Радіоімунологічні методи дослідження
Гідність радіоізотопних методів дослідження полягає також у відсутності протипоказань до застосування і низькому променевому навантаженні (в сотні разів меншою, ніж при рентгенологічному обстеженні).
Це дозволяє використовувати радіоізотопні методи і в післяопераційному періоді, а також з метою невідкладної діагностики, проводячи дослідження при необхідності багаторазово при будь-якому стані хворого.
Ультразвукові методи дослідження
В останні роки в урології стали застосовувати методи ультразвукової діагностики (ехографія). Вони засновані на реєстрації за допомогою радіоелектронної апаратури сигналів, відбитих на кордонах тканин і органів, що відрізняються акустичними параметрами (швидкість поширення в них ультразвукових хвиль, коефіцієнти поглинання і відображення). Створено ряд ультразвукових діагностичних апаратів, за допомогою яких можна виконати одно- і двомірну ехографію.
Одновимірну ехографію проводять при нерухомому стані випромінювача і отримують відомості про порівняльну однорідності тканинних структур і глибині їх залягання у вигляді відбитих сигналів різної амплітуди. Про наявність патологічного процесу свідчать зміни лінійної протяжності і амплітуди відбитих ультразвукових імпульсів. При зворотно-поступальних рухах датчика (двомірна ехографія) на екрані електронно-променевої трубки з'являється зображення зрізів досліджуваної ділянки тіла або органу у вигляді світлових плям. Ехографічні картини документують на фотоплівці або фотопапері. Таким чином, ехографія дозволяє отримати документальну інформацію про розміри, глибині розташування, взаємовідносини нормальних органів і тканин, а також про локалізацію, величину і структуру патологічних змін в них (рис. 1).
Мал. 1. Ультразвукові сканограмми (ехограми). а - нормальна нирка (поздовжній зріз); б - нормальний сечовий міхур (поперечний зріз)
Число інструментальних методів діагностики захворювань органів сечостатевої системи у дітей збільшується з кожним роком. Багато з них далеко не байдужі для зростаючого дитячого організму. Ось чому для кожної дитини потрібно вибрати тільки ті методи, які в даному спостереженні дадуть найбільшу інформацію для встановлення правильного діагнозу. Починати обстеження слід з найменш травматичних методів, які дозволяють отримати досить повну інформацію. До більш складних видів дослідження доцільно вдаватися тільки при неясності діагнозу.
Правильність плану обстеження, обгрунтованість обсягу і послідовність використовуваних методів також важливі і при обстеженні дорослих. Виходячи із завдань обстеження (виявити захворювання, встановити його етіологію і патогенез, «участь» в урологічному захворюванні інших органів і систем організму, визначити наявні ускладнення і ймовірний прогноз захворювання, вибрати оптимальний спосіб лікування, оцінити його результати, забезпечити динамічний контроль в ході диспансерного спостереження ), лікар повинен прагнути отримати максимально повну інформацію за допомогою мінімального числа можливих методів. При цьому слід віддавати перевагу тим методам, проведення яких не пов'язано з можливістю будь-яких ускладнень (ультразвукове дослідження, урофлоуметрия, радіоізотопні дослідження), і починати з них обстеження.
З інструментальних і рентгенологічних методів слід в першу чергу застосовувати найбільш інформативні та менш травматичні. Так, при нефункціонуючої нирці або гідронефрозі нерідко методом вибору виявиться не ретроградна уретеропіелографія, а ангіографія, при пухлини нирки комплексне ангіографічне дослідження може стати основним і дозволить відмовитися від попередньої екскреторної урографії і т.п.
Необхідно підкреслити, що загальноклінічна частина обстеження, доступна кожному лікарю (детальний і уважний розпитування хворого, правильна оцінка скарг і особливостей історії життя і справжнього захворювання, послідовне проведення огляду, оцінка комплексу виявлених ознак хвороби), в більшості випадків дозволяє поставити правильний діагноз і звести до мінімуму число необхідних в подальшому обстеженні методів. Таким чином, представлена в цьому розділі послідовність обстеження урологічного хворого не є строго фіксованою і змінюється в залежності від клінічних особливостей захворювання і індивідуальних особливостей хворого.
Лопаткін Н.А. Пугачов А.Г. Аполіхін О.І. та ін.