Одна з тенденцій, які спостерігаються в останні десятиліття в розвинених країнах світу, - зростання абсолютного числа і відносної частки населення похилого віку. Відбувається неухильне, досить швидкий процес зменшення в загальній чисельності населення частки дітей і молоді та збільшення частки літніх.
Так, за даними ООН, в 1950 р в світі проживало приблизно 200 млн. Людей у віці 60 років і старше, до 1975 року їх кількість зросла до 550 млн. За прогнозами, до 2025 року чисельність людей старше 60 років досягне 1 млрд. 100 млн. чоловік. За порівняння з 1950 р їх чисельність зросте більш ніж в 5 разів, тоді як населення планети збільшиться тільки в 3 рази [37; 145].
Головні причини постаріння населення - зниження народжуваності, збільшення тривалості життя осіб старших вікових груп завдяки прогресу медицини, підвищенню рівня життя населення. В середньому в країнах організації економічного співробітництва і розвитку тривалість життя чоловіків за 30 років збільшилася на 6 років, у жінок - на 6,5 років. У Росії ж за останні 10 років спостерігалося зниження середньої очікуваної тривалості життя.
Відповідно до класифікації ВООЗ до літніх відносяться люди у віці від 60 до 74 років, до старих - у віці 75-89 років, до довгожителів - люди у віці 90 років і старше.
Відповідно до документів ООН і Міжнародної організації праці (МОП) літніми вважаються особи у віці 60 років і старше. Саме цими даними, як правило, керуються на практиці, хоча вік виходу на пенсію в більшості розвинених країн - 65 років (у Росії - 60 і 55 років відповідно для чоловіків і жінок). (Додаток 1).
Інший показник стану здоров'я - активна життєдіяльність, яка знижується у літніх людей в силу хронічних захворювань, погіршення слуху, зору, наявності ортопедичних проблем. Рівень захворюваності літніх людей майже в 6 разів вище, ніж молодих.
1) розробити національну політику щодо людей похилого віку, тим
самим зміцнюючи зв'язок між поколіннями;
2) заохочувати благодійні організації;
3) захистити літніх людей від економічних потрясінь;
4) забезпечити якість життя в спеціалізованих установах для
5) повністю забезпечити літньої людини незалежно від місця його
проживання - на батьківщині або в іншій країні.
Вивченню утримання літніх людей в будинках-інтернатах в світі приділяється велика увага. Цьому присвячена серія досліджень вітчизняних учених. У США з 70-х рр. діють «омбудсманівські програми довгострокового піклування». Практика підтверджує актуальність установки ООН на те, щоб «дозволити жити старіючим людям у власних сім'ях», бо в будинках-інтернатах літня людина потрапляє в складну ситуацію: з одного боку, різка зміна навколишнього оточення, з іншого - перехід до колективного життя, необхідність підкорятися встановленому порядку, боязнь втрати незалежності. Це посилює нестійкість нервово-психічного стану, служить причиною пригніченого настрою, невпевненості в собі, своїх діях негативно позначається на стані здоров'я. Одягнені в однакові халати, позбавлені власного кутка, люди похилого віку переживають повну деперсоналізацію. Проживають в будинках-інтернатах для престарілих в основному скаржаться на якість догляду за ними, харчування, порушення їх прав [22; 4].
Отже, людина шукає нові форми допомоги, бо державна допомога нерідко не зовсім своєчасна, неефективна; до того ж, як кажуть, «ситий голодного не розуміє». У групах самодопомоги немає ієрархічної структури, її членам забезпечується максимальне участь в житті групи, яку вони залишають, коли хочуть.