Антична філософія, в якій на перший план було поставлено досягнення мудрості як найбільш важлива філософська проблема, в якій також сама мудрість ототожнювалася з кількістю знань, тим не менш, включала в себе все що існувало в той час теоретичне знання. Перші наукові уявлення входили в філософію як її частина.
З розвитком наукових ідей, а також з розвитком власне філософських ідей відбувалося розмежування філософії і науки, наукове знання самовизначатися, ставало самостійним, формувалися окремі науки, а філософія, звільняючись від нефілософскіх ідей, стала все більше зосереджуватися на суто філософських питаннях.
Розуміння мудрості стало набувати все більшої цінності, збагачуватися новими підходами, заглиблюватися. Поняття мудрості все більше стало ототожнюватися з пошуками сутності процесів і явищ, прагненням розкрити то головне, що стоїть за зовнішніми сторонами життя. Філософія стала природною й органічною приходити до висунення на перший план проблеми сенсу як найбільш головної мети філософського пізнавального процесу.
Зрозуміло, сенс має всі конкретне, пов'язане з людиною: дії, вчинки людини, його наміри, відносини з іншими людьми та ін. Міркування про них самі по собі не є філософськими. Однак, рішення цих питань так чи інакше призводить до проблеми сенсу як такого, принаймні передбачає якусь ступінь розуміння того, що таке сенс. Міркування про сенс власного життя, про сенс своєї професійної діяльності призводить до питання про сенс життя, про сенс діяльності, про можливості людини, про призначення людини, про добро і зло і іншим вже суто філософських питань. У свою чергу, абстрактні філософські питання набувають цілком конкретний характер, в чому виражається в кінцевому підсумку головне призначення філософського знання.
Проблема необхідності пізнання сенсу в людському житті зростає в міру розвитку суспільства: збільшується обсяг наукового і ненаукового знання, змінюється сама людина і вся сукупність результатів людської діяльності. Іншими словами, розширюється сфера того, що підлягає осмислення.
Чим більше знає людина, тим більшою мірою для нього постає питання розуміння того, що він знає. Кількісне зростання знань ставить перед людством не тільки проблему систематизації цих знань, а й розуміння цих знань, того, що несуть вони людині. Успіх людської діяльності в будь-яких її проявах залежить від ступеня розуміння того, що і навіщо він робить в даний час і того, що було зроблено в минулому.
Мудрість в людському житті виступає як шлях до розумної і щасливого життя, як знаходження способів гуманізації життя. Знання, в тому числі знання в його найвищому вираженні у вигляді мудрості, необхідно людині для вирішення конкретних життєвих проблем. Мудрість завжди, на протязі всієї історії філософії розглядалася як спосіб утвердження справедливості та добра, як перемога над злом. Звичайно, використання розуміння сенсу життя для утвердження загальнолюдських засад життя не виключає використання будь-яких результатів пізнання в самих різних цілях.