Внесення законопроекту. Скласти свій законопроект і запропонованого-жити його може будь-яка фізична або юридична особа. Можна соста-вить текст і послати його, наприклад, в Національні збори Франції, але парламент не зобов'язаний приймати до розгляду такий текст. Він зобов'язаний розглядати тільки проекти, внесені органами та посадові особи-ними особами, які користуються за конституцією правом законодавець-ної ініціативи. Саме такому праву відповідає зазначена вище обов'язок парламенту. Право законодавчої ініціативи не означа-ет, що парламент повинен прийняти позитивне рішення, він лише зобов'язаний висловити своє ставлення до проекту. Законопроекти інших осіб не породжують ніяких юридичних наслідків.
Право законодавчої ініціативи мають глава держави (не завжди), палати парламенту, їх постійні комісії, правительст-во, групи депутатів певної (зазвичай значною) чисельності (в деяких країнах - кілька десятків людей), окремі депута-ти (в Єгипті і Польщі - один депутат), деякі органи держави, але тільки з предметів їх відання (Федеральний верховний суд, гені-ральний прокурор - в Бразилії). У розвинених капіталістичних стра-нах близько 90% всіх законопроектів вносить уряд. У багатьох країнах, що розвиваються депутати роками не вносять жодного законо-проекту.
Деякі законопроекти, наприклад про державний бюджет, може вносити лише уряд. Ініціатива перегляду констатує-ції в окремих країнах повинна виходити від глави держави. В Іта-ща, США і деяких інших країнах законопроекти можуть бути внесені до будь-яку палату, фінансові законопроекти в ряді країн вносяться тільки в нижню палату.
Обговорення законопроекту складається з декількох стадій, кожне обговорення на пленарному засіданні палати (але не в комісії) називаючи-ється читанням, робота над законопроектом у постійній комісії називаються ється комітетській стадією.
Зазвичай бувають три читання (в Албанії передбачалося чотири), але іноді при прийнятті термінових законопроектів їх число скорочується. При прийнятті термінових, які не викликають розбіжностей, особливо важливих за-конів комітетська стадія, особливо в країнах англосаксонського права, може бути замінена засіданням комітету всієї палати, тобто пленарним засіданням, але проходить по іншій процедурі. У Болгарії, Польщі, Швеції застосовуються два читання. Кожному читання може передує-вать комітетська стадія - обговорення у відповідній постійній комісії, а після неї - доповідь і співдоповідь на пленарному засіданні парламентської меншості. У деяких країнах під час обговорення бюджету, особливо при істотних розбіжностях з урядом, застосовуються чотири читання,
Обговорення на пленарному засіданні буває двох видів: вільне і фракційне. Вільне обговорення припускає, що виступати може кожен депутат і що він, висловлюючи своє ставлення до проекту, не пов'язаний фракційній (партійній) дисципліною. У США обговорення часто носить саме такий характер, у багатьох інших країнах вільне обговорення проводиться тільки за спеціальною постановою парла-менту (на вимогу певної кількості депутатів, хоча аж ніяк не більшості). До вільного обговорення в сучасних парламентах вдаються досить рідко. У Великобританії за останні три десятиріччя-ку воно мало місце лише кілька разів. Так само йде справа в Ізраїлі і багатьох інших країнах. Зазвичай обговорення буває фракційним, коли від імені фракції виступає її керівник або інша уполно-мочені ним особа. Рішення про це приймається на фракції заздалегідь, як і рішення про принципове ставлення до проекту. Виступаючий дає оцінку проекту, вносить пропозиції про його прийняття, відхилення, зміни або доповнення. При системі фракційного примусу члени фракції зобов'язані виступати і голосувати за рішенням партійного керівництва.
У третьому читанні обговорюється і голосується проект в цілому. На цій стадії можливі тільки редакційні поправки. Після цього перед-ставники фракцій можуть виступати тільки з короткою заявою з мотивів голосування, пояснюючи свою позицію.
Прийняття закону. Як зазначалося, воно здійснюється шляхом голо-ження на пленарному засіданні і вимагає певного більшості. У Чехії так звані звичайні закони приймаються 3/5 голо-сов складу кожної палати, в Ізраїлі - більшістю присутніх (без кворуму), в Румунії - більшістю присутніх (при кворумі більше половини), на Україні - більш ніж половиною констатує-Ціон складу однопалатного парламенту.
Члени парламенту голосують різними способами: за допомогою елек-тронної системи (натискаючи певні кнопки на своєму пульті), бюлетенями, підняттям руки, шляхом поділу (виходу в різні двері), акламацію (криком), в відповідальних випадках використовується поіменне голосування. У деяких країнах можливе голосування за дорученням за відсутнього депутата. Якщо немає заперечень опозиції, голосування не проводиться, вважається, що рішення досяг-нуто шляхом консенсусу (Індонезія, Іспанія). Як вже говорилося, голосування в парламенті може бути фракційним (солідарним) або вільним.
Оскільки законопроект стає законом, тільки якщо він прийнятий в однаковому тексті в обох палатах (при двопалатному парламенті), після прийняття в одній палаті він надходить в іншу (нерідко, як зазначалося, законопроект обговорюється паралельно в обох палатах, але багато конституції вимагають, щоб він був прийнятий спочатку в нижній палаті). Одна з палат, зазвичай верхня, може не погодитися з текстом, прийнятим інший палатою (вето палати). Тоді виникає питання про пре-подоланні розбіжностей палат.
Особливий порядок встановлений для прийняття бюджетних і фінансових законів. Законопроект про бюджет вноситься тільки виконавчої влас-тьма (президентом, урядом), поправки депутатів, що пропонують збільшення витрат, зниження доходів, в більшості країн неможливе можна, терміни обговорення проекту обмежені (у Великобританії - 26 днів, у Франції - 40). Якщо бюджет не буде прийнятий в установлений-ний термін, уряд може тимчасово ввести в дію проект бюд-жета або продовжити бюджет минулого року (здійснювати финансирова-ня за показниками минулого року). Фінансові законопроекти завжди вносяться тільки в нижню палату, часто по відношенню до таких законів верхня палата права вето не має. Як зазначалося, державна скарбниця - прерогатива нижньої палати, яка уособлювала народне пред-ставітельство.
66. Право вето глави держави: поняття, види, порядок подолання.
Вето (від лат. Veto - забороняю) - право, що означає повноваження особи або групи осіб в односторонньому порядку заблокувати прийняття того чи іншого рішення.
Конституційна теорія в ряді зарубіжних держав розглядає главу держави як неодмінного учасника законодавчого процесу. Юридичним виразом цієї концепції є те, що законопроект отримує силу тільки тоді, коли він санкціонується главою держави. Відмова дати санкцію - вето тягне за собою ряд серйозних правових наслідків.
Існує три основних види права вето:
Абсолютна, або резолютивної вето полягає в тому, що відмова глави держави затвердити прийнятий парламентом законопроект є остаточним і безумовним і подолати його не можна. Абсолютна вето - інститут чисто феодальний, так як це право глави держави фактично зводить нанівець всі повноваження парламенту. Юридично воно існує, фактично ж воно перебуває в стані тривалого летаргічного сну.
Відносне, або відкладальне вето являє собою таку заборону, що накладається главою держави на законопроект, який або може бути подолана парламентом, або носить тимчасовий характер. Ухвалений парламентом законопроект направляється для підпису главі держави, який у встановлений термін (іноді цей термін не визначено) може або підписати його, санкціонувати, або відмовити в санкції, т.е.наложіть вето. Сам акт накладення вето полягає в тому, що глава держави становить послання, в якому викладаються його заперечення проти законопроекту. Опротестований законопроект разом з посланням направляється главою держави парламенту, який може вступити двояко: а) прийняти заперечення глави держави, внести відповідні зміни в законопроект і знову відправити його для отримання санкції (капітуляція); б) відхилити заперечення глави держави, для чого необхідно повторне схвалення законопроекту кваліфікованою більшістю голосів. Відкладальне вето в руках президента президентської республіки є потужним дієвим знаряддям, за допомогою якого глава виконавчої влади активно втручається в законодавчий процес.
Згідно з конституцією США президент може накласти вето на будь-який білль конгресу протягом 10 днів з моменту його отримання (утримання від накладення вето рівносильно схваленню законопроекту). Отримавши білль із запереченнями президента, конгрес може подолати вето, схваливши опротестований білль двома третинами голосів в обох палатах, в той час як для прийняття білля потрібно лише проста більшість. Процедура подолання вето дуже складна, і конгресу далеко не завжди вдається перекинути заперечення президента. За останнім часом випадки подолання вето почастішали. Це пояснюється так званим "розділеним правлінням", тобто такою ситуацією, при якій президент і більшість у конгресі належать до різних партій. Реальна сила вето в США настільки велика, що президент має можливість ефективно впливати на законодавчий процес за допомогою однієї лише погрози його застосування. Глава держави в парламентській республіці також наділений правом вето, але це немічне повноваження, безсиле знаряддя, що застосовується вкрай рідко, та й то лише за вказівкою уряду.
Президент Індії може накласти вето на будь-який нефінансовий білль, прийнятий парламентом, але застосував він це право лише кілька разів, при цьому приводом для опротестування законопроектів послужили чисто технічні причини. Те ж саме можна сказати про застосування права вето президентами Італії, ФРН та інших парламентарних держав. Таким чином, право вето набуває реальну силу тільки в руках президента президентської республіки, тобто в руках прем'єра, який одночасно є главою держави. Часте застосування вето в президентських республіках пояснюється також тим, що уряди цих країн формуються позапарламентським шляхом, а тому виникає основа для колізій між "двома владою" - виконавчої та законодавчої. Президенту США надається 10-денний термін для схвалення законопроекту. Якщо протягом цього терміну він не підпише білль, останній автоматично вступає в силу. Однак якщо протягом 10-денного терміну закінчиться сесія конгресу, то все не підписані президентом біллі вважаються відхиленими. Така форма відхилення законопроекту носить назву "кишенькового вето".
67. Уряд: поняття та місце в системі вищих органів держави. Види урядів в зарубіжних країнах.
Уряд може мати різні назви: рада міністрів, кабінет, кабінет міністрів, державна рада (Китай), адміністративна рада (КНДР), федеральний уряд (Німеччина), уряд (Чехія) та ін. У суб'єктах федерації, іноді в політичних автономіях бувають місцеві уряди . У деяких країнах (Бразилія, Мексика, США та ін.) Такого колегіального органу ні в державі в цілому, ні в суб'єктів незалежно-ектах федерації немає, міністри, кожен окремо, підпорядковані пре-нерезиденту, а в штатах посадові особи - губернатору (деякі долж-ностние особи, які обираються в США, як і губернатор, населенням, йому підпорядковані тільки з окремих питань). Однак в останні десяти-річчя все частіше в багатьох президентських і у всіх напівпрезидентських республіках створюється колегіальний орган, званий зазвичай сові-те міністрів. Правда, він має обмежені повноваження, як і його голова - прем'єр-міністр: фактично урядом руково-дит президент.
Як правило, уряд - це колегіальний орган виконай тельной влади, що володіє загальною компетенцією здійснює ру-Ководство державним управлінням. Він очолює адміністра-тивне, тобто виконавчо-розпорядчу, діяльність в країні, під його керівництвом знаходяться державний апарат, збройні сили, фінанси держави, іноземні справи.
Види уряду (з точки зору партійного складу). У тих парламентарних державах, де будь-яка партія має абсолютну більшість (50% плюс один голос в однопалатному парламенті або його нижній палаті) створюється однопартійний уряд. Така ситуа-ція характерна для країн з двопартійної системою (Великобританія, Австралія, Канада і ін.) І країн з однією домінуючою партією (напри-заходів, в Індії, Японії так було досить довго). У таких державах лише під час війни, надзвичайних подій на однопартійну прави-будівництві включаються представники інших партій ( «частково розділений-ва відповідальність»).
Однопартійні уряду завжди створюються в країнах тотали-тарного соціалізму, де діє одна партія, але там, де є інші партії, їх представники зазвичай включаються до складу ради міністрів, що не змінює, по суті, його характеру: міністри-ком-муністи завжди складають в ньому абсолютна більшість. Представи-телям інших партій зазвичай віддаються два - чотири міністерські посади, до того ж не дуже вагомих. Однопартійні уряду ство-ються в тих країнах, де конституція або закон дозволяють одну партію (в минулому в багатьох державах Азії і Африки як социалистичес-кою, так і капіталістичної орієнтації).
У кризові моменти, особливо в умовах війни, може бути обра-зовано коаліційний уряд особливого роду - уряд національної єдності з широким представництвом різних пар-тий, які беруть на себе відповідальність за керівництво державних валют-вом. Такі партії і громадські рухи часто об'єднуються на основі збігу першочергових цілей, наприклад боротьба проти іно-земних загарбників, але розходяться в розумінні подальших шляхів раз-витку держави. Тому в уряді національної єдності (національного фронту і т.п.) існують внутрішні суперечності, а після досягнення першочергових цілей всередині нього нерідко починає-ся справжня боротьба. Урядами національної єдності, національного порятунку, національного відновлення нерідко провозгла-шают себе уряду, що приходять до влади в країнах, що розвиваються стра-нах після чергового перевороту. Вони, однак, формуються зі складу керівників перевороту, але не на партійній основі: зазвичай все полі-тичні партії забороняються.
У тих випадках, коли в уряді є одна-дві великі партії, які не мають, однак, порізно більшості в парламенті, може бути створено уряд парламентської меншості. Одна з партій формує уряд, а кілька (або одна-дві) нечисленний-них партій, не входячи з принципових міркувань або не будучи запрошені в коаліцію, обіцяють підтримати уряд Голосова-ням при вотум довіри і роблять це. Така ситуація склалася в кінці 80-х - початку 90-х років в Індії, де по черзі було створено кілька урядів парламентської меншості, в 90-х роках в Японії і Туреччини. У ряді країн Скандинавії уряд парламент-ського меншини часто буває коаліційним: коаліція партій, а не одна партія, яка перебуває в парламенті в меншості, створює такий уряд.
В результаті військових і революційних переворотів нерідко ство-ється тимчасовий уряд. Воно утворюється позапарламентським способом і не на основі конституційних норм. Тимчасовий уряд за складом своїх членів може бути партійним і безпартійним Нерідко воно не називається тимчасовим, але на ділі є таким.