Жив собі мужик, у нього була добра собака, так як застаріла - перестала і гавкати і оберігати двір з коморами. Не захотів мужик годувати її хлібом, прогнав з двору. Собака пішла в ліс і лягла під дерево здихати. Раптом йде ведмідь і питає:
- Що ти, кобель, ліг тут?
- Прийшов здихати з голоду! Бачиш, нині яка у людей правда: поки є сила - годують і напувають, а як пропаде сила від старості - ну і поженуть з двору.
- А що, кобель, хочеться тобі є?
- Ще й як хочеться щось!
- Ну, ходімо зі мною; я тебе нагодую.
Ось і пішли. Попадається їм назустріч жеребець.
- Дивись на мене! - сказав ведмідь собаці і став лапами рвати землю.
- Пес, а пес!
- Глянь-но, червоні чи мої очі?
- Червоні, ведмідь!
Ведмідь ще сердитее почав рвати землю.
- Пес, а пес! Що - шерсть скуйовджена?
- скуйовджене, ведмідь!
- Пес, а пес! Що - хвіст піднявся?
Ось ведмідь схопив жеребця за черево; жеребець впав додолу. Ведмідь розірвав його і каже:
- Ну, кобель, їж скільки завгодно. А як поприбираєш все, приходь до мене.
Живе собі пес, ні про що не тужить; а як з'їв все так зголоднів знову, побіг до ведмедя.
- Ну що, брат, з'їв?
- З'їв; теперка знову довелося голодувати.
- Навіщо голодувати! Чи знаєш, де ваші баби жнуть?
Ось ладно, прибіг ведмідь, підкрався і забрав дитину з колиски. Дитина закричав, баби кинулися за ведмедем, наздоганяли-наздоганяли і не могли наздогнати, так і вернулися; мати плаче, баби тужать.
Звідки не взявся кобель, наздогнав ведмедя, відняв дитину і несе його назад.
- Дивіться, - кажуть баби, - старий-то пес відняв дитину!
Побігли назустріч. Мати вже так рада-рада.
- Теперка, - каже, - я цього пса ні за що не покину!
Привела його додому, налила молочка, покришити хлібця і дала йому:
- На, поїв!
А мужику каже:
- Ні, чоловіче, нашого пса треба берегти та годувати; він мою дитину у ведмедя відняв. А ти казав, що у нього сили немає!