Едуард Юрійович Шим
Як Воробей теплий кут шукав
Жив собі на світі Воробей.
Чи не міський горобець - сільський. Міські - ті нудно звикли одягатися, серенько. А цей писаний красень: шапка на ньому коричнева, на щоках чорні навушники, і по кожному крила дві білі смужки пущені.
Влітку добре жилося Воробью. І привільно, і ситно. А прийшла осінь, і зовсім худим стало жітьyo.
Ллють дощі холодні, вітер сиверко задуває, а їжі так і зовсім не знайти. Весь хліб колгоспники в комори звезли, домашню птицю в сараї замкнули, - ніде зернятка НЕ вкрадеш. Зажурився Воробей, та нічого не вдієш. Ти птах бур'яниста, марна, ніхто тебе задарма пестити не стане. Сам живи.
Він і надумав Воробей летіти світ за очі.
"Хоч земля, - думає, - і кругла, але повинен же знайтися на ній теплий кут. Авось знайду!"
Чи довго, коротко летів - стомився. Горобині крильця куці, такі за море не понесуть. Мах, мах - та й похапцем.
Задихався Воробей і сіл на лісовій галявині.
Бачить - ростуть колом часті кущики, болотні купини стирчать, і ходять між купин білі птахи з чорними хвостами.
- Здорово! - сказав Воробей. - Ви чиї такі?
- Ми білі Куропатки, - відповідають птиці. - А ти хто?
- Я, хлопці, Воробей. Із села. Лечу теплий кут для життя шукати.
- Навіщо тобі летіти? - здивувалися куріпки. - Залишайся з нами.
- А чи добре живете?
- Вже куди краще. Було нам холодно, ми в зимовий товсте перо одяглися. І тепло, і не видно нас. Було по снігу ніяково ходити, ми лижі пристосували з пір'їнками. Тепер не провалюємось. Було голодно, ми довгі кігті відростили, тепер сніг роєм, ягоду викопуємо. Чим не жітьyo?
- Ну, ні-і! - каже Воробей. - Це не для мене. Клопоту повна голова: і шубу треба, і лижі, та ще ягоду копай. Прощай-ті!
І далі полетів.
Чи довго, коротко - дістався до світлого березнічка. На гілку спустився. Бачить - сидить на березі два птахи: обидві пёстренькіе, обидві чубаті.
- Здорово! - сказав Воробей. - Ви чиї такі?
- Ми Рябчики, - відповідають птиці. - А ти хто?
- Я, хлопці, Воробей. Із села. Лечу теплий кут для життя шукати.
- Навіщо тобі летіти? - здивувалися рябчики. - З нами залишайся.
- А чи добре живете?
- Вже куди краще. Було нам голодно, ми взяли та гладких камінчиків наковталися. І тепер животи у нас будь-яку їжу перетруть: і хвою, і нирки, і сережки, і гілочки. Що твоя млин! Було нам холодно, та ми в снігу спати навчилися. Нирнём в сніг, ніби в перину - і до ранку! Чим не жітьyo?
- Ну, ні-і! - сказав Воробей. - І це не по мені. Щоб я камені ковтав та в снігу спав. Прощайте!
І далі полетів.
Чи довго, коротко - дістався до темного ельнічка. На ялинову лапу сіл, озирнувся. Бачить - копошиться поруч червоний птах з носом, ніби криві ножиці.
- Здорово! - каже Воробей. - Ти чий такий?
- Я шишкар, - відповідає птах. - А ти хто?
- Я, брат, Воробей. Із села. Лечу теплий кут для життя шукати.
- Навіщо тобі летіти? - здивувався шишкар. - Залишайся зі мною!
- А чи добре живеш?
- Вже куди краще. Було мені голодно, я собі - он! - який хитрий ніс змайстрував. Що твої щипці! Тепер шишки Лущу, насіння з них тягну, до того ситно! Було мені холодно, став я гніздо рубати. Тепле буде, хоч під Новий рік пташенят виводь. Чим не жітьyo?
- Ну, ні-і! - сказав Воробей. - І це не по мені. Ніс тут ще роби, гніздо рубай. Прощай!
І далі полетів.
Чи довго, коротко літав - а тут і ліс скінчився.
Попереду - місто велике. І сила-силенна там сірих міських горобців!
- Здорово, братці - закричав Воробей. - Як жітьішко-то?
- Живемо не тужимо! - відповідають міські. - Краще за всіх! На смітнику крихту украдём, з калюжі водички хлебнём, у пічної труби погріємось. Чим не жітьyo?
- Ось це для мене! - сказав Воробей.
І залишився в місті жити.