Коля дуже важко переживав розлучення з дружиною. Вона пішла від нього. Тужити на самоті було нестерпно. Коля пішов у гості. Господиня гостинно відчинила двері, поспівчувала.
- Морду набити хочеться, - поскаржився Коля.
- Кому? - поцікавилася Люда. - Чи не дружині, сподіваюся?
- Ні, - відповів Коля, - жінки - істоти слабкі. Цьому нахабі. Спокусника.
- Знаєш, Коля, я тут ремонт затіяла, змила побілку - а там ніша, закладена цеглою. У самій розколупати силоньок замало. А ти і енергію зайву витратиш, і агресію випустиш, і нішу розколупаєш, і під суд за хуліганство не потрапиш!
При цих аргументах погодився Коля розбити старовинну кладку. Взяв кувалду і полетіли від царських цегли тільки осколочкі. Години три, а то й чотири пішло у нього на суспільно-корисну працю. Очистив Микола нішу вже пізно ввечері. Люда на той час спекла пиріг, заварила чай, покликала працівника за стіл. Сидять, розмовляють.
- Ну що, Коля, легше стало? - запитує Люда.
- Фізично легше, а морду все одно набити хочеться. Будь-якому-небудь мерзотнику.
Колі ідея сподобалася - вона відповідала його внутрішньому настрою. Юнак він був великий - метр вісімдесят зросту, армію служив в десантури. А зараз ще відпустив кучеряву бороду. У темряві не зрозуміти - чи то Соловей-розбійник, то чи терорист який. Загалом, вражаючий товариш.
Люда подзвонила, стала домовлятися про зустріч. Жадібний сутенер повівся на вудку і пообіцяв під'їхати і подивитися на майбутню "нічну фею". "Стрілку" призначили через півгодини.
О першій годині тридцять ночі за московським часом на пустельній в цей час Соборній площі рідкісні проїжджаючі машини могли спостерігати цікаву сценку: молода жінка грає з великою німецькою вівчаркою, а навколо них дозором ходить бородатий чоловік самого похмурого вигляду. Хто б ризикнув підійти!
Ще через півгодини хлопці зрозуміли, що ніхто до них не з'явиться.
- Шкода, Коля, що так вийшло! Я справді думала, що все буде, як задумали.