Фріц Весс (псевдонім) народився в 1920 р у Відні. У 1938 р добровільно вступив на службу до вермахту, був курсантом в званні фанен-юнкера, ставши лейтенантом, брав участь в окупації Франції. Як командир батареї він брав участь у наступі на Ленінград, в боях під Тихвіном був поранений. Повернувшись після госпіталю знову на фронт, він потрапив не тільки в пекло Сталінграда, але і в полон.
У 1950 р повернувся до Відня, вступив на юридичний факультет і отримав ступінь доктора наук. З 1960 р вазі є директором університету агрокультури у Відні. У 1960 р з'явилася його книга про перебування в російській полоні «Риба гасне з голови», а в 1964 р роман «Німці на фронті». Але ще раніше, в 1958 році вийшов у світ пропонований нашому читачеві роман «Вічно жити захотіли, собаки?», Що займає особливе місце в літературі про Сталінград. Німецько-мовний тираж книги склав понад півмільйона примірників. Сенсаційним успіхом користувалася і екранізація цього роману.
Вічно жити захотіли, собаки?
Написавши цей роман, я виконую свою обіцянку, дану моїм однополчанам: розповісти про те, що насправді відбувалося в Сталінграді. Я не прагнув просто фіксувати всі жахи війни і все пережите, як це вже зроблено в багатьох творах, які стали подобою пригодницьких романів.
Мова не про перемоги, нема про наступальному дусі і - тим більше - не про геройство сміливців.
Те, що довелося випробувати солдату, і то, як він пройшов через всі ці випробування, - і становило його велич!
Чи не дозволити забути про це і підняти свій застережливий голос заради того, щоб наступне покоління не надумав марширувати в новий Сталінград, - ось сенс того, про що я хочу розповісти.
У водія пречудово настрій, і він тисне щосили, та так, що деренчать підшипники. Звичайно, йому слід було б зупинитися і перевірити рівень масла: колимага вимагає свої п'ять літрів кожні сто кілометрів. Але до Городища він ще встигне перевірити.
Все одно - це останній рейс старого «Зіса».
В Городище вже чекає виписане відпускний посвідчення. А коли Микола повернеться з відпустки, то пересяде на новий американський «студебекер».
Яке ж це щастя котити по шосе, яке знову в руках росіян, не переглядається і не прострілюється німцями!
Німці, правда, все ще тут, уздовж всього полотна автостради; тільки тепер вони лежать під снігом. Мертві вже не переглядають шосе; їм потрібен спокій.
Шкода тільки, що немає цигаркового паперу пристойніше. Солдат в кабіні відкриває пачку німецьких «Овер-Штольц»; тютюн в них що треба, і з грубою, задерев'янілість газетного паперу він згортає цигарку з «Овер-Штольце» - російській якраз до смаку.
А червоноармієць в кузові, широко розставивши ноги, притулився спиною до кабіни і налаштований не так життєрадісно.
Йому наказано стежити за вантажем, тримаючи автомат напоготові. П'ять тюків, замотаних в брудні рвані ковдри, притулені до правого борту.
Від страшної тряски вантажівки вони розгойдуються з боку в бік. З цих жалюгідних тюків висовуються штанини, заправлені в чоботи.
- Пане Миколо, собака, пре, як божевільний!
Коли шофер різко гальмує або машина грюкають по численним горбах, «зліпленим» з мерзлих, занесених снігом трупів, або, деренькочучи, стрибає на вибоїнах, п'ять тюків безладно перекочуються по всьому кузову. Тут вже червоноармійця треба дивитися в обидва.
Коли тюки, накувиркавшісь вдосталь, залишаться лежати, немов перекинуті кеглі, він зможе прямо на ходу викинути їх через борт - до їх камрада, а сам втиснутися в кабіну, де все ж поуютнее. Добрязі Дмитру стає якось не по собі, побачивши того, як під ковдрами щоразу щось ворушиться, рухається і повільно розпрямляється - адже там, всередині, ще жевріє загорнута в ковдру життя.
Йому і в голову не приходить злегка підняти ковдру з особи, щоб спостерігати за червоноармійцем або хоч краєчком ока глянути на дорогу і місцевість навколо.
За роки військової служби обер-вахмістр звик йти напролом і заздалегідь не ламати собі голову над тим, чим все скінчиться, і що з ним станеться. Він задовольняється тим, що відчуває тільки рух вантажівки, і йому глибоко наплювати, куди його везуть, аби не треба було перти пехом. Він розгойдується в такт руху машини, і єдине, що його зараз хвилює, - це як врятуватися від холоднечі і де роздобути хоч який-небудь їжі.
Нікудишні водії, ці Івани! Їхав би цей хлопець спокійніше, йому, дивись, вдалося б подрімати і побачити сон, ніби сидить він в добре натопленому вагоні для відпускників.
Червоноармієць продовжує лаяли і штовхає ногою обер-вахмістра, який сидить до нього ближче всіх.
- Та пішов ти в дупу, дурна свиня! - бурчить обер-вахмістр і ще сильніше згортається в клубок.
Але червоноармієць все говорить і говорить, навіть пускає в хід якісь уривки німецького:
- Війна - криг - никс Гут. Ти вдома, у матері, це карашо, Гут, так? Ти мати кіндер?
Йому хочеться поговорити, відчути і показати, що, незважаючи на весь жах, всі вони продовжують залишатися людьми і що це об'єднує їх.
А обер-вахмістр хоче тільки одного - щоб його залишили в спокої.
Тільки мозок адже просто так не відключити. Цей Іван зі своїми дурними запитаннями знову ятрить думки, які не дають спокою. «Звичайно, у нього є діти! Поїзд для відпускників! У Лемберзі буде санобробки-дезінфекція, а там вже і рідний вокзал в Бо-Хуме.
На кухні? Американці здорово побомбіть Бохум, але, судячи з останнього листа, його будиночок поки уцілів.
Нехай Тільда натопиться сильніше піч, щоб лопалася від спека, і кава, натуральний, звичайно, і пісочний торт щоб були. Так, його Тільда все ж приваблива жіночка. А хлопчаки, напевно, здорово зросли за час його останнього відпустки; а ось про останній дитину, дівчинку, він знає - тільки з листів, - що вона народилася. Прокляття! Але сам він заклав дівчину? Сто тисяч раз він все перераховував на пальцях, і всякий раз у нього ну ніяк не сходилося за часом. Хоч лопни - але виходить шість місяців. Цікаво, чи буває, щоб діти народжувалися шестимісячними? Ні, він ніколи не писав про це Тільда. Приїде - тоді розбереться з нею. Взагалі-то довіряти їй було не можна. Або все-таки можна? Так хто може поручитися за іншу людину? Війна! Війна, вона і в любові війна, чоловіки дістаються жінкам тільки за відпускного раціону. Деяким або навіть багатьом цього так само мало, як цукру, жирів і хліба за картками, - а Герке, торгаш, він послужливий в усіх відношеннях. Іноді відпускає продукти і без карток, в тому числі і Тільда.
Кажуть, попалася йому якось одна ненормальна, яка вліпила йому як слід, коли він покликав її за шматком салямі в крамницю після закриття і поліз до неї під кофтину.
А на Тильду він завжди зазіхав. Надто вже він ввічливий, цей хлопець. Поки я тут, в Сталінграді, стирчав по вуха в лайні, той борів тим часом возлегает з моєї Тільда на нашому подружньому ложі?
Я тут на якийсь смердючою возі їжу подихати, а борів насолоджується там з Тільда в нашій подружньому ліжку! А чи не надягає вона при цьому красиву білизну з мереживом і не душиться чи духами «Шанель», які я послав їй з Франції? Чи не пригощає його моїм бенедиктин.
Ну, досить про це думати! Краще просто не приїжджати додому без попередження. Та я так і так не повернуся. Та плювати! Нехай тільки вона з дітьми не голодує, не мерзне, головне - нехай виживуть. Таке вже нині час, що кожен сам повинен подбати про те, як вижити ... »
Швидка навігація назад: Ctrl + ←, вперед Ctrl + →
Текст книги представлений виключно в ознайомлювальних цілях.