Тугарин не дасть збрехати. Літописи Лукомор'я
1 Як .АЛЕША ПОПОВИЧ Тугарина вивів і оком не моргнув
Про дещо наші героїчні билини заради красного слівця замовчують.
Ми з котом Баюн провели своє розслідування про поєдинок Альоші Поповича і Змія Тугарина.
Були допитані Лісовик Трохим, рис Матвій і Соловей Розбійник.
Їхні свідчення розходилися в деталях, але в основному співпали.
Версія подвигу Олексія Поповича виявилася Несподіване. Але в підсумку вона нам навіть більше сподобалася, ніж офіційна, та яку виспівує Боян на князівських бенкетах. Але кожен може залишатися при своїй думці.
Слідство вели Відьма Ажбета і кіт Баюн доклав свою лапу.
-Озирнись, - прохрипівши богатир в тиші.
І Тугарин слухняний раптово.
Чародій викликає те дощ, а то сніг,
І перемогою пишається він знатної.
Нині завітав до княжого палацу гість непрошений - Тугарин.
Величезний - преогромное, голодний-преголодний.
Довго він поневірявся після того, як заборонив йому Велес серед людей з'являтися. Боляче багато він руйнувань з собою приносив. Кого топтав, кого поранив так калічив.
Але Тугарин погодився не з'являтися, не топтати все на своєму шляху, тільки якщо князь Володимир буде йому їжу справно надсилати.
- Голодним я бути не можу, їсти хочеться, а він хоче спокій, нехай годує.
Правда ні князь, ні сам Велес так і не зрозуміли, за що йому така честь випала, але обидва були розумні, вирішили з двох зол вибрати менше - годувати Тугарина.
Він принишк на час, поки ситий був. А тут щось трапилося. Чи то Соловей розбійник вкрав їжу його по дорозі, чи то ще хтось. Крали -то у нас завжди, іноді з ризиком для свого життя. Голодним Тугарин виявився, ось і завітав прямо в княжий палац, і якраз до обіду встиг.
Князь перелякався страшно. Богатирів кличе, чи не дозовется. Якраз напередодні він заспокоївся, та перелаявся з усіма з ким міг, і відправив кого до дідька, кого в льох, а кого в дальній дозор з очей геть з серця геть.
Так видать дуже сглупил, тільки пізно було після розгону такого кулаками махати.
Тугарин очиськами своїм виблискує. Аж іскри з них сипляться. З'їв все, що до бенкеті князівського було приготовлено. І ще просить, так лаково, але дуже страшно при цьому ставало князю. Здавалося, що він і його з'їсть. Князь хотів йому натякнути, що є ще жінки і кури, а поет говорив, що вони найсмачніші. Але мова скам'янів в роті і нічого він сказати від переживань і потрясінь таких не міг.
І це б гаразд. Князю один раз і поголодувати можна, якби це тільки одним ввечері обійшлося.
Але ж він йти-то особливо не збирався.
Зажурився князь, заплакав він, та й став думати, як йому Тугарина прогодувати. А той вже раскомандовался. І все йому не так, і все не так. На нього не догодиш. Слуги з ніг збивалися, лобами зіштовхувалися, а Тугарин то свистить по солов'їна, то реве по звірячому. Гість непроханий одним словом, тому особливо нахабний.
Коли з'явився Альошка, обливаючись сльозами, і не помітив його князь. А богатир зрозумів, що принесло його в невідповідний момент. Так що тут поробиш, бігати він від Тугарина не збирався. Герой все-таки. Та й один він залишився. Настав і його черга показати себе у всій красі. Знав, що Тугарин у нього на Роду написаний був. Тільки як з ним впоратися. Ще не пізно було повернути так бігти. Але втримався.
Навпаки, до нього відправився.
- Наївся? - запитав Альошка недбало, ніби й не Тугарин, а син недолугий перед ним сидів.
- І що ти пропонуєш? - запитав його Тугарин.
-Може, завзятість свою покажеш? - і запропонував Альоша.
- Тобі чи що? - недовірливо запитав гість
- А хоч і мені, - відповідав Альоша і плечі розправив для хоробрості. Він би від медовухи не відмовився, та давно її всю Тугарин випив, навіть води ніде вже не видно було. Ось і довелося тільки плечі распавіть.
Слово за слово, витягнув з палацу Тугарина Альоша, так на галявину повів його. А сам і не знає, як з ним впоратися. Яким мечем, який булавою можна бити його.
Озирнувся Альошка, щоб дерево яке підходяще вирвати, да уж тоді і наступати.
Він розумів, що потім перед лісовиком відповідь тримати доведеться. Але може, простить, якщо він живим залишиться. І дерево підглянув. Тільки повернувся до Тугарин, а того нема. Як крізь землю провалився. І ні писку, ні виску ніякого. Був Тугарин, і немає його. А той і провалився.
Догодив він з яр величезний. Його Соловей для подорожнього якого підготував. Так вирішив, що кінний навіть з конем може впасти і не вибратися. Ось Тугарин впав, не дивлячись. Під ноги-то він взагалі особливо вже не дивився. А підступності такого не очікував від тих, до кого в гості з'явився, що не запорошився.
-Ти куди Тугарина загнав, - кинувся на Альошу Соловей. Він з крони дерева стежив за всім, що навколо робиться. А як вони наблизилися і зовсім насторожився.
Коли Тугарин в яр догодив, він злякався трохи. Той на нього і обрушиться, коли вибереться. Ось і вирішив Альошу винуватим зробити.
А він і не відпирається. Подвиг, так подвиг.
- В яму і загнав, я даром її копав для нього всю ніч, - голосно, щоб усі чули, Альошка кинув Солов'єві.
Тут і Соловей вже здивувався. Ніби як копав щось він разом з чортами. А куди дінешся, сам починав виправдовуватися. Тепер вже назад і не підеш.
Але потім зупинилися вони перед ямою тією. Так стали вирішувати, що з Тугарин робити. А він, як тільки зрозумів, що не вибереться, зажурився, голосу не подавав. Зголоднів відразу. Але зрозумів, що їжі не скоро дочекається. Як би зовсім з голоду не вмерти. Тут багато не повередувати. Ось і вирішив Тугарин сили берегти. Ведмідь у барлозі всю зиму лежить без їжі і нічого. Але від думок таких зовсім сумно йому стало. Навіть самотня сльоза по щоці його скотилася і на долоню впала.
Пролітав повз Горинич. Побачив, що Соловей з Альошею сперечаються про що, то, та й вирішив їм мудру пораду дати. П'ять голів все-таки краще, ніж дві.
Але він-то їм і був потрібен. Змусили його відтягнути Тугарина подалі в гори, щоб духу його на російській землі не було.
- Один не дотягнув, - відповідав Горинич, - впущу де, він знову повернеться. А вже тоді пощади не чекайте, голодний і злий Тугарин, це жах просто.
Тоді послали вони Вилу за Вогняний змієм. Вона і привела його.
Підхопили вони братика свого старшого, та й потягли геть. Далеко забрали, звідси не видно.
Альоша повернувся в князівським палац переможцем. І перш любив його князь Володимир більше багатьох, а тепер і поготів.
А переможців не судять. Що ти і як робив не так важливо. Головне - перемога. А вона була на обличчя. Тугарин більше ніде і не пахло.
Ось і став Альоша наш називатися героєм, не пролилася кров. Це навіть дідька і Велесу сподобалося.
Чи не любили вони, коли кров проливалася, нехай і чудовиськ. Кров все одно залишається червоною. За неї все одно платити доведеться того ж герою і всім, хто кровопролиття допустив.
А так на цей раз, і Тугарин цілий, і князь задоволений, хіба це не найголовніше?
Це потім все хотілося бити так трощити, а тоді безкровні сутички цінувалися дуже.
А герой все одно залишиться героєм. Недарма саме Альоша від Велеса і вів свій рід. А Бог всього живого тим і відрізнявся від молодшого свого брата Перуна, що світ, а не війна було головним для нього.
Так ось Альоша своїм подвигом і увійшов в наші Літописи Лукомор'я. Інші богатирі не могли такими ось подвигами похвалитися, а шкода.