1. Сутність і значення договору
Майновий (цивільно-правової) оборот як юридичне вираження товарно-грошових, ринкових економічних зв'язків складається з численних конкретних актів відчуження і привласнення майна (товару), що здійснюються власниками або іншими законними власниками. У переважній більшості випадків ці акти виражають узгоджену волю товаровласників, оформлену і закріплену у вигляді договорів. Оскільки ринковий обмін є обмін товарами, здійснюваний їх власниками, остільки він і не може будуватися інакше як у вигляді відображають взаємні інтереси рівноправних товаровласників актів їх вільного та узгодженого волевиявлення. Тому цивільно-правовий договір являє собою основну, найважливішу правову форму економічних відносин обміну.
Таким чином, за допомогою договорів економічні відносини піддаються саморегулювання їх учасників - найбільш ефективного способу організації господарської діяльності. Реалізація сторонами договору їх власних, приватних інтересів (а не нав'язаних їм «зверху» публічних, державних інтересів, як це в багатьох випадках мало місце в колишньому правопорядок) стає основним стимулом його належного виконання та досягнення при цьому необхідних економічних результатів. Цивільно-правовий договір дає своїм учасникам можливість вільно узгодити свої інтереси і цілі і визначити необхідні дії по їх досягненню. Разом з тим він надає результатами такого узгодження загальнообов'язкову для сторін юридичну силу, при необхідності забезпечує його примусову реалізацію. Невипадково ч. 1 ст. Тисяча сто тридцять чотири Французького цивільного кодексу і ст. Тисяча триста сімдесят два Італійського цивільного кодексу говорять про те, що «законно укладені угоди займають місце закону для тих, хто їх уклав». Отже, договір стає ефективним способом організації взаємовідносин його сторін, враховує їх обопільні інтереси.
2. Поняття договору
У сучасному цивільному праві саме поняття договору стало багатозначним. По-перше, договір розглядається як збігалася волевиявлення (угода) його учасників (сторін), спрямоване на встановлення або зміну або припинення певних прав та обов'язків. З цієї точки зору він є угодою - юридичним фактом, головною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин (п. 2 ст. 307 ЦК). Виходячи з цього, будь-яка дво- або багатостороння угода вважається договором (п. 1 ст. 154 ЦК), а до самих договорів застосовуються відповідні правила про угоди, в тому числі про їх формі (п. 2 ст. 420 ЦК).
По-друге, поняття договору застосовується до правовідносин, які виникли в результаті укладення договору (угоди), оскільки саме в них існують і реалізуються суб'єктивні права і обов'язки сторін договору. Коли, наприклад, мова йде про договірні зв'язки, про виконання договору, відповідальності за його невиконання і т.п. маються на увазі договірні зобов'язання. На дані правовідносини поширюються тому загальні положення про зобов'язання (п. 3 ст. 420 ЦК).
Нарешті, по-третє, договір часто розглядається і як форма угоди (угоди) - документ, що фіксує права і обов'язки сторін. Таке розуміння договору є досить умовним, бо угода сторін може бути оформлено аж ніяк не тільки у формі єдиного документа, підписаного всіма його учасниками (пор. Ст. Ст. 158 і 434 ЦК). Але в разі наявності такого документа він завжди іменується договором (а у зовнішньоекономічному обороті - контрактом).
Поняття договору використовується і за рамками цивільного права. До договорів в сфері сімейного права (наприклад, до шлюбного контракту) і природно-ресурсного права (про використання різних природних об'єктів) зазвичай застосовуються норми цивільного (договірного) права, бо самі ці договори по суті залишаються цивільно-правовими (приватноправовими). Трудові договори і контракти мають приватноправову основу, яка, мабуть, буде зміцнюватися в міру посилення приватно природи трудового права. Публічно-правові договори (наприклад, міжнародно-правові) мають свою, особливу природу, обумовлену специфікою публічно-правового регулювання.
Чинний закон визнає договором угода двох або декількох осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (п. 1 ст. 420 ЦК).
В даному сенсі договір являє собою різновид угоди і характеризується двома основними рисами:
- по-перше, наявністю узгоджених дій учасників, що виражають їх взаємне волевиявлення;
- по-друге, спрямованістю даних дій (волевиявлення) на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків сторін.
3. Свобода договору
Свобода договору проявляється в декількох різних аспектах.
По-друге, свобода договору полягає у свободі визначення характеру договору, що укладається. Іншими словами, суб'єкти майнового (цивільного) обороту самі вирішують, який саме договір їм укласти. Вони мають право укласти договір як передбачений, так і не передбачений законом або іншими правовими актами, якщо тільки такий договір не суперечить прямим законодавчим заборонам і відповідає загальним засадам і змісту цивільного законодавства (п. 1 ст. 8, п. 2 ст. 421 ЦК) . Розвинуте громадянське законодавство не передбачає вичерпного, закритого переліку (numerus clausus) договорів і не зобов'язує сторони «підганяти» їх договірні взаємозв'язки під одну з відомих закону різновидів. Дана обставина особливо важливо в умовах несформованого ринкового господарства, коли економічні потреби дуже мінливі, а правове оформлення нерідко відстає від них. Зокрема, різні операції, що здійснюються в даний час на фондових і валютних біржах, далеко не завжди мають прямі законодавчі прототипи.
Більш того, сторони є вільними в укладенні змішаних договорів, одночасно містять елементи різних відомих різновидів договору (п. 3 ст. 421 ЦК). До такої єдиної сукупності різних договірних зобов'язань у відповідних частинах застосовуються правила про ті договори, елементи яких містяться в ній. Так, ст. 501 ГК передбачає можливість укладення договору найму-продажу, при якому покупець товару спочатку стає його наймачем. До моменту продажу такого товару до відносин сторін застосовуються правила про оренду (майновий найм), а з моменту переходу до його наймачеві права власності на річ (товар) - правила про купівлю-продаж. Змішаним договором судово-арбітражна практика визнала, наприклад, договір про обмін товарів на еквівалентні за вартістю послуги як містить елементи договорів купівлі-продажу і возмездного надання послуг.
Змішані договори слід відрізняти від комплексних договорів, що представляють собою сукупність кількох цілком самостійних зобов'язань, зафіксованих в єдиному документі. Наприклад, договір про поставку товару може включати також умови про його страхування, зберіганні, перевезенні і т.д. що саме по собі не потребує оформлення декількох різних договорів (документів), але і не призводить до появи єдиного договірного зобов'язання (правовідносини).
Змішані договори як складаються з відомих різновидів договорів відрізняються також від непойменовані договорів, невідомих чинним цивільним законодавством, але відповідних його загальним засадам і змісту. Можливість укладення змішаних і непойменовані договорів дозволяє учасникам обороту самостійно усувати неминучі законодавчі прогалини, об'єктивно виникають в результаті розвитку і ускладнення майнового обороту.
У розвинутому ринковому господарстві свобода договорів не може мати абсолютного характеру і неминуче піддається тим чи іншим обмеженням, встановленим в публічному інтересі. Перш за все договір безумовно повинен відповідати імперативним нормам закону та інших правових актів (п. 1 ст. 422 ЦК), які в сфері договірних зобов'язань практично завжди встановлюють ті чи інші обмеження договірної свободи в громадських та державних (публічних) інтересах. Однак імперативні правила закону, прийнятого після укладення договору, не повинні поширюватися на умови раніше укладених договорів, якщо тільки сам цей закон прямо не додасть їм зворотну силу (п. 2 ст. 422 ЦК): адже при їх укладанні сторони не могли передбачити майбутні зміни закону. Підзаконними ж актами, включаючи президентські укази, в усякому разі, не можна наказувати зміни умов укладених договорів.
У ряді випадків обмеження договірної свободи викликані розвитком самого ринку, який не зможе нормально функціонувати при їх відсутності. Так, обмежуються можливості монопольних виробників товарів або послуг, які не мають права нав'язувати своїм контрагентам умови договорів, використовуючи своє вигідне становище і неможливість споживачів звернутися до інших виробників, тобто порушуючи принцип конкуренції. Таким же незаконним буде і нав'язування контрагентам умов договорів на основі укладених угод про розподіл тих чи інших товарних ринків чи інших форм недобросовісної конкуренції. У ретельної захисту потребують громадяни-споживачі, що виступають в якості свідомо більш слабкої сторони в їхніх взаєминах з професійними підприємцями. Так, в договорах, де кредитором є громадянин як споживач товарів, робіт або послуг, сторони позбавлені права своєю угодою обмежувати встановлений законом розмір відповідальності боржника-услугодателя (п. 2 ст. 400 ЦК).
У цій сфері діє і загальний принцип заборони зловживання правом (п. 1 ст. 10 ЦК), в тому числі свободою договорів. Застосування цього принципу виправдано, наприклад, в ситуаціях, коли банк як сторона кредитного договору нав'язує своєму клієнтові-ссудополучателю непропорційно велику неустойку за прострочення в поверненні кредиту і потім вимагає її примусового стягнення, посилаючись на свободу договору.