Розповідь про Кота Котофеіч так, про лисицю Алісоньку
(російська народна казка)
В тому селі була хатинка,
Мужичок в ній жив - пьяньчужка;
У нього був кіт грайливий,
Так біда, - який шкідливий,
Що терпіти немає сил і сечі;
Набрид йому він дуже.
Ось мужик той, з бодуна
Вранці хлебнувши вина,
Щоб позбутися сповна
Від такого стрибуна
(Кот дрімав якраз під грубкою) -
Хвать! - за шкуру пустуна,
Так під злісні слівця,
Посадивши того в мішок,
У ліс дрімучий поволік.
Там в яру під корч
Заховали в мішку бідолаху;
І залишив його там -
Пити вино повернувся сам.
Багато ль часу аль мало
Пролетіло - щось не Певна:
У страху тяжкому кіт сидів,
Слова мявкнуть аж не смів.
А в яру темному сиро ...
Зачаївся там понуро
Сам, трясучись від страху моторошно
(Так яким ще бути жартів !?)
Коль сидів, притиснувши вуха,
Щоб страшного не слухати.
Так, інакше ль, час минав:
Наскільки терпи, аль немає - так само,
Їсти хочеться давно.
Ну, а голод, ясна справа
«Той не тітка», скажімо сміливо;
Вибиратися самий строк,
Коль в животику заспівало ...
То чи не так - нехай невміло,
Став несмачний гризти мішок.
Сяк-так лазівку зробив
І оттудова трохи живий,
Виліз в світ крізь той розрив:
Тільки виліз - в ямку шусть
Причаївся в цей же мить.
А бідолашна був несміливо,
Так до ранку просидів:
Голод з холодом терпів.
Тока сонечко блиснуло
В галасливих кронах між беріз,
Його ніби вітром здуло,
Вгору помчав він всерйоз.
Немов вистріляли з гармати,
Уже й сам не знає, як
Опинився на верхівці
У берези - як ковпак!
Життя - сувора відрада -
У ній годуватися якось треба.
Звикаєш, нехай не відразу -
Поступово: вряди-годи,
Входиш сенсом в дикий побут;
Безтурботний день забутий.
Він хотів піймати мишеня,
Тільки - де там! - ця гонка
Припинилася вмить, той простий,
У нірці сховав спритно хвіст.
Розорити хотів гніздо,
Це теж все не те.
Тільки він в надії короткої
Виліз на дерево крадькома,
Щоб там схопити пташеня,
Дістав в ніс від батька.
Боляче шмякнувшісь про грунт,
Чи не полізе знову точно ...
Тільки-тільки так вирішив,
Тільки, було, зажурився,
Підійшла до нього лисиця -
Явно, що здивована,
Каже йому вона:
«Наскільки в лісі живу тепер,
Я не бачила звіра
Ось такого-то, як ти ».
Посміхнувшись йому мило,
Вклонилася і запитала:
«У проханні мені не відмов,
Добрий молодець, скажи,
Хто такий - хочу я знати
І по імені як звати? ».
Скинув шерсть тут кіт лихий,
Раз вже пережив з лишком,
Поріднився як з бідою!
Спину вигнув, хвіст трубою
Каже їй величаво
Він таке для початку:
«З сибірських я сторін
Присланий до вас вести закон,
Щоб все правильно і швидко -
Буду я у вас бурмистром.
Я і чесний і вміючи,
Ну а кликати - Кот Котофеіч ».
А лисичка аж зашарілася,
Перед ним вся закрутилася
І на лапках так і скаче,
Кожен жест чогось значить:
«Ах, поважний пан,
До вас питаннячко є один,
(Звати Алісонькой мене),
Я скажу вам, не темніше:
Я живу зовсім одна -
Одинока, що не бідна.
А питаннячко мій такий:
Ви одружений иль холостий? ».
І з поклоном Кот відповів:
«Я вільний, немов вітер!».
Каже тоді лисиця:
«Ось і я, мій друг, дівчина
І чого базікати тут даремно,
Вам би заміж взяти мене.
У сусідньому під бору
Показати беруся нору,
Ви відмовлятися киньте
І ходімо до мене в гості ».
Погодився Кот, і весілля -
Закотили бенкет горою:
Бенкет веселий, пустотливий ...
Нехай всього лише на садибу,
Чи не на весь нехай світ лісової -
Зате з парою молодий!
Ось надись якимось разом,
Вже заміжньою жінкою,
Щоб добути харчів
Вийшла лісонька з дому,
На стежку зійшла знак.
Відійшла-то недалеко,
Вовк виходить їй назустріч,
Став загравати з лисицею.
(Пустотливий був такий!)
«Де, кума, ти пропадала?
Ми всі нори обшукали,
А тебе так не знайшли ».
І Аліса відповідала:
«Ну-к пусти мене, дурень!
Чи не хапай, як раніше так:
Я тепер не просто дама -
Я тепер заміжньої стала ».
«Ух, Аліса, вибач!
Чия дружина ти - поясни. »
«Є такий один лихач:
І пухнастий він, і вусань,
І в усьому щось він уміючи,
Нерозбірливий у справах,
Звати його Кот Котофеіч,
З Сибіру присланий до нас
Несть закон по всіх лісах.
Він тепер у нас бурмистр -
Він і чесний, він і швидкий ...
Ось такі от справи -
Я ж Бурмістрова дружина.
Алі хіба не чув -
Сам не знашь, де пропадав? ».
«Ох, не бачив, вибачай,
У Сороки був напередодні,
Видаляв з носа прищі.
Був сьогодні до обідні
Зайнятий справою заповідним.
Розкажи, як честь мати -
На нього щоб подивитися? »
«Котофеіч мій сердитий,
Враз видать - ні з наших місць:
Кращий раз, коли будеш битий,
У гіршому випадку так з'їсть,
Коли хтось раптом не по ньому,
Алі вночі али днем.
Надай в уклін барана,
Поклади і сховайся сам,
Завтра вийде вранці рано
За Бурмістрова справах ».
Вовк помчав за бараном.
Ось йде лисиця далі,
А назустріч їй ведмідь.
Він загравати як раніше,
А вона йому: «Ти надалі,
Мишка, так мене не лапай,
Тому як, клишоногий
Я заміжня тепер ».
«Ну і хто твій чоловік сякий -
Хто відважний є такий? »
«Чоловік мій важливий дуже звір!
З сибірських він сторін
Присланий до нас вершити закон
Він бурмистр; ну, а я
Його вірна дружина ...
Котофеіч мій сердитий -
Враз видать - ні з наших місць:
Кращий раз, коли будеш битий,
У гіршому випадку, так з'їсть,
Якщо хто вже не по ньому,
Алі вночі, али днем ... »
«Ой, Аліса, ти прости!
Як тут справа утрясти,
Щоб дружина подивитися
Так при цьому вціліти? »
«Будеш живий, коли пощастить.
Вовк барана принесе,
Ти ж неси бика йому,
На очі ж самому
Краще сам не попадайся,
Як залишиш - заховали ».
І ведмідь в запалі такому
Поплентався за биком.
Ось барана вовк приніс,
Шкуру тільки обдер,
Лише задумався всерйоз,
Тут ведмідь пришкутильгав.
На плечах похапцем,
Весь в репье і лопухах,
Вимотавши працями душу,
Притягнув бичачої тушу.
«Ну, Потапич, здрастуй, брат!
«Здрастуй, здрастуй, брат Кондрат!
Чи не бачив лисиці з чоловіком? »
«Ні, давненько виглядаю,
Самому дуже потрібен.
Як покликати, поки не знаю.
«Ти піди і їм скажи:
Ось народ, мовляв, чекає всерйоз!
Вам подарунки підніс ...
Тільки дуже не тремтіння.
«Сам іди - ти небоязкий,
Та й виглядаєш бадьоріше:
Навіть орден є - реп'ях! »
Довго б мучилися так сперечаючись,
Проскакав зайчик незабаром
Повз, поруч, ненароком,
Чи не зрозуміти - з якого боку.
Крикнув Мишко: «Ей, косою,
Ну-ка подь сюди, босий!
Ти нужон шибеник зараз,
Доручення є у нас ».
Той в запарка здивувався,
Підбіг і вклонився:
Мовляв, готовий і в холуя
Тільки не бийте, мовляв, мене!
«Знаєш лисячу, шахрай, нору?
Як не знати, звичайно, знаю,
Повз, коли не раз буваю ...
Так іди до її двору
І скажи їй в повній мірі
Мовляв, Потапич, там вже в ряд,
Та й брат його, Кондрат,
Як солдатики, стоять
Мовляв, у вишуканій манері
З чоловіком чекають її тепер,
На уклін прийшли до них з даром:
Мовляв, з биком, та й бараном;
На чому недавно зійшлися.
Тільки так от не трясися,
З нас бери приклад, тримайся ».
Ну, чого тут воду лити?
Той кинувся щодуху.
А ведмідь між тим і вовк
Думу думою брали в толк,
Де сховатися швидше
Так заховатися складнів.
Тут ведмідь розумом блиснув:
«Я полізу на сосну» -
Мовлячи так, крекчучи, поліз.
Вовк, той завив би на весь ліс,
Боявся просто, закричати.
Що ж йому щось зробити ?!
Ось і кинувся пластом
Біля дерева, під кущем,
Трохи прикривши себе листям,
Щоб невидимий став собою.
А ведмідь в усі очі
У страху погляди розкидав
Там чутні вже голоси -
Те бурмистр і лисиця
Підходили струму тільки.
Ось ведмідь побачив їх,
Шепоче він про це вовку:
«Бачу я якраз двох:
Чоловік її зовсім чудний,
Дюже маленький такий! »
Тільки кіт побачив м'ясо,
Шерсть скуйовджена на ньому,
Він на тушу стрибнув разом,
Очі спалахнули вогнем.
Став він м'ясо жадібно рвати:
І зубами, і кігтями,
Відриваючи все шматками,
І при цьому зло мурчать.
Ніби сердиться що: мало!
Так і шепоче: мало, мало ...
Від того страшніше стало.
Каже ведмідь, трясучись:
Чи не бачив я зроду:
Невеликий, але як прожоріст!
Як божевільний він, напористий,
Нам не з'їсти і чотирьом;
Йому мало - хоч один.
Так до нас він добереться ».
Захотілося глянути вовку
На бурмістра, на Кота,
Так крізь листя мало толку
спостерігати нишком
І вирішив для очей він щілинку
Зробити лапою трохи злегка.
Ворухнувся раз, другий ...
Кот подумав під листям,
Видно, мишка шарудить,
Та, що величається днями.
Так як кинеться, кігтями
Вчепившись вовку в ніс,
Той подумав: «Все серйозно -
Все, пропав я! Теж з'їсть! »
Як скочив, та як поніс -
І втік з цих місць.
Ні, не чекав і кіт такого
З переляку тут великого
Він на дерево стрілою,
Де ведмідь, вже хворий,
Вмирав зовсім від страху.
«Ну, - ведмідь подумав, - ось,
Все, побачив! Все, вб'є! »
Віддаючись в милість Бога,
Так як часу не багато,
А злазити, зовсім вже немає,
Він тут об землю гримнуло,
Навіть ліс весь здригнувся
І пустився навтьоки.
А Алісонька навздогін:
«Це він ще легенько!»
Ось такий їм був урок.
З того часу всі звірі стали
Поважати Кота, хоч знали,
Що зовсім-то він не злий,
Просто спритний і простий.
Ну, а тут урок інший,
Навіть зовсім не порожній,
Як могло б здатися.
Правду мовити: радий старатися.
Говориться про сім'ю,
Про родину тут і про лад,
А де лад - там один і скарб.
І ще: дружина, до того ж,
В основному і будує чоловіка.
Тут відомо: чітко, чисто ...
Від дружини - і чоловік міністр.
Казка брехня, та в ній натяк -
Добрим молодцям урок.