Не ходіть заміж за дракона
День сьогодні видався на славу. Після довгих проливних дощів виглянуло нарешті сонечко, тепле і ласкаве. Я сидів на камінчику і грівся, насолоджуючись скороминущим поверненням тепла. Бабине літо.
З легкої дрімоти мене витягнуло гучне брязкання і покашлювання. Я підвів голову і озирнувся: буквально в десяти кроках стояли троє лицарів при повному параді. Знову чи що. І підкрастися беззвучно адже примудрилися! І піднятися до мене сюди не полінувалися! Не дарма ж я містечко вибрав тихіше і вище?
Той з лицарів, що кашляв, скромненько помахав мені ручкою. Я позадкував, трохи не впавши з камінчика, довелося розгорнути крила, утримуючи рівновагу.
- О, Великий і Жахливий Дракон! - почав астматічний лицар (мабуть, він у них за головного). - Ми прийшли просити тебе не нападати на наші міста і села і привезли для твого примирення незайману.
- Незайману? - не зрозумів я.
- Так, незайману. Істинно так. Сер Віглас сам перевіряв! - головний кивнув на правого лицаря.
Згаданий сер підняв забрало, продемонструвавши великий красивий синяк під оком.
- Навіщо мені незаймана? - запитав я, відчуваючи якийсь підступ. - Та й незаймана вона? Раз сер перевіряв?
Лицар з підбитим оком густо почервонів.
- Не сумнівайся. А для чого? Ну, там з'їсти. або для інших яких цілей, - головний лицар підморгнув. - Звідки мені знати, що ви дракони з незайманими робите!
Чи не був би драконом - почервонів би, як. як лицар.
Коли молодим був, сам принцес і інших дівчат знатних тягав. Але довго вони у мене не затримувалися. Набридали вічним плачем і голосінням. Підкидав потім кудись. Одна, правда, три рази поверталася, поки за море не відніс. Їй, бачте, у мене краще було, ні мати не чіплялася, вимагаючи заміж і онуків, ні батько, підсовують женихів. Я виявився кращим сватом, здав з лап на руки якомусь волоцюгу. Потім, правда, совісно стало, повернувся. За п'ять років. А там вже п'ятеро по крамницях, тобто крісел, бродяга-то той виявився місцевим королем, який, переодягнувшись, розвідував, як прості люди в його володіннях поживають.
А тут самі притягли! А у мене вже і роки не ті, та й радикуліт проклятий замучив. Де вже тут до дівчат.
- Може не треба, мужики? - несміливо запитав я.
Але вони вже стягували з в'ючних коней якийсь громіздкий куль.
Згорток заворушився, обмотки спали, і я зрозумів, що краще б звалився з камінчика.
І скрутив собі шию.
- А може все-таки не треба? - я благально подивився на лицарів. Але ті вже жваво дерлися на своїх конячок.
- Бувай, дракон! - вони пришпорили скакунів і помчали.
Дівиця відкашлялась, прочищаючи горло, і заголосила:
- Ой, моя частка нещасна! Ой, нещасна я! Віддали мене чудовиську мерзенному на наругу!
Ну ось, почалося.
Сльози фонтанчиками бризнули на всі боки.
- І зовсім я не мерзенний! - але мене ніхто не слухав.
Може це й на краще! Я розвернувся, розправив крила і зібрався потихеньку втекти, нехай тут залишається, як-небудь знайде дорогу додому.
Рев і голосіння миттєво стихли. У хвіст щось вчепилася зі страшною силою. Я оступився від несподіванки і все-таки звалився з каменю. Добре, що не в прірву. Або навпаки погано.
Дівиця штовхнула мене носком чобота у вилицю.
- Куди зібрався, гад летючий?
- Іди додому, дівчина, - втомлено сказав я. - Чи не потрібна ти мені. Не буду я тебе ні їсти, ні для інших яких цілей використовувати.
І тут сталося те, чого я ніяк вже не чекав - дівчина сіла на землю і заридала ще дужче.
- Нікому я не потрібна! - чулися крізь рев голосіння. - Навіть дракон мене жерти не хоче! Иииииииии!
Я спантеличено подивився на неї. Може й справді зжерти? Он як голосить жалібно. Хоч і не люблю я людське м'ясо, від неї печія страшна потім.
- Ти що ж самотня зовсім? - запитав я, нахиляючись до дівчини. - Одна живеш? Чоловіка немає? - і відразу зрозумів, що запитав дурість, - яка вона була б дівчина, якби чоловік був. Хоча в житті різне трапляється.
Співрозмовниця моя миттю перестала плакати і втупилася від низу до верху почервонілими очима.
- Нема чоловіка! Чи не подобаюся я нікому. Ряба і крива! Кому така сподобається! - і знову фонтанчики з очей.
Як на мене так дівчина цілком симпатична: велика, м'ясиста. Ех, якби була не людиною, а драконом, я б. ну, власне, справа не в цьому.
Сонечко збиралося до заходу, а скоро і зовсім стане темно і холодно. Пора додому. Я задумався про те, що робити з дівчиною. Залишити тут? Шкода. Замерзне ще, або звірі дикі з'їдять. Примірившись, обхопив її лапами і злетів. Поки ніс, хвора спина трохи на шматочки не розвалилася, а вона ще й штовхає і кусається! Опустивши дівчину на майданчик поруч з печерою, подивився на кіготь зі слідами зубів, образився і заповз в печеру. Нехай що хоче, те й робить!
Дівиця виявилася ділова. Набрала десь хмизу, розвела багаття. Повибросіла з печери всякий непотріб, витрусила шкури, обробила спійманого мною ще вранці баранчика. Мимоволі я принюхався до славного аромату смажиться м'яса. Ні, треба їй знайти чоловіка какого-никакого, хороша адже дівчина. Зовсім ці люди заїлися. Ось у нас в Саліс король, здається, холостий, а в Серогорье цілих дванадцять принців, і ще жоден не знайшов собі наречену, в Панта король недавно овдовів, в Рогор князь дружину шукає. Ось ми їм і допоможемо. З цими думками я заснув.
Жахливий дракон прянул з небес, в лапах він ніс якийсь об'ємний куль. Коні злякалися, деякі вершники з ними не впоралися і тепер скакали казна-куди. Один тільки король і наближені охоронці не ворухнувся. Чи не він Варін Другий Салісійскій переміг безліч драконів, щоб боягузливо бігти ще від одного. Бойовий кінь хрипів і рвався в бій.
Дракон важко плюхнувся на землю, боки ходили ходором.
- Зовсім растряс! - З-під нього, відкинувши крило в сторону, вилізла дівчина, повела навколо маленькими очицями, втупилася прямо на короля. - Це цей і є що наречений?
- Ага, - насилу видихнув дракон, намагаючись розігнутися. Здається, він мучився спиною, як старий дід.
Вірний бойовий кінь позадкував, коли дівчина підійшла ближче. Славний Варін Другий, ніколи не втік з поля битви, різко розвернув скакуна і наддав шпорами, несучись геть.
Принци розбіглися, подавшись в лицарі і відмовившись від спадщини. Король Панта, відомий женоубійца, поховали шість чоловік, у всьому розкаявся і пішов в монастир, князь Рогор спішно виїхав невідомо куди ще до нашого прибуття.
Я, засмучений, лежав у печері, чухаючи кругленький від смачної куховаріння животик. Де ж ще щось женихів знайти?
Мелфой, так звали дівчину, щось наспівувала собі під ніс, пораючись в печері. Вона вже цілком тут обжилася і вважала себе господинею.
- Гей! Стій! - я побачив, що дівчина дісталася до кісток предків в кутку. - Ні чіпай!
- А що цей мотлох тут валяється. Одна бруд від нього!
- Це важливі речі!
- Чим же важливі? Я їх викину. Он скільки вільного місця додасться. А тут собі ліжко поставлю. Набридло на підлозі спати.
- Що ти занадто расхозяйнічалась!
Косі струменя холодного осіннього дощу лупили по крилах, які я розправив над головою. Мені навіть і сховатися ніде. Вигнала мене Мелфой. Викинула з печери разом з кістками предків. На заваді став я їй в своєму будинку. Сумно зітхнувши, я поплентався до міста. У короля притулку просити.
Король Варін Другий розгорнув принесену йому одним із слуг лист. А всередині було написано.