У «Газпромі» люблять будувати великі трубопроводи. Потрібно, не потрібно - так питання не стоїть. Проклали трасу з Сахаліну до Владивостока, а там з одного кінця немає газу, а з іншого - споживачів. Витратили, за різними оцінками, від 13 до 17 мільярдів доларів на незатребуваний «Південний потік» - довелося списувати ці витрати в збиток. Будують «Силу Сибіру» і умовляють китайців прийняти «Алтай», однак при слабких прогнозах потреб в газі в КНР на тлі довгострокової тенденції низьких цін ці амбітні проекти обіцяють лише багатомільярдні збитки всім, крім підрядників типу Аркадія Ротенберга і Геннадія Тимченко.
«Північний потік-2» покликаний замінити траси, за якими газ з Росії через Україну потрапляє зараз в Італію, Грецію, на Балкани і в Туреччину. Для цього його доведеться направити за новими трубах через Балтику до Німеччини, звідти до Австрії, а потім - по не збудованим ще газопроводах - далі на південь. Тут «Газпром» хоче використовувати газотранспортну систему «Тесла», з ініціативою будівництва якої по явною вказівкою з Москви виступили Сербія і Македонія. У глави «Газпрому» негаразди з географією: по дивної причини він назвав цей маршрут найкоротшим в порівнянні з іншими (український чи, наприклад, білорусько-польський набагато коротше для шляху до Німеччини, ніж «Північний потік», та й гак до Італії оптимальним маршрутом не назвеш).
Керівниця «Газпром експорту» Олена Бурмістрова привела ще один аргумент на користь «Північного потоку-2», коли вона виступала 10 травня в Амстердамі на газовій конференції FLAME: рентабельність проекту доводиться участю в ньому респектабельних міжнародних компаній.
Дійсно, компанії Shell, E.On, Wintershall, OMV і ENGIE охоче погодилися сформувати консорціум з «Газпромом», але не на весь проект, а лише на підводну його частину. Саме цей сегмент траси від Ямалу до Південної Європи став для них надзвичайно привабливою можливістю для інвестицій. Справа в тому, що за прикладом вже діючого «Північного потоку» консорціум будівельників і операторів морської ділянки отримує плату за транспортування з розрахунку пропускної здатності газопроводу, а не за реально прокачані фізичні обсяги газу. В принципі членам цієї групи наплювати, буде в їх трубі газ чи ні, - повернення вкладень та довгострокова прибуток їм гарантовані фінансовим угодою з «Газпромом».
Та й ті газпромівці, які мають половинну частку прибутків від підводного траси, себе не ображають. Їх частка надходжень від «Північного потоку» йде на рахунки в швейцарському картоні Цуг, де зареєстрований консорціум. Так що, крім підрядників-трубоукладачів, в успіху проекту проглядається відразу кілька зацікавлених сторін. До їх числа, проте, не належать російські платники податків, яким належить половина «Газпрому» і які фактично беруть на себе тягар витрат за свідомо збитковому проекту.