У психіатричну лікарню батьки мене возили три рази, але визначений термін я відсиділа лише два.
У психлікарні мене лікар покликала до себе в кабінет, у неї вигляд хворої, очі вирячені лізуть на лоба, а під ними синці чорні. Як закричала на мене: "Відповідай, як справа була, тобі голос понад наказав ?!". Якась лікар сказала: "Так у неї по очках видно, що вона хвора".
Стояли там коляски інвалідні. На підлозі лежала жінка, яка під себе ссала, ворушитися не могла. Уколи їй робили без кінця, а потім на ношах забрали. Двері залізні на замку, ключ у лікарів в кишені.
Благала я батьків забрати мене, вони підписали необхідні документи і в цей день мене відпустили, але це був тільки початок.
Другий раз в дитячу возили психушку. Давали мені таблетки від яких дуже погано було: тяжко ходити - від них ледве ноги ворушились, було відчуття, що я впаду. Від однієї таблетки злягла в ліжко на кілька днів. Вид після неї був у мене жахливий. Рвало від них чимось жовтим. Пальцем в роті копирсалися - дивилися випила їх чи ні. Лякали, що будуть зуби розтискати - перевіряти, якщо їх буду ховати. Медсестра орала на мене: "Пий зараз же таблетку!". Щоб мене потримати - зробити укол - зібралися всі лікарі, навіть прибиральник зі шваброю. Вікна, двері на замку, ключі у медперсоналу.
А ось третій раз був по справжньому страшний! У дорослому психіатричної лікарні.
Як завжди, увірвалися в квартиру три здоровенних мужика в білих халатах. Церемонитися зі мною не стали - відразу схопили за шию і відтягли в машину. Дуже спритно схопили за шию, видно відразу, що натреновані на хворих - не перший раз хапають. Це було ввечері, на вулиці вже було темно.
Відразу як привезли, силою вкололи укол. Я від нього відмовлялася. Санітар мене схопив за руку і закричав: "Ти хочеш мене розлютити ?!". Схопив за шию, (напевно це їх улюблений прийом) придавив до ліжка і вкололи психотропну отруту. Силою волокли в палату-ізолятор, де знаходяться важко хворі. Там двері на замку, на вікнах решітки, туалет там же. Тих, хто там прибуває, на вулицю і в коридор не пускають. Палата облізла. Одяг драну, псіхушечную одягати не захотіла і тоді санітар з медсестрою силою роздягли мене до гола. Палець викручували, ламали, щоб кофту зняти. Кричали: "Зараз до ліжка прив'яжемо!". А там, я помітила, дуже люблять прив'язувати. Стару жінку, пам'ятаю, привели. Вона говорила, що не може тут залишатися: треба йти додому, у неї багато справ. Села на стілець біля дверей. Їй говорили: "Лягай у ліжко". Чи не лягла. Прив'язали до ліжка. Я пішла в туалет, щоб не чути несамовиті крики. Наробили уколів багато і після прив'язки стала дуже ненормальна, марила. Лікарі радісні були - так раділи, аж пики червоні були від задоволення.
На ранок мені принесли ліки. Запитала від чого воно, а мені по-хамськи відповіли: "Сама повинна знати які ліки були тобі призначені!". Чи не випила. Схопили, на ліжко повалили, затиснули садисти ніс, щоб мені не було чим дихати і я відкрила рот. Намагалися влити. Сміялися, що дихання можу на довго затримувати, кричали: "Чого ніжками нас відштовхувати ?!". Не вийшло влити ліки (отруту), тоді силою вкололи укол. Після нього я впала в сон, втратила волю. Увечері ще два шприца і так кололи 10 днів по 2 рази - один укол вранці, два ввечері.
Потім принесли мені батьки мішок з їжею і одягом. На побачення до них не пустили. Мішок мій лікарі перерили. Руку простягнула до мішка - відштовхнули, сказали: "Не лізь куди не треба!". Їду тільки дали, а решта в сховище закрили. Грати ламала, руки порізала, на них у мене були синці. Потім від уколів в бессознание впала. Мова скрутило, тобто не могла. Як можна їсти зі скрученим мовою, якщо він стоїть у тебе поперек горла. Судомою тіло звело, в ліжку лежала - не могла перевернутися на інший бік. Пам'ятаю - прокинулася ненадовго, коли хитаючись стояла і в жопу врізалися два уколи. Сиділа на ліжку без свідомості, втупившись у вікно. Рот мені крутило. Сунули мені в руку кухоль з питвом, сиділа тримаючи її в руці і дивилася в одну точку, потім свідомість ненадовго промайнуло, піднесла питво до рота і впустила - пролила повз рота на себе. Пам'ятаю - стояла, хитаючись, закотивши очі до стелі і мені в рот Сува якусь таблетку.
Я є не могла, без свідомості лежала, мене намагалися нагодувати тому, що сама не в змозі була є. З ліжка змусили піднятися, сісти і в рот тикала санітарка ложку з плавленим сирком, які мені з дому батьки принесли: ложку і сирок. Я навіть чай проковтнути не могла: довго в роті тримала, лежачи в ліжку, поки він сам не виливався - ось так мене обкололи.
Прийшла до мене на побачення мамка, тоді я трохи прийшла до тями. У психлікарні була спеціальна кімната для побачень, ось тоді я втекла. Мамка з медсестрою базікали стоячи біля дверей, я була поруч і несподівано у мене промайнула думка, що двері не замкнені! Розум прояснився, я дуже швидко, миттєво відкрила двері (вона виявилася справді незамкненими) і вибігла на вулицю.
Місцевість була незнайома, але я зорієнтувалася куди бігти, прямо добігла до забору і перелізла через нього. Недалеко від забору валявся п'яниця, п'яний як чіп. Дивно, п'яниці валяються прямо під парканом психушки і їх не відправляють лікувати! На ногах, що підгинаються ледве доїхала додому. Вдома мені ніхто радий не був. Крики, крики, плач, істерика - ось те, що мене чекало вдома.
Вранці папка поїхав до психлікарні, забрав речі. Приїхавши звідти, сказав - я повинна з ним туди їхати, паспорт забрати. Мізки від отрути нічого не розуміли: не розуміла, що мене обманюють - поїхала. Паспорт мені не віддали і знову закрили в ізоляторі. Продовжили накачування уколами. 30 уколів за десять днів зробили. Пам'ятаю - сиділа за столом ледь жива, їжу силою в рот пхали медсестра Люда, садистка трохи зуби не зламала. Кухоль з чаєм пхали в рот, так на мене весь пролила. Орала на мене пару раз. Ще в рот теж ліки заливала. Я відмовилася пити ліки в їдальні, коли вона всім його розносила і черга до мене дійшла, тоді вона мене схопила, потягла силою в палату-ізолятор. Посадила на стілець, в рот пхали в стаканчику рідина і змушувала чаєм запити, ще одна санітарка мене тримала. Я виплюнула ліки, тоді ця медсестра Люда побігла за ще однією порцією. Довго мучила поки не змусила випити. Ось від цих ліків-рідини мені було дуже погано, не могла сидіти довго на одному місці, було дуже сильне занепокоєння. В очах мутно було, очі боліли, самі закривалися как-будто спати хотілося.
У палаті-ізоляторі жахлива воніща. Дев'ять ліжок на дев'ять психів, двері замкнені, вікна зачинені, туалет прямо в палаті куди двері відкриті - ось і воніща. Їду приносять туди ж поїсти, суп і друге - все на одну тарілку навалюють і тільки ложку дають це колупати.
Відчувала після психушки погано. Занепокоєння залишалося сильне. Свідомість помутнённое. Телевізор не виглядав. Все здавалося неживим, байдужим. Навіть природа не радувала. Минуло такий стан тільки через 5 місяців.
На комісії (коли групу по інвалідності ставили) мені сказали: "Не будеш вживати ліки - зробимо операцію на мозку". Лікар все говорила: "Поки не розкажеш, що було з тобою, з лікарні не випущу!". Лякала: "Не будеш пити ліки - крапельницю поставимо. Від тебе батьки відмовилися. Хвору додому ніхто тебе не забере. У пансіонат тебе відправлять".
Лікар на ім'я Євгена з дуже зарозумілою фізіономією мене "Лікувала" - мучила, калічила! Тому, що слово "лікування" не підходить: препарати, від яких впадаєш в несвідомий стан, тіло крутить судомою, при цьому вид як у дебіла (стоїш хитаючись закотивши до стелі очі) і навіть після довгого невживання залишається занепокоєння - не можуть бути ліками.
Коли випускали на волю з психіатричної лікарні-в'язниці (це заклад можна назвати так тому, що там мене позбавили волі), лікар Євгенія залякувала: "Наступного разу ми з тобою гратися не будемо - тепер ми гралися. Будеш у нас перебувати не менше 3 -х місяців ".
Ще говорила, коли в ізолятор посадили за те, що відмовлялася пити ліки: "Ми намагаємося тобі потурати. Це ти повинна нас слухатися, а не ми тебе - я тут головна".
Мене в ізолятор перевели зі звичайною палати за чергову спробу до втечі. Тоді я побачила як п'яні санітари з мордами червоними і опухлими притягли за ноги жінку без свідомості. Пам'ятаю - медсестра вдарила по обличчю важко хвору. Ця ж медсестра дуже любила чуть-що відразу кричати істерично на хворих в ізоляторі. Я у неї попросила дати зі сховища мій одяг, а вона на мене невідомо чому закричала.
Живіт у мене дуже сильно хворів від ліків (отрути). Жахливі болі були в животі. Цілий день зазвичай тривали. Ось так, живіт болів до тих пір поки мене в їдальні на підлогу вирвало. Якась поруч медсестра була - побачила, закричала: "Мій підлоги!". Я пішла скоріше в ліжко, погано дуже було з животом. Це все від препаратів.
Медсестра, та яка раніше в рот заливала ліки в перший раз, в рот таблетку запихали, пальцем штовхала в зуби через відмову випити її. І як їм не противно колупатися пальцями в чужому роті. В ізоляторі стіни облуплені, білою фарбою пофарбовані, тоді як у якогось лікаря кабінет так оброблений, дошками стіни обшиті (бачила коли двері були відчинені), меблі вся нова, квіточки стоять. Лікарі важливі ходять, ключі від усіх дверей у них в кишені - напевно їм дуже приємно дзвякають.
Лікарі робили садистські дії зовсім не відносяться до лікування: викручування пальця, силою переодягання в лікарняний одяг, силою запихання їжі, затискання носа, щоб не було чим дихати. Хіба можна лежачи в рот щось лити? - можна захлинутися! У психлікарні медперсоналу більше потрібні м'язи, ніж медичні знання. Вони частіше застосовують фізичну силу, зазвичай до тих хто лікуватися не хоче. Психіатри в лікарні - покидьки, садисти, бузувіри!
Все це відбувалося в лікарні Ново-Вільняского району.
В оповіданні нічого не придумано. Правда, тільки правда - нічого крім правди.
Інші новини по темі:
# 11 написав: fomast
Група: Гості
Я працюю фельдшером на швидкій і не раз по роботі стикався з психічно хворими людьми! Вона не сказала з чого все почалося, могла і не пам'ятати були галюцинації, "голоси" загрожувала рідним або погрожувала вбити себе в нападі все може бути! та й розповідь розповідається не зовсім здоровими мовними зворотами! Це все хароктерно для хворих відмова від таблеток, ін'єкцій адже вони відчувають себе здоровими і все обмани сприйняття Каторі є у них в голові вони приймають за реальність!
І в стаціонарі по 50-70 хворих у відділенні і КОЖЕН потенційно небезпечний смертельно небезпечний для себе і оточуючих не тільки для персоналу та інших хворих це потрібно розуміти така специфіка психічних розладів. спасибі тим хто зрозумів!
Дуже дивне ставлення батьків, який би дитина не була, здоровий чи хворий, але це ж рідна кров! Тепер зрозуміло стан головної героїні, адже людині важливо бути "не одному"! Мед персонал туди ж явно не від хорошого життя прийшов працювати і вислуховувати капризи кожного! Але робити нічого, наш світ такий, сповнений ненависті, зради і фальші!
Слухай, а мені здається тебе туди за справу відправили. А навіть якщо і не так, то треба було вести себе розумнішими, бути тихою, скромною, пити всі ліки. Нехай би потім гірше стало, але хоч би випустили раніше
# 14 написав: вова
Група: Гості
сам через це пройшов всі правда там тільки заколюють крапельницями і уколами стаєш ще гірше дурдом є дурдом краще туди не потрапляти
# 15 написав: Лоkі
Група: Гості
Привіт, бувала на практиках в психлікарнях, спілкувалася з людьми які там працюють. Були різні історії. Взагалі це вкрай дуже заплутано. Ліки потрібні щоб буйного втихомирити або просто заспокоїти. Так, і до речі, є неординарні особистості з високою рухливістю і багатою уявою, деяких таких в психушку і відвозять. Дуже шкода таких людей.
Мені така людина попався, чи не псих, це я скажу вам точно, художник. малював, писав вірші, я пригадую йому кисті полотна і фарби приносила. Геніальний художник і поет, майже у всіх стилях малював, писав про все, ось тільки марив іноді. все чорним прикрашав якщо картина не подобалася, або кистями кидався, зі словами мені потрібна муза, потрібне натхнення. за що власне в дурку його і запроторили. хоча якщо чесно сама так роблю, коли щось не виходить добре. що мене теж в дурку треба? 0_0
Бувають там ті яких санітари на квартиру кинули і відправили їх до психлікарні, є ті яких родичі прибудували. це старі люди. шкода таких. Бувають ті які реально хворі. таких видно по очах.
Я одного разу сиділа на лавочці. і тут хлопчини проводять, молодий старший за мене року на 4, дуже красивий, щось в ньому приваблювало, не знаю. виділявся занадто. пручався, боровся з санітарами і робив це з такою гордою головою, навіть падав з гордістю. Навіть не описати. і одного разу мене помітив, він голову не повертав, просто пробігся поглядом, аж мороз по шкірі, погляд холодний, сповнений ненависті, злості, і відчаю. і все це прикрите порожнечею. погляд у нього дуже важкий був. Пізніше дізналася що він бачення бачить, правда сміючись це все говорили. спробувала попросити поговорити з ним, не знаю чому, але сміючись привели мене до нього. ще лікар на по следок кинув щось на кшталт "ручку не забудь позолотити" і т.п
Хлопець не балакучий був, затиснутий. потім свою історію життя почав говорити коли звик до мене. плакав сильно. він був ясновидцем чи що. говорив про мене парочку речей, дивно але збулися в точності як він сказав. каже що люди його бояться, що якщо погано подумає про них вони хворіти починають або з ними дрібні неприємності трапляються. говорив що одного разу в германии був, і так вийшло що йому осколок від скла в сонну артерію потрапив. він по суті повинен був померти. його просто роздягнули і залишили в палаті вмирати, вже і час смерті в картці написали, а на ранок приходять, а він живий.
Хороший хлопчина був. зізнаюся сподобався сильно, шкода що в психлікарні був. якщо когось зацікавить історія і якщо хтось повірить, пишіть, якщо цікаво, допишу
# 16 написав: Марина
Група: Гості
Зайка ти моя я знаю як це мене теж в психлікарні тримали і майже так само було але по серйозніше я намагалася втекти але мене спіймали двох охоронців потім я не хотіла пити таблетки і жбурнула крушку з вадой в медсестру після цього на мене наділи смерітельную сорочку після дев'яти годин мук в ній мене звільнили від пут а лікарі савсем падонками виявилися мені тежело згадувати що вони зі мною зробили але було до втрати свідомості боляче і потім кровотеча відкрилося і все це тільки в грубій формі тривало протягом 3х років але коли нарешті я поверну лася дамою і розповіла все батькам вони не поверелі потім пройшло місяців вісім дев'ять і знову зустріч і тепер я відвідують ту лікарню кожні три роки а відходжу від неї майже рік скажу чесно ще трохи і я стану оващем