ТЕМА 1. ПЛАНУВАННЯ ЯК ФОРМА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
Поняття, сутність і види загальнодержавного планування
Одним з основних досягнень людської цивілізації є планомірний розвиток суспільства. Саме планування дозволяє чітко організувати, всебічно обгрунтувати і узгодити діяльність всіх ланок господарської системи суспільства для досягнення поставленої мети.
Планування-це процес прийняття управлінського рішення, заснований на обробці вихідної інформації і включає в себе визначення і наукову постановку цілей, засобів і шляхів їх досягнення за допомогою порівняльної оцінки альтернативних варіантів і вибору найбільш прийнятного з них в очікуваних умовах розвитку.
Загальнодержавне планування спрямоване на ув'язку всіх факторів виробництва і підтримку збалансованості натурально-речових і фінансово-вартісних потоків, забезпечення раціонального і ефективного використання ресурсів для досягнення поставлених цілей і завдань, що знаходить відображення у відповідному плановому документі (плані).
При цьому слід мати на увазі, що суть планування полягає не в розробці і доведенні численних показників до виконавців, а в науковій постановці цілей майбутнього розвитку і вироблення дієвих засобів їх реального досягнення.
За формою прояву і змістом планування може бути директивним, індикативним, стратегічним.
Директивне планування являє собою процес розробки планів, що мають силу юридичного закону, і забезпечення їх виконання. Плани, які мають силу юридичного закону, обов'язкові для всіх виконавців, а посадові особи згідно із законом за невиконання завдань плану несуть відповідальність.
Однак невдалий досвід використання директивного планування в цих країнах не повинен виключати можливості його застосування при вирішенні окремих найважливіших проблем, що мають загальнонаціональне значення. Директивне планування, будучи альтернативою ринкової самонастройке, не є тим не менше антиподом ринку. Це продукт і важливий що конструюють його елемент, що практикується не тільки державою, а й самим бізнесом. Той же досвід директивного планування соціалістичної економіки свідчить про можливості його використання для вирішення таких завдань, як індустріалізація країни, структурне перетворення виробництва, створення військово-виробничого потенціалу і т.д. Але безумовним є те, що застосовувати директивне планування доцільне лише в надзвичайних або обтяжених ситуаціях - війни, депресії, кризи, стихійних лих. При цьому масштаби і терміни його застосування повинні бути строго обмежені.
Роль індикативного плану складається саме в тому, щоб вказати, де потрібно втрутитися державі і тільки тоді, якщо ринок цього не може.
Держава не має директивних взаємин з виробниками, але великий капітал не менше зацікавлений у співпраці з державою, так як потребує допомоги при просуванні продукції на світовий ринок, залученні іноземних інвестицій і т.д.
Конструктивна роль індикативних планів і проявляється саме в тому, що, чи не сковуючи ініціативи приватного бізнесу, вони допомагають намічати загальний курс управління підприємствами, інформуючи їх про потенційний попит, стан справ в суміжних галузях, областях, стан ринку робочої сили і т.д. Без них не можна обгрунтувати інвестиції, вони в якійсь мірі впливають на урядові витрати, оскільки твердження річних бюджетів відбувається з урахуванням планових наміток.
На даному етапі становлення ринкових відносин індикативне планування є об'єктивним і закономірним продовженням і розвитком прогнозної діяльності, оскільки розробляються в даний час прогнози містять поряд з власним прогнозом систему економічних регуляторів, державні програми, поставки для державних потреб, обсяги централізованих капітальних вкладень, тобто виходять за межі прогнозування як чистого передбачення розвитку подій.
Ефективність індикативного планування доведена світовим досвідом, особливо таких країн, як Японія, Франція. З опорою на державний сектор воно здатне надати прискорення розвитку національної економіки.
Формування стратегії - це формування і виділення цілей, визначення та виділення необхідних коштів для досягнення поставлених цілей в довгостроковій перспективі.
Найважливішою проблемою в рамках державного стратегічного планування є правильне визначення цілей і правильне співвідношення між цілями і засобами. Як правило, стратегічні цілі пов'язані із задоволенням потреб людей. Але на їх формування істотний вплив роблять як внутрішні, так і зовнішні чинники. В умовах обмежених ресурсів (а ця ситуація спостерігається в будь-якій державі) проблема вибору головних цілей супроводжується проблемою ранжирування пріоритетів.
Тому відмітними особливостями стратегічного планування повинні стати:
· Виділення стратегічних, мають визначальне значення для розвитку національної економіки, цілей;
· Ресурсне забезпечення намічених цілей, як за обсягом, так і структурі ресурсів;
· Облік впливу на розвиток національної економіки зовнішніх і внутрішніх факторів.
Метою стратегічного планування є забезпечення на основі обраних пріоритетів достатнього потенціалу для майбутнього успішного розвитку національної економіки.
Свою реалізацію стратегічне планування знаходить в довгострокових планових документах, що відбивають загальнодержавне розвиток в перспективі на 10, 15 років.
За періодом планування виділяють довгострокові плани (10 і більше років), середньострокові (як правило, п'ять років) і поточні (річні) плани. У практиці планування використовуються всі три види планів, які забезпечують спадкоємність планування і можливість досягнення цілей, разноудаленних за часом.
Програмування як форма державного регулювання економіки
Надзвичайні програми зазвичай є короткостроковими і розробляються в критичних ситуаціях: в умовах кризи, масового безробіття, небезпечної інфляції і т.д. Для їх реалізації широко використовуються засоби адміністративного регулювання. Прикладами надзвичайних програм можуть бути Програма з відновлення економіки Південної Кореї, Програма щодо структурної перебудови та приватизації нових земель в Німеччині (після приєднання НДР до ФРН).
Прикладами цільових комплексних програм в Республіці Білорусь можуть служити науково-технічні програми в області екології, охорони здоров'я, ресурсо- та енергозбереження, створення нових технологій, матеріалів, приладів і обладнання, елементної бази і новітніх засобів електронної обчислювальної техніки і зв'язку.
За періодом дії програми можуть бути коротко-, середньо- та довгостроковими. Найбільш поширеними є середньострокові програми, які розробляються терміном на п'ять років з щорічною коригуванням і продовженням на один рік (так зване ковзне програмування).
Державне програмування як інструмент державного регулювання економіки знайшло широке застосування в багатьох країнах: Франції, Японії, Нідерландах, Скандинавських країнах, Південній Кореї, Німеччини, Австрії, Іспанії, Фінляндії, Індії, Туреччини та ін. Країнах. У цих країнах воно виступає як вища форма державного регулювання економіки, забезпечує комплексне використання всіх елементів державного регулювання для досягнення поставленої мети і, в основному, носить індикативний, тобто рекомендательно-регулюючий характер.
В рамках ринкових відносин програмування як форма регулювання економіки займає більш певне місце.
Програмування використовується також для вирішення окремих проблем, що мають державне і міждержавне значення, і реалізується в цільових програмах Республіки Білорусь і міждержавних програмах (наприклад, Програма розвитку промислового комплексу Республіки Білорусь, Програма підвищення ефективності АПК, Національна програма розвитку експорту, Програма дій Республіки Білорусь і Російської Федерації щодо реалізації положень Договору про створення Союзної держави і ін.)