Історія ця, якщо підходити до неї з наукової точки зору, без всяких там кінематографічних (спец) ефектів, видовищна хіба що тільки напругою футбольних матчів. Глибоко драматична в тому, що стосується боротьби характерів, Cтрасть, ідей. І знаменитим «матчем смерті» (після якого нібито розстріляли основних гравців-динамівців), виявляється, справа не закінчилася, а розстріляли частина наших футболістів зовсім з іншого приводу. Але масовий кінематограф, як мистецтво Видовища, вимагає сильного позитивного героя, майже супермена (котрий вміє, до cожаленію, воскресати після загибелі), трохи оголені жіночого тіла, драматичних перебільшень і великої сльози в фіналі.
Ось і почнемо по порядку. Реального капітана команди Трусевича (смішна прізвище, чи не так? І зовсім героїчна) замінили на Раневичі. Сергій Безруков грає Раневичі майже як Сашу Бєлого в «Бригаді», тільки без яскраво вираженого негативного чарівності і з сильним «одеським» говором, мало не сказав - «акцентом». Персонаж Єлизавети Боярської відверто функціональний: його придумали тільки для того, щоб виконати перед закоханим Раневичі-Безруковим щось схоже на стриптиз; потім (заради порятунку команди з полону) віддати її в руки київського бургомістра, який співпрацює з фашистами; а потім політкоректно удочерити єврейську дівчинку, батьки якої загинули в Бабиному Яру.
Не випадково сполошилися українці, навіть лист написали: мовляв, якось вже підозріло тенденційно показує «Матч» жителів Києва зразка 1941-1942 років. І справді - як-то вже дуже швидко кияни (скажімо м'якше - деяка їх частина) пристосувалися до окупаційного режиму, відразу побігли кланятися новій владі з квіточками, стрічками і пишними короваями. Правда, потім, на фінальному «матч смерті», кияни переймаються справжніми патріотичними почуттями, щиро вболіваючи за «наших».
У 1962 році Євген Карелов (знаменитий перш за все картиною «Служили два товариші») cнял «Третій тайм», підійшовши до цієї ж історії з чисто радянсько-міфологічної точки зору: у фіналі не залишається ніяких сумнівів, що футболісти, які сидять в автозаку, відправляються після «матчу смерті», що називається, в інший світ, але як би не вмираючи, а отримуючи безсмертя в пам'яті нащадків. Шістдесяті роки додали в міф вражаючою образотворчої експресії: один з героїв кидає в екран, мало не в руки глядачеві, м'яч, і м'яч довго летить над землею до світлого майбутнього. У сучасному «Матчі» піднесений політ почуттів і думок пригріті оттепельних сонечком радянських кінематографістів замінили заплаканим і одночасно щасливим личком Лізи Боярської (нарешті Раневич усвідомив, заради чого вона принесла своє тіло в жертву) і ефектним стрибком Раневичі-Безрукова вгору, чи то пак, теж в безсмертя.
