Є в південно-східній частині Беррі край, всього кілька льє в окружності, ні з чим не можна порівняти чарівності. Він пересічений трактом Париж
- Клермон, уздовж якого тягнуться обжиті землі, і навряд чи мандрівник може навіть запідозрити, що тут же, по сусідству, розташовані красиві ландшафти. Але якщо подорожній в пошуках тиші і сіни згорне на одну з численних стежок, що відходять від тракту і примхливо кучерявих серед високих схилів, то вже через кілька кроків він виявить прохолоду і мирний пейзаж, світло-зелені луки, меланхолійні струмочки, купи вільхи та ясеня, словом - принадно-незайману природу пасторалей. І нехай не сподівається на протязі багатьох льє побачити кам'яний будинок, критий шифером. Хіба що тоненька цівка блакитного диму, тремтячи і розпливаючись в повітрі, підніметься над листям, сповіщаючи про близькість солом'яної покрівлі; і якщо позаду ліщини, густо покриває пагорб, він помітить шпиль церкви, то через кілька кроків погляду його відкриється дерев'яна дзвіниця з поїденою мохом черепицею, десяток далека розкиданих один від одного будиночків, оточених плодовими садами і Конопляник, струмок, через який перекинуто три колоди, замінюють міст, кладовище - всього один квадратний Арпан землі, обнесений живоплотом, - чотири в'яза, посаджені в шаховому порядку, руїни вежі. Словом, він виявить те, що в тутешньому краю називають селищем.
Ніщо не можна порівняти зі спокоєм цих глухих сіл. Сюди ще не проникали ні розкіш, ні мистецтва, ні вчений пристрасть до пошукам, ні сторукий чудовисько, іменоване промисловістю. Революції пройшли тут майже непоміченими, а остання війна, ледве вловимий слід якої зберігає тутешня земля, була війною гугенотів з католиками, та й то спогади про неї зблякли, вивітрилися з пам'яті людської, і на ваші розпитування місцеві жителі скажуть, що відбувалося все це за щонайменше дві тисячі років тому; бо головна чеснота цього племені хліборобів - цілковита безтурботність щодо всяких старожитностей. Сміливо обійдіть цей край уздовж і поперек, моліться його святим, пийте воду з його колодязів без найменшого ризику вислухати неминучі розповіді про феодальних часів або, на худий кінець, легенди про місцеві чудотворців. Статечний і замкнутий характер селянина - одне з головних чарами цього краю. Нічому він не дивується, ніщо його не приваблює. Він навіть голови не поверне, коли ви раптом виникне перед ним на стежці, і якщо ви запитаєте у нього дорогу в місто або на ферму, він замість відповіді попереджувально посміхнеться, як би кажучи, що такими невибагливими жартами його не обдуриш. Беррийский селянин не може повірити, що людина йде кудись і сам не знає толком куди. Хіба що його пес зволить побрехать вам услід, дітлахи поховаються за огорожу, аби не стати мішенню ваших поглядів або ваших розпитувань, а найменший, що не достигли за бросившимися врозтіч братами, неодмінно шльопнеться від страху в канаву і заволав на все горло. Але самим незворушним дійовою особою буде величезний білий віл, незмінний старійшина всіх пасовищ: він втупився на вас з гущі кущів, як би стримуючи своїх побратимів биків, потривожених вашим вторгненням і налаштованих тому менш статечно і доброзичливо.
За винятком цього неминучого при першій зустрічі холодку в ставленні до чужоземця, місцевий хлібороб, в загальному, добрий і гостинний зразок тутешньої мирної сіни, тутешніх запашних лугів.
Частина цієї місцевості, укладена між двох невеликих річечок, особливо примітна густий, похмурої забарвленням своєї рослинності, за що і дано їй назву Чорна долина. Всі її нечисленне населення тулиться в розкиданих по долині хатинах і декількох прибуткових фермах. Найбільш велика з них зветься Гранжнев; але і тут все дуже скромно і не виділяється на тлі настільки ж невибагливого пейзажу. Веде до неї кленова алея, і поруч з сільськими будівлями протікає Ендр, який тут не ширше звичайного струмочка і тихо в'ється серед очеретів і жовтих польових ірисів.
Перше травня у жителів Чорної долини вважається днем святковим з неминучим в таких випадках гулянням. У дальньому кінці долини, приблизно за два льє від центральної її частини, де як раз стоїть Гранжнев, влаштовується сільське свято, на яке, як годиться, спрямовується вся округа, починаючи з супрефекта департаменту, закінчуючи красунею швачкою, ще з вечора наплоівшей жабо його превосходительства ; від шляхетної власниці замку до останнього вівчаря (місцеве слівце!), чия коза та баранчик живуть за рахунок панських огорож. Все це їсть на галявині, танцює на галявині, з більшим чи меншим апетитом, з більшим чи меншим запалом; все це сходиться сюди, щоб показати свою коляску або свого осла, хто в рогатій чепчику, хто в капелюшку з італійської соломки, хто в дерев'яних сабо, хто в туфельках з турецького атласу, хто в шовковій сукні, а хто і в спідниці з полотна. Це щасливий день для місцевих красунь, день корисливого суду, а то і просто пересудів над жіночою красою, коли при безжальному світлі яскравого сонця трохи сумнівним салонним принад доводиться витримувати нелегку змагання зі свіжістю, здоров'ям, сяючою молодістю сільських дівчат, ареопаг складений із суддів чоловічої статі всіх станів і рангів, дебати сторін відбуваються під звуки скрипки, в хмарах пилу, під перехресним вогнем поглядів. Тому присутні стають свідками багатьох заслужених тріумфів, запрасована образ; скільки тут вирішиться тривалих позовів, і все це буде відзначено в анналах манірності. День сільського свята, перше травня, тут, як і по всій Франції, - великий привід для таємного суперництва між жінками з сусіднього містечка і причепуритися поселянки з Чорної долини.
Якраз Гранжнев з самого раннього ранку перетворився в Коломия арсенал наївних зваб. Було це в просторій низькою кімнаті, куди світло проникав у вікна з частим палітуркою; стіни були обклеєні шпалерами яскравих тонів, що ніяк не пов'язувалося з почорнілими від кіптяви балками стелі, з масивними дубовими дверима і незграбним скринею. У цьому скромно обставленому приміщенні, де досить витончена сучасні меблі лише підкреслювала класичний сільський стиль, який панував тут з дня заснування ферми, крутилася перед дзеркалом у позолоченій рамі гарненька шістнадцятирічна дівчина, в останній раз поправляючи свій швидше багатий, ніж витончений туалет, і, здавалося, навіть тьмяне дзеркальне скло з умислом хилиться вперед, щоб самому помилуватися такою красою. Але Атенаис, єдина спадкоємиця славного фермера, була так юна, так рум'яна, так радувала око своєю красою, що здавалася ще граціозніше і природніше навіть в цьому надто пишному вбранні. Поки вона в десятий раз оговтується складки свого тюлевого сукні, її мати, присівши перед дверима і засукавши по лікоть рукави, замішувала в бадді висівки з водою, а навколо в побожному чеканні години годівлі вишикувалася рядами ціла компанія качок. Живий і грайливий сонячний промінь, прослизнувши в відчинені двері, впав на використану рум'яну чарівну дівчину, нітрохи не схожу на свою огрядну засмаглу матінку, одягнену в сукні з грубої вовняної тканини.
З далекого кута кімнати за Атенаис мовчки спостерігав юнак в чорному костюмі, недбало розкинувся на кушетці. Але обличчя його аж ніяк не виражало тієї дитячому експансивної радості, яка проглядала в кожному русі дівчини. Час від часу ледь помітна глузлива і поблажлива посмішка чіпала його довгі, тонкі, рухливі губи.
- Та ну ж, матінка, - сказала Атенаис, поправляючи золоту пряжку муарового пояса, - коли ж ти закінчиш годувати своїх качок? Адже ти ще не одягнена. Так ми ніколи не виберемося.
- Терпіння, дочка, терпіння, - відповіла тітонька Лері, роздавала з достохвальним неупередженістю корм птиці, - поки будуть запрягати Улюбленця, я сто разів встигну одягнутися. Та й метушні мені не так багато, не те що тобі, доню! Я, слава ті Господи, чи не молоденька, та й в молоді роки не було у мене ні дозвілля, ні грошей причепуритися. Я по дві години перед дзеркалом НЕ крутилася!
- Що ж, ви мене дорікати зібралися? - надувшись, промовила Атенаис.
- Ні, дочко, і не думаю, - заперечила баба. - Радій, вбирайся, дитино, живемо ми в достатку, користуйся плодами батьківських праць. Нам, людям похилого віку, вже й багатство ні до чого ... А головне, коли звикнеш до бідності, тут уже й важко відвикнути. За свої грошики я могла б панею сидіти, так ні, не виходить; так на ж тобі, все в домі повинна своїми власними руками переробити ... Але ти, доню, веди себе як знатна дама, не дарма ми тобі дали відповідне виховання - така була воля твого батюшки; тобі наймит не рівня, і твій чоловік мабуть буде радий-радешенек, що візьме таку білоручками.
Витираючи цебер, тітонька Лері продовжувала просторікувати не так здраво, як палко, і під кінець посміхнулася юнакові, вірніше - скорчити гримасу. Той зробив вигляд, що нічого не помічає, а дядечко Лері, споглядати пряжки своїх черевиків в стані блаженного божевілля, настільки милого серцю відпочиваючого селянина, підняв злипаються очі до свого майбутнього зятя, як би бажаючи потішитися його радістю. Але майбутній зять, прагнучи ухилитися від цієї мовчазної чемності, піднявся, пройшов в інший кінець кімнати і звернувся до мадам, Лері:
- Чи не час запрягати коня?
- Іди, синку, йди, мабуть. Я тебе не затримаю, - відповіла поважна бабуся.
Племінник вже підійшов до дверей, як раптом на порозі з'явилося нове, п'яте дійова особа, чий зовнішній вигляд і костюм становили дивовижний контраст із зовнішністю і нарядом мешканців ферми.
То була невисока худенька жінка, якій на перший погляд можна було дати років двадцять п'ять; але той, хто придивився б до неї уважніше, дав би їй все тридцять, а то й більше. Її тонка, туго стягнута талія ще зберігала витончену лінію юності, але миловидна особа благородних обрисів носило сліди горя, яке старить сильніше, ніж роки. Недбалий наряд, гладка зачіска, спокійний вид свідчили про те, що вона не збирається на свято. Але в її крихітних черевичках, в її витонченому і скромному сірому платті, навіть в білизні шиї, в розміреним, легкій ході відчувалося більше справжнього аристократизму, ніж у всі свої скарби Атенаис. І тим не менше цю особу, вселяє мимовільну повагу, при появі якої всі присутні піднялися з місця, мешканці ферми називали без церемоній мадемуазель Луїза.
Вона ласкаво потисла руку тітоньці Лері, поцілувала в лоб Атенаис і дружньо посміхнулася юнакові.
- Чи далеко ви, мила панянка, ходили прогулятися нині вранці? - запитав дядечко Лері.
- Ні, ви тільки вгадайте, куди я наважилася дійти! - відповіла мадемуазель Луїза і, не соромлячись, присіла поруч зі старим.
- Невже до замку? - швидко запитав племінник.
- До самого замку, Бенедикт, - відповіла Луїза.
- Яка необережність! - вигукнула Атенаис і, переставши збивати буклі, з цікавістю підійшла до говорила.
- Чому ж, - заперечила Луїза, - адже ви самі говорили, що всіх колишніх слуг розрахували, крім старої годувальниці. А зустріти я її, вона напевно не видала б мене.
- Але ж ви могли зустрітися з самою мадам ...
- Це в шість-то годині ранку? Так мадам раніше полудня не встає.
- Значить, ви піднялися до світла? - запитав Бенедикт, - Ото ж бо мені здалося, ніби я чув, як ви відкривали садову хвіртку.
- Але мадемуазель завжди встає раненько, вона у нас клопотуха. А якби вона вам зустрілася?
- Ах, як би я сама цього хотіла! - гаряче відгукнулася Луїза. - Але я все одно не буду знати спокою, поки не побачу її, поки не почую її голосу ... Ви ж її знаєте, Атенаис, скажіть же мені - чи то добре, добра чи, схожа на свого батька ...
- Вона куди більше схожа на декого іншого, - відповіла Атенаис, придивляючись до, Луїзі, - а значить, і добра і красива.
Особа Бенедикта просвітліло, і він з вдячністю глянув на свою наречену.
- Послухайте мене, - продовжувала Атенаис, звертаючись до Луїзи, - якщо вам так вже хочеться бачити мадемуазель Валентину, йдіть з нами на свято; можете сховатися у нашій кузини Сімони - це прямо на площі, і звідти ви побачите дам із замку; мадемуазель Валентина запевнила мене, що вони неодмінно приїдуть.
- Але, мила моя Атенаис, це неможливо, - заперечила Луїза. - Варто мені зійти з двоколки, і все мене відразу дізнаються чи здогадаються, що це я. Втім, з усієї родини я хочу бачити лише її одну; а присутність інших тільки зіпсує мені радість. Але досить говорити про мої плани, давайте краще поговоримо про ваших, Атенаис; я бачу, ви маєте намір убити всю округу блиском вашої свіжості і краси!
Юна фермерша спалахнула від задоволення, кинулася на шию Луїзи, і в самій жвавості цього руху відчувалася простодушна радість від того, що нею милуються.
- Зараз піду принесу капелюшок, - сказала вона. - Ви мені допоможете її надіти, добре?
І вона швидко побігла по дерев'яних сходах, що ведуть в спальню.
Тітонька Лері тим часом вийшла в сусідню кімнату, щоб переодягнутися, а її чоловік, взявши вила, пішов на обори дати скотар роботу на день.
Залишившись наодинці з Луїзою, Бенедикт підійшов до неї і сказав стиха:
- Ви теж псуєте Атенаис. Адже ви єдина могли б робити їй хоч зрідка зауваження, але ви не удостоювався їх робити ...
- У чому ж ви закидаєте це бідне дитя? - здивовано запитала Луїза. - На вас не догодиш, Бенедикт.
- Все мені це кажуть, і в тому числі ви, мадам, але ви могли б зрозуміти, що характер і безглузді примхи цієї юної особи завдають мені чимало мук!
- Безглузді? - повторила Луїза. - Хіба ви не закохані в неї?
Бенедикт не відповів, чи він замовк, але після миттєвого коливання заговорив знову:
- Погодьтеся ж, що сьогоднішній її туалет надто екстравагантний. Відправитися на сільське свято в бальному платті, танцювати під сонцем і в пилу в шовкових туфельках, в кашемір і з пір'ям на капелюшку! Я вже не кажу про абсолютно недоречних в даному випадку коштовностях, на мій погляд - це вже зовсім поганий смак. Дівчина в її роки повинна понад усе дорожити простотою і вміти прикрасити себе якимось дрібничкою.
- Хіба Атенаис винна, що отримала таке виховання? Звертати увагу на подібні дрібниці! Постарайтеся-ка краще подобатися їй, зумійте заволодіти її розумом і серцем. І тоді, можете не сумніватися, ваші бажання стануть для неї законом. Але ви вічно ображаєте її, суперечите їй, їй - загальної мазухо, їй - королеві в будинку! Згадайте-но, яке у неї добре, чутливе серце ...
- Серце, серце! Зрозуміло, у неї добре серце, але зате який обмежений розум! Доброта дана їй природою, доброта ця, якщо хочете, рослинного походження, на манер овочів, які, ростуть вони добре або зовсім не ростуть, самі не знають причини того. А до чого ж мені неприємно її кокетство! Доведеться, вести її під ручку, прогулюватися з нею взад і вперед, показувати її присутнім на святі, вислуховувати безглузді компліменти одних і настільки ж безглузді глузування інших! Яка туга! Як би мені хотілося, щоб ми вже повернулися зі свята!
- Що за дивовижний характер! А знаєте, Бенедикт, я вас просто не розумію. Будь-який інший на вашому місці пишався б тим, що може здатися на людях з найкрасивішою дівчиною в окрузі, з найбагатшою тутешньої нареченою, пишався б тим, що збуджує заздрість двох десятків суперників, що залишилися з носом, має право назвати її своєю нареченою. А ви, ви тільки критикуєте її дрібні недоліки, властиві всім юним дівчатам цього середовища, бо вони посіли виховання не відповідає їх походженням, - ви ставите в провину Атенаис то, що вона підпорядковується марнославним домаганням батьків, врешті-решт абсолютно нешкідливим, і вже кому -кому, а вам-то нарікати не пристало!