Олексій Пічугін про день археолога
Я хотів стати археологом скільки себе пам'ятаю. Зовсім не знаю чому. Знаю тільки, що і батько мій мріяв з дитинства, але теж не став. З дитячого садка, всякий раз, коли мене питали - куди я хочу піти погуляти, я незмінно вимагав відвести в Пушкінський музей - подивитися на мумію. Один з таких походів, коли я вже вчився в школі, закінчився плачевно. Після мумії я захотів подивитися на початок відтворення Храму Христа Спасителя і поліз через якийсь загородження, скотився з гірки і вибив передні вже корінні зуби об стирчить із землі залізяку. З тих пір я перестав проситися до мумій, але влаштував грандіозні розкопки, в яких брали участь мої однокласники.
На дореволюційній мапі Москви я виявив, що неподалік від школи була будівля старого госпіталю, від якого нічого не залишилося. Ось на цьому місці ми і заклали розкоп. Потім відкрився після довгої реконструкції Історичний музей на Червоній площі і мене записали в краєзнавчий гурток, з якого, нарешті, влітку брали в експедицію. Тоді мені виповнилося 13 років, і почалася зовсім нове життя, яка триває досі. Я не став археологом, хоча і закінчив істфак. Чи не займаюся наукою і археологією в прямому сенсі цього слова, хоча проводжу усіма правдами і неправдами половину літа в полях з лопатою в руках. Мене в меншій мірі цікавить, наприклад, антична археологія. Зате, околиці Суздаля на багато років стали другою домівкою - безкраї простори Суздальського Опілля - маленької степу серед лісів, яка колись навіть годувала хлібом вільний Новгород. «Земля - не бруд».
Ці слова нашого начальника, напевно, одна з найважливіших заповідей археолога. Адже, не може бути брудом культурний шар, який залишив нам величезну кількість смислів, загадок і відгадок. Не може він бути брудом, навіть якщо рясно политий середньоукраїнські дощами.
Останні роки наука в нашій країні, як відомо, переживає не найкращі часи. Немає спадкоємності. Історія в цілому і археологія зокрема не стали винятком. Кілька років тому скасували обов'язкові студентські практики. За фактом вони, начебто, ще є і стоять в навчальних планах інститутів, але на ділі хлопців приїжджає набагато менше, але ж ще у Івана Забєліна - одного з перших вітчизняних археологів, наприкінці ХIХ століття можна знайти записки про те, як у нього на розкопі працюють студенти. Тепер їх залишилося зовсім небагато. Незрозуміло, хто вони - романтики, яким важливо опускати руки в культурний шар і думати про те, що земля не бруд, стояти з обвітреним особою посеред поля, або люди, які попри все хочуть стати вченими, займатися довгої кропіткої роботою, написанням звітів, статей , виступати на конференціях. Адже основна робота археолога саме це. Так вийшло, що після скасування річних практик на найбільшу в країні - кафедру археології МДУ прийшли лише кілька людей.