Можна припустити, що людський інтерферон є таким же вираженим протипухлинним агентом, як і мишачий, проте дослідники вважають, що повне перенесення експериментальних даних в клініку ще передчасно. На думку Кесселя, дифузні, що не капсульованих злоякісні новоутворення типу лейкемій можуть розсмоктуватися в процесі лікування інтерфероном; подібні ж надії щодо великих солідних пухлин представляються менш виправданими, оскільки виникають труднощі, пов'язані з доступом інтерферону до клітин-мішеней (внутрішньовенні ін'єкції частково вирішують цю проблему) і виведенням продуктів розпаду пухлини. У зв'язку з цим, на думку дослідників, використання інтерферону в онкологічній клініці повинно передувати хірургічне видалення основної маси пухлини з подальшим знищенням її залишків та (або) метастазів бластома за допомогою лікування інтерфероном.
Підводячи підсумок розглянутого аспекту клінічного використання інтерферону, можна сказати, що тільки подальші ретельні дослідження на хворих із злоякісними новоутвореннями визначать перспективи застосування його в онкологічній клініці.
Інший аспект використання системи інтерферону в клінічній практиці заснований на досить усталених уявленнях про те, що ступінь продукції інтерферону клітинами і тканинами у відповідь на внесення індуктора інтерфероногенезу свідчить про реактивності цілісного організму або окремих його систем.
Клініцистам добре відомо, наскільки прогноз перебігу захворювань, зокрема онкологічних, залежить від динаміки клітинно-гуморальних показників імунітету. Чим швидше відновлюється у хворого реактивність лімфоцитів і чим менша концентрація блокуючих антитіл зберігається в сироватці крові, тим більше підстав не побоюватися швидкого рецидивування і метастазування пухлини. У зв'язку з цим, а також з відомою обмеженістю методів оцінки клітинного імунітету в умовах клініки увагу дослідників привернула запропонована В. Д. Соловйовим і Т. А. Бектемірова інтерферонову реакція лейкоцитів (ІРЛ), заснована на відомій здатності суспензій людських лейкоцитів продукувати інтерферон у відповідь на інфікування їх in vitro різними індукторами.
Перевага цього методу полягає в тому, що він дозволяє провести точний кількісний облік здатності лейкоцитів до продукції білка (інтерферону) і тим самим визначити рівень фізіологічної активності лімфоїдної тканини, від якої багато в чому залежить реактивність цілісного організму. Великий внесок у дослідження клінічного значення ІРЛ внесли роботи В. Д. Соловйова, Г. П. Шульцева, Т. А. Бектемірова і ін. Дослідниками, зокрема, було встановлено, що у хворих на ревматизм, ревматоїдний артрит, системний червоний вовчак, бронхіальну астмою, туберкульозом легень, лімфогранулематоз вироблення інтерферону лейкоцитами нижче норми в 10 і більше разів.
В. Д. Соловйов і ін. Т. А. Бектемиров, Г. П. Шульцев і ін. Встановили, що показники лейкоцитарного інтерферону зазнають суттєвих змін при внутрішніх захворюваннях з різко зміненої реактивності. Сказане великою мірою відноситься до ендокринних захворювань, оскільки гормони, регулюючи різні процеси обміну речовин, істотно впливають на функціональний стан тканин і реактивність організму в цілому. Дослідженнями В. Р. Клячко і ін. Встановлено, що порушення обміну речовин, обумовлене як гіпер-, так і гіпофункцією ендокринних залоз, призводить до зниження освіти інтерферону лейкоцитами.
Численні дані, отримані різними дослідниками, свідчать про те, що в міру поліпшення стану хворих, що піддаються лікуванню, зростають титри інтерферону, що виділяється їх лейкоцитами; погіршення стану збігається зі зменшенням титрів інтерферону. Сказане дозволило дослідникам рекомендувати ІРЛ не тільки для оцінки специфічної імунореактивності, але і для визначення неспецифічної реактивності організму; Г. П. Шульцев і ін. Не виключають, що вона може бути використана і для оцінки ефективності лікування.
У спостереженнях, проведених В. К. Вінницькій на базі клініки онко-гінекології Київського рентген-радіологічного та онкологічного інституту МОЗ УРСР прагнули вивчити за допомогою ІРЛ реактивність регионарной лімфоїдної тканини онкогінекологічних хворих і визначити придатність цієї реакції для прогностичних цілей. Паралельно з постановкою ІРЛ (у власній модифікації) проводилося також цитоморфологічне дослідження тканини лімфатичних вузлів, вилучених під час оперативного лікування хворих. Дослідження показали, що у всіх випадках перед-клінічних форм раку шийки матки, а також у випадках виражених форм захворювання шийки і тіла матки відзначалася чітка кореляція між ступенем вираженості клітинної реакції з боку лімфоїдної-ретикулярного апарату лімфатичних вузлів і інтерферон-утворює активністю виділених з них лімфоцитів.
Слід зазначити, що вкрай низька інтерферон-утворює здатність лімфоцитів, аж до повної її втрати, спостерігалася у випадках метастатичного ураження досліджуваних лімфатичних вузлів: в цих випадках титри продукованих інтерферонів дорівнювали нулю. При вивченні функціональної активності регионарной лімфоїдної тканини хворих, підданих комбінованого лікування (оперативне втручання з попереднім опроміненням), можна говорити про практично повну відсутність реакції лімфоїдної тканини на патологічний осередок; клітиннаінфільтрація виявлялася дуже слабо, в. лімфатичних вузлах були виражені вогнища некрозу і некробіозу, титри виділяється інтерферону практично дорівнювали нулю.
Обговорюючи отримані дані, слід зазначити, що титри виділяється лімфоцитами інтерферону, як уже говорилося, корелюють з клініко-морфологічними змінами, що відображають рівень реактивності регионарной лімфоїдної тканини. Хоча ми ще не маємо дані віддалених спостережень хворих, зазначена кореляція свідчить про те, що ІРЛ регіонарних лімфатичних вузлів може мати прогностичне значення.
Підсумовуючи все вищесказане, слід зробити висновок, що система інтерферону має важливе значення в життєдіяльності клітини, в її реакції на різного роду фізіологічні і екстремальні впливи. Накопичений в даний час фактичний матеріал не дає ще можливості зробити однозначні висновки щодо механізму дії інтерферону і тієї конкретної ролі, яку він відіграє в розвитку патологічного процесу взагалі і злоякісної трансформації зокрема, проте факт причетності цього білка до захисно-репаративну процесам клітин поза всякими сумнівами.
Подальші дослідження на клітинному, субклітинному і молекулярному рівні допоможуть точніше визначити механізми участі інтерферону в формуванні резистентності клітини до процесу злоякісної трансформації.