буде таким, він ворог, і не слід допус-кати його в будинок. Якщо лікар повністю буде володіти медичною наукою і буде з легкою рукою і всіма люблячий, то милістю Всевишнього, що тільки не дає хворому його рука, все піде на користь "(Цігін саакімон (Лікарська книга). звідси і випливає правило, що якщо лікар дізнався про людину як про нього самого, так і про те, що хвилює його, все це повинно зберегтися лише в його пам'яті. Перші вказівки на заборону лікарем розголошувати професійну таємницю містили такі законодав-тільні акти, як едикт курфюрста Бранденбурзького Іоакима 1 (1512), Прусський лікарський едикт (1725), прусський кримінальний кодекс (1794), французький Соde Репаl (1810) і ін.
У всіх законодавчих актах феодальних або бур-жуазную держав вчення про лікарську таємницю включа-ло два головних положення: перш за все констатацію того, що лікар повинен зберігати в таємниці все ті відомостей-ня, які довірені йому хворим, а крім того, що в певних випадках закон зобов'язує його донести до влади ті відомості, які в своєму змісті можуть зберігати небезпечні тенденції для суспільства (так, наприклад, відомостей про заразних, інфекційних болез-нях; про задумують суспільно небезпечних, злочинних діях і ін.).
В цілому в документах різних країн і часів поні-гу лікарської таємниці було досить строкатим: від абсо-лютного заборони лікаря порушувати її в усіх випад-ях до повного заперечення лікарської таємниці як юриди-но закріпленого акту і вибору лікарем рішення, виходячи з його моральних , етичних зобов'язань.
Те, що лікар не повинен розголошувати таємницю хворого, є його свя-тим боргом перед своєю професією і перед своїми пацієнтами. Але ес-ли лікар порушить це правило, то відповідно до того, 'що "Основами за-давства" це забороняється, він повинен відповідати перед народним судом у відповідності до вимог Цивільного кодексу за цим по-просив.
Таким чином, дотримання або недотримання лікарської таємниці більше відноситься до професійного обов'язку лікаря. Лікар повинен як би прислухатися до голосу своєї совісті. Це пов'язано з тим, що не всяку таємницю, висловлену пацієнтом, лікар зобов'язаний в обов'язковому порядку збе-нить. Навпаки, буває багато таких випадків, коли лікар в обов'язковому порядку повинен довести до відома ту чи іншу організацію, що передбачено в вище наведеному витягу із "Основ.". Подібних прикладів можна навести безліч. Припустимо, молода людина хоче вступити в шлюб, але він страждає венеричною хворобою. Само собою зрозуміло, що перш ніж вступити в шлюб, йому необхідно пройти ефективний курс лікування, щоб не заразити дружину. І в такому випадку лікар повинен розголосити цю таємницю, правда не за принципом "по секрету всему свету", а тільки шкірно-венерологічному диспансеру, де хворий повинен буде пройти необхідний курс лікування. Або, скажімо, жінка просить дозволу працювати вихователькою в дитячому до-шкільному закладі, а вона сама страждає на відкриту форму туберкульозу, що може стати великою загрозою для дітей. І в цьому випадку лікар не може стати її прихильником, а повинен буде вжити всіх заходів, щоб діти не зазнали подібного роду загрозу.
Аналогічних випадків в лікарській практиці буває чимало. Однак і в наведених випадках, незважаючи на всю очевидність їх дозволу, можуть виникати конфлікти між лікарем і хворим. Тому у всіх подібних випадках, лікар не тільки повинен повідомляти відповідні організації та спеціалістів, а й проводити відповідну роз'ясни тільну роботу серед які звернулися до нього, що він повинен вчинити саме так, щоб не створити загрозу захворювання ні в чому не винних людей.
Отже, під лікарською таємницею розуміють наступне:
відомості про хворого, отримані медичним працівником від біль-ного або в процесі лікування і не підлягають розголошуючи-нию в суспільстві;
відомості про хворого, які медичні-ський працівник не повинен повідомляти хворому (несприятливих-приємний результат хвороби, діагноз, який наносить психологи-ний збиток хворому, і т. д.).
У практиці медичного працівника нерідко бувають випадки, коли лікарська таємниця пов'язана з обманом, який С. П. Боткін назвав «святий брехнею». Наприклад, не сліду-ет говорити приреченому хворому про тяжкість його хвороби. Слова надії на одужання, висловлені таким людям, приносять їм полегшення. Не можна розголошувати відомості не тільки про характер і можливий результат захворювання, а й відомості про інтимне життя хворих, так як це може заподіяти їм додаткові стра-дання і підірвати довіру до медичних працівників.
Велике значення в спілкуванні лікаря та медичної сестри з хворим грають віра в одужання, впевнений-ність, що його правильно лікують і своєчасно нададуть необхідну допомогу при погіршенні стану. Неудо-влетвореніе прохань, запізнення на виклик хворого, Небреж-ве виконання призначених лікарем процедур, адміні-ністратівно-холодний тон медичної сестри викликають у хворого тривогу за свій стан і бажання знизало-тися або просити консиліуму.
Медична сестра не повинна розповідати про те, що трапилося в сусідньому відділенні, поширювати вести про тяжкохворих, так як це може загострити хворобливу ипохондричность, посилити страх і роби-ство хворих за своє здоров'я. Фамільярність, різкий тон в розмові дуже заважають створенню нормальних відносин і контакту між медичною сестрою і хворими.
При встановленні контакту необхідно зрозуміти пере-вання хворого і співчутливо прийняти їх. Велике значення має готовність медичної сестри до Состра-Данію. Співчутливий відгук на скарги хворого, драбин-ня по можливості полегшити його хворобливі пере-вання часом роблять не менше лікувальну дію.
На таких позиціях стоять лікарі-гуманісти. Відомий вітчизняний лікар-письменник В.В.Вересаєв у своїй знаменитій книзі "Записки лікаря" писав: "Якщо збереження таємниці загрожує шкодою суспільству або оточуючим хворого, то лікар не тільки не може, але і повинен порушити таємницю. Од-нако в кожному такому випадку лікар повинен зуміти дати і перед хворим і власною совістю точний і вичерпну відповідь, на якому основа-нии він порушив ввірену йому хворим таємницю "(Вересаєв В. Зібрання творів.- М. 1961.).
В умовах РРФСР проблема таємниці була однозначної. У 20-ті роки Наркомздрав на чолі з М. О. Семашка стояв на позиції заперечення цього ж порядку. Тоді вважалося, що такий порядок характерний лише для капіталістичного суспільства. У нас же при безкоштовній і общедо-ступні допомоги в цьому немає ніякої необхідності. Не всіма підтримай-валась така тактика. Відомий російський письменник В.В.Вересаєв в 1928 році писав, що "позиція Наркомату охорони здоров'я веде на практиці, в рядовий масі лікарів. До страхітливого легковажності і до обурливого дебатів-бреженію до самим законним правам хворого" (Вересаєв В. Зібрання творів.- тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ять .- Т.1). Пізніше і М. О. Семашка визнав, що це була помилка Наркомату охорони здоров'я.
Не всі етичні норми у всіх країнах сприймаються однозначний-но. Якщо в нашій країні від хворого ховаються відомості, що він хворий на рак, то в США, навпаки, вважають за можливе ставити його про це в через вестность.
Сучасне поняття про лікарську таємницю зафіксовано в Між-народному кодексі медичної етики, що існує з 1949 року. У ньому сказано: "Лікар повинен зберігати в абсолютній таємниці все, що він знає про свого пацієнта в силу довіри, що чиниться йому". Тут дуже катего-річно сказано, що лікар повинен зберігати в таємниці все. В даному випадку слід розуміти так, що все лише з того, що становить справжню тай-ну.
Важливо при цьому пам'ятати, що збереження лікарської таємниці є одним з важливих умов збереження довіри хворого до лікаря.
У 1967 році Міністерство охорони здоров'я СРСР в своєму циркуляр-ном листі "Про міру по збереженню медичними працівниками врачеб-ної таємниці", вимагало не тільки неухильного виконання устано-тичних порядку, але і звернуло особливу увагу, щоб лікарі не видав-вали її через своєї балакучості. Відповідальність вітчизняних лікарів за розголошення лікарської таємниці регламентується ст. 17 "Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров'я". У РРФСР це відображено в Законі про охорону здоров'я в ст.21.
Н.Д.Лакосіна, Г.К.Ушаков. «Навчальний посібник з медичної психології». М. 1 976.
В.Ф.Матвеев. «Основи медичної психології, етики і деонтології». М. 1 989.