Я була в однієї вдови дочка, була у неї ще й пасербиця. Пасербиця старанна, красива, а дочка і особою нехороша, і ледащо страшна. Доньку свою вдова дуже любила і все їй прощала, а пасербицю змушувала багато працювати і годувала дуже погано.
Щоранку повинна була пасербиця сідати біля колодязя і прясти пряжу. І стільки їй потрібно було спрясть, що часто навіть кров виступала у неї на пальцях.
Одного разу сиділа вона так, пряла і забруднила кров'ю веретено. Нахилилася дівчина до криниці, щоб обмити веретено, і раптом вислизнуло у неї веретено з рук і впала в колодязь.
Заплакала падчерка і побігла додому до мачухи розповісти про свою біду.
- Ти його впустила, ти його і діставай, - сказала мачуха сердито. - Та дивись, без веретена не вернешся.
Пішла дівчина назад до колодязя і з горя взяла та й кинулася в воду. Кинулася в воду і відразу знепритомніла.
А коли прийшла до тями, побачила вона, що лежить на зеленій галявині, з неба сонце світить, а на галявині квіти ростуть.
Пішла дівчина по галявині, дивиться: стоїть на галявині піч, а в печі хліби печуться. Хліби крикнули їй:
- Ах, вийми нас, дівчина, з печі скоріше:
Ах, вийми скоріше! Ми вже спеклися! А не те ми скоро зовсім згоримо!
Взяла дівчина лопату і вийняла хліби з печі. Потім пішла вона далі і прийшла до яблуні. А на яблуні було багато стиглих яблук. Яблуня крикнула їй:
- Ах, потряси мене, дівчина, потряси! Яблука давно вже встигли!
Стала дівчина трясти дерево. Яблука дощем на землю посипалися. І до тих пір трясла вона яблуню, поки не залишилося на ній жодного яблука.
Склала дівчина яблука в купу і пішла далі. І ось нарешті прийшла вона до хатинки. У вікно хатинки виглянула стара. З рота у неї стирчали величезні білі зуби. Побачила дівчина стару, злякалася і хотіла бігти, але стара крикнула їй:
- Чого ти злякалася, мила? Залишайся-ка краще у мене. Будеш добре працювати, і тобі добре буде. Ти мені тільки ліжко стели кращий та перину і подушки збивати сильніше, щоб пір'я на всі боки летіли. Коли від моєї перини пір'я летить, на землі сніг йде. Знаєш, хто я? Я - сама пані Метелиця.
- Що ж, - сказала дівчина, - я згодна вступити до вас на службу.
Ось і залишилася вона працювати у баби. Дівчина вона була хороша, приблизна і робила все, що їй стара наказувала.
Перину і подушки вона так сильно збивала, що пір'я, немов пластівці снігу, летіли на всі боки.
Добре жилося дівчині у Метелиці. Ніколи її Метелиця не сварила, а годувала завжди ситно і смачно.
І все-таки скоро почала дівчина нудьгувати. Спочатку вона і сама не могла зрозуміти, чому сумує, - адже їй тут в тисячу разів краще, ніж удома, живеться, а потім зрозуміла, що нудьгує вона саме за рідним домом. Як там ні погано було, а все-таки вона дуже до нього звикла.
Ось раз і каже дівчина старій:
- Я дуже скучив за домом. Як мені у вас ні добре, а все-таки не можу я тут більше залишатися. Мені дуже хочеться рідних побачити.
Вислухала її Метелиця і сказала:
- Мені подобається, що ти своїх рідних не забуваєш. Ти добре у мене попрацювала. За це я тобі сама покажу дорогу додому.
Взяла вона дівчину за руку і привела до великих воріт. Ворота розкрилися, і коли дівчина проходила під ними, посипалося на неї зверху золото. Так і вийшла вона з воріт, вся золотом обсипана.
- Це тобі в нагороду за твоє старання, - сказала Метелиця і дала їй веретено, те саме, яке в колодязь впала.
Потім ворота закрилися, і дівчина знову опинилася нагорі, на землі. Скоро прийшла вона до Мачехін дому. Увійшла вона в дім, а півник, який сидів на колодязі, в цей час заспівав:
- Ку-ку-рі-ку, дівчина прийшла!
Багато золота в будинок принесла!
Побачили мачуха з дочкою, що принесла падчерка з собою багато золота, і зустріли її лагідно. Навіть лаяти не стали за довгу відсутність.
Розповіла їм дівчина про все, що з нею трапилося, і захотілося мачусі, щоб її дочка теж стала багатою, щоб вона теж багато золота в будинок принесла.
Посадила вона свою дочку прясти біля колодязя. Села лінива донька біля колодязя, але прясти не стала. Тільки роздряпала собі палець терном до крові, вимазала веретено кров'ю, кинула його в колодязь і сама за ним у воду стрибнула.
І ось опинилася вона на тій же самій зеленій галявині, де росли гарні квіти. Пішла вона по стежці і скоро прийшла до печі. де пеклися хліби.
- Ах, - крикнули їй хліби, - вийми нас з печі! Вийми скоріше! Ми спеклися вже! Ми скоро згоримо!
- Як би не так! - відповіла ледащо. - Стану я через вас бруднитися, - і пішла далі.
Потім прийшла вона до яблуні, яблуня крикнула їй:
- Ах, потряси мене, дівчина, потряси мене! Яблука вже давно встигли!
- Як же, як же, - відповідала вона, - того й гляди. якщо я почну тебе трясти, яке-небудь яблуко мені на голову звалиться та шишку наб'є!
Нарешті підійшла ледащо до будинку пані Метелиці. Вона зовсім не злякалася Метелиці. Адже сестра розповіла їй про великих зубах Метелиці і про те, що вона зовсім не страшна.
Ось і надійшла ледащо до Метелиці на роботу.
Перший день вона ще сяк-так старалася побороти свою лінь, слухалася пані Метелиці, збивала їй перину і подушки так, що пір'я летіло на всі боки.
А на другий і на третій день стала її долати лінь. Вранці знехотя піднімалася вона з ліжка, постіль своєї господині стелила погано, а перину і подушки зовсім перестала збивати.
Набридло Метелиці тримати таку служницю, ось вона і каже їй:
- Іди-но-но до себе додому!
Тут ледащо зраділа.
"Ну, - думає, - зараз на мене золото посиплеться".
Підвела її Метелиця до великих воріт. Розчинилися ворота. Але коли виходила з них ледащо, не золото на неї посипалося, а перекинувся котел зі смолою.
- Ось тобі нагорода за твою роботу, - сказала Метелиця і зачинила ворота.
Прийшла ледащо додому, а півник, який сидів на колодязі, побачив її і закричав:
- Сміятимуться всі на селі:
Входить дівчина вся в смолі!
І так ця смола до неї міцно пристала, що залишилася у неї на шкірі на все життя.