1 Державний архів Російської Федерації (ГАРФ) .Ф.Р.-9414. Оп.1. доп. Д.475. Л.2
2 Там же. Д.559.Л.1; Д.749.Л.53об .; Там же. Оп.1. Д.853.Л.43; Там же. Оп.1. доп.Д.1140.Л.7.
3 Там же. Оп.1.Д.853.Л.109,109об .; Д.1074.Л.5.6,13,26.
4 Там же. Оп.1.Д.853.Л.17: Там же. Оп.1 доп.Д.1140.Л.7.
5 РГАЕ (Російський державний архів економіки) .Р.-тисяча п'ятсот шістьдесят два. Оп.329. Д.277. Л.157, 158.
6 Там же. Д.279. Л.2.
9 ГАРФ.Ф.Р-9414. Оп.1 доп.Д.1162. Л.41, 124; Там же.Д.2784. Л.1,3.
10 1939 в регіоні проживало близько 900 тис. Чол. Загальна кількість укладених і спецпереселенців в ньому склала 113 тис. Чол. тобто 12,5% від усього населення (Див: РГАЕ. Ф.Р.-тисяча п'ятсот шістьдесят дві. Оп.329. Д.189. Л.22, 33).
11 АОАНТ. Ф.Р.-229. Оп.1 .Д. 342. Л.16, 65.
12 ГАРФ.Ф.Р-9414. Оп.1 доп. Д.306. Л.8,10.
14 Там же. Д.408. Л.6 об.
15 АОАНТ.Ф.Р.-229. Оп.1. Д.408.Л.13.
16 Там же. Д.446.Л.З-5.
17 Тамже.Л.5-7. 18 ГАРФ.Ф.Р-9414.Оп.1.Д80.Л.З, 6,7.
19 АОАНТ.Ф.Р-229.ОП.1 .Д.438.Л.29.30.
20 Там же. Д.449.Л.112,112 об.
22 ГАРФ.Ф.Р-9414.ОП.1 .Д.1276.Т.2.Л.66-75.
24 Див: ГАРФ. Там же; Там же. Д.386.Л.3,5,7,22.
25 Підраховано за НТФ.ГАСО. Ф.Р-229.
26 Див: НТФ ГАСО.Ф.Р-31.ОП.1.Д.358.Л.2; Там же. Ф.Р-Г28. ОП.1.Д.59. Л.16,25.
28 Там же. Б.68. Л.16.
29 АОАНТ. Ф.Р-229. Оп.1. Д.394.Л. 6,32; Д.401.Л.5об., 6 Д.446. Л.6.
30 ГАРФ Ф.Р-9414. Оп.1 доп. Д.226. Разд.З.Л.2об-60.
31 ГАРФ Ф.Р-9414. Оп.1. Д.212.Л.167-176.
Глава 5. Переслідування інакомислячих і правозахисний рух в россии (1950 - 1980-ті рр.)
До моменту смерті Сталіна опозиція в країні вже біль-ше ніж два десятиліття перебувала в агонізувати стані. Від збройного опору в Прибалтиці і на Захід-ної України залишилися лише розрізнені підпільні групи. Будь-яке інакомислення жорстоко каралося. Населення ГУЛАГу росло як за рахунок кримінальників, так і за рахунок політичних. І, тим не ме-неї, неприйняття радянської влади і особисто Сталіна невеликими групами (наприклад, баптистами і православними сектантами) і окремими людьми ніколи не вичерпувалося, ніколи не припиню-лось. Смерть вождя оживила подібні настрої (1).
Однак переважна маса людей сприйняла смерть Сталіна як особисту трагедію. Ті, хто плекав надії на пом'якшити-ня режиму, здебільшого уповали на партійне керівництво. Винятки з цього правила були незначними.
Серед рідкісних винятків були самі зневірені, ті, кого минула берієвська амністія, - політичні в'язні. Ось чому саме вони першими кинули виклик системі, попи-талісь організувати опір їй. «Ні благопристойності в ли-ках!» - так, за словами Ригора Березкіна, реагував його сусід по нарах, священик, переглядаючи газету з портретами осиротів-ших членів Президії ЦК на Мавзолеї (2).
Люди, оголошені режимом «ворогами народу» і залишати-лені в такому ж положенні новим керівництвом, навіть істие комуністи, втративши будь-яку надію повернутися до нормального життя, готові були на все.
Арешт Берії і наступне потім заяву Маленко-ва з обіцянкою нагодувати і одягнути народ протягом найближчих двох-трьох років, що супроводжувалося зниженням сільськогосподарсь-венного податку з індивідуальних селянських подвір'їв, поро-дили нову хвилю сподівань і надали радянському руково-дству певний час і поле для політичного і економі-чного маневрування.
А слідом за цим до читача приходить п'ятий номер журна-ла «Новий світ» з повістю І. Еренбурга «Відлига». Перечитуючи її зараз, важко судити, чому вона викликала тоді широкий громадський резонанс. Так, згадується в ній побіжно про справу лікарів і їх подальшої реабілітації. Так, передостання її главку закінчується фразою, яку при бажанні можна трак-Това дуже широко: «А високе сонце весни пригріває і По-лодю, і Танечку, і закоханих на мокрій лавці, і чорну галявину, і весь змерзлі за зиму світ». І все. Але, тим не менше, тодішній читач шукав і знаходив у цьому написаному на ско-рую руку і, безсумнівно, на потребу часу творі те, що хотів знайти (10).
На засіданні Секретаріату ЦК КПРС Хрущов засудив по-ему «Тьоркін на тому світі», охарактеризувавши Твардовського як людини політично незрілого і малопартійного. Однак було вирішено по «Новому світу» жодної постанови не брати, обмежившись рекомендацією відпустити Твардовського на твор-чний роботу (11).
Факт звернення в обком КПРС свідчив про те, що люди ще вірили в здатність партії і Радянської влади повести справу по-іншому, повернутися хоча б до непівського часів. Це були ілюзії, але їх розділяли в той час багато коммуни-сти. Але декому з них вже і тоді ставало ясною марність надій на модернізацію відносин в суспільстві і демократизує-цію самої партії.
«Відчуття ненормальності ладу» переслідувало і Фазіля Іскандера. Але очевидність абсурду зовсім не означала го-товності спонукати себе на відкритий протест, опір. У вірші «Коли кривавий умерТорквемада», написаному в тому ж 1955 р Дмитро Павличко досить влучно описав тогдаш-ню ситуацію, коли люди, «і навіть потай, прийнявши скорботний вигляд, що не посміхалися, бо знали самі, що деспот помер, але в'язниця сто-ит »(15). Незгода таких людей ще довгий час залишалося їх суто внутрішньою справою, що не ставало надбанням публіки.
Схожа атмосфера панувала і на партійних соб-раніях, де доповідь оголошувався (обговорювати його не потрібно було). Приходили, сідали, слухали в гробовому мовчанні, по-тому піднімалися і розходилися. І, тим не менш, жарких дискус-сій уникнути не вдалося. Спочатку вони розвернулися в особистому спілкуванні. ЦК КПРС захлеснув потік листів. Потім в окремих парторганізаціях стали розглядатися персональні справи комуністів, «неправильно зрозуміли лінію партії в питанні про культ особи». Посипалися догани і виключення з партії з одночасним звільненням з роботи (17).
Однак таких далекоглядних радикалів було не багато. Го-раздо більше в середовищі тієї ж інтелігенції було тих, хто досл-розробляються, на зразок театрального режисера Г.А. Товстоногова, «почуття задоволеною справедливості» (19).
Вважалося, і до сих пір вважається, що в цілому в партій-ної середовищі і в народі викриття культу Сталіна було зустрів чено з розумінням і схваленням. Вся політика КПРС в після-дмуть три десятка років і реагування на неї «мовчазної більшості» змушували засумніватися в істинності такого пред-положення. Новітні дослідження дають вагомі підстави зробити зовсім інший висновок, а саме: ні партійна маса, ні біс-партійна в більшості своїй не зрозуміла і не схвалила такого різкого повороту від прославлення, майже обожнювання до раз-вінчання «великого вождя і вчителя».
Відомим кордоном стала осінь 1956 р коли в рядах творчої інтелігенції пожвавилися розмови і дискусії про бюрократичному гнете і необхідності більшої свободи. На обговоренні роману В. Дудінцева «Не хлібом єдиним» 22 октяб-ря 1956 р письменник К. Паустовський говорив про касти і класах в радянському суспільстві, а запис його промови багаторазово перепечати-вали і поширювали перші «саміздатчікі».
Після XXII з'їзду КПРС і прийняття програми построе-ня комунізму опозиційні настрої в суспільстві помітно зміцніли, посилилася іронія по відношенню до політики Хрущова. Особливою популярністю користувалися анекдоти «Вірменського ра-діо», що не втомлювався відповідати на найрізноманітніші питання трудящих. Наприклад: Який внесок Микита Сергійович вніс в комунізм? - Вставив м'який знак після букви «з»; Що буде, якщо в Сахарі побудують комунізм? Пісок за талонами. Необик-новенно популярним став цикл білогвардійських пісень Михайла Звездинського. Простота і пронизливість його «Поручика Голі-цина» стала одкровенням в атмосфері фальші, конформізму і зради, що нагнітається партією, комсомолом, держбезпеки (28).
У 1962 році відбувся розстріл демонстрації робітників у Новочеркаську. Після посухи влітку 1963 послідував неуро-жай. З магазинів зник білий хліб, пропала манна крупа і вермішель. Звичним видовищем всюди стали черги. В1963 р у прохідних великих заводів стали поширювати лис-товки про розстріл робітничої демонстрації в Новочеркаську. Пошук розповсюджувачів привели КДБ до генерала Григоренка, ство-дав разом зі своїми синами «Союз боротьби за возрож-дення ленінізму» (29).
Вже досить відомі письменники Аркадій і Борис Стругацькі, давно задумали книгу про долю інтелігенції в тоталітарній державі, почали писати свою першу політи-но орієнтовану повість «Важко бути богом». Відбу-ло це в Наприкінці 1963 г. «коли остаточно зрозуміли, що нами уп-равлять жлоби і бандити, що майбутнє безпросвітно» (30).
Новим феноменом послесталинского часу було воз-народження громадської думки. Це думка формувалася в атмосфері публічних висловлювань про культ особи Сталіна і лінії КПРС в недавньому минулому і сьогоденні, про боротьбу за лідерство в верхах і становище в країні. Висловлювання ці де-лалісь на партійних і комсомольських зборах, в суперечках кол-ліг по роботі, в літературних та інших дискусіях, в застільних бесідах.
У період хрущовської «відлиги» організованою і тим більше широкої опозиції не було ні в «верхах», ні в «низах» (група Краснопевцева в МГУ, що виділялася серед інших за рівнем усвідомлення соціалістичної дійсності, насчіти-вала всього 9-10 чол.) . Але в цей час на хвилі десталінізації, появи «лазів» в залізній завісі, розвитку інакомислення народжувалися ті сили, які в майбутньому виявлять себе в Діссен-дентском русі (31).
У роки «застою» опозиційність вперше за довгий ча-ма набула досить широкий характер і отримала найбільш рельєфне вираження в дисидентському русі. У 1970-ті рр. поняття «дисидент» на відміну від загальноприйнятого (не згодний, інакомислячий) почало набувати специфічне значення: дисидентами стали називати тих представників громадсько-сті, які відкрито висловлювали незгоду з загальноприйнятими нормами життя в країні і підтверджували свою позицію визна-ленними діями. Вся їхня провина полягала в тому, що вони відмовилися від нав'язаних тоталітарним режимом і загальноприйнятий-тих правил гри, які вимагали повсюдного, одностайного і чи не щоденного підтвердження громадянами своєї ло-яльності владі, як на роботі, так і в побуті.
На відміну від інших форм інакомислення, опозиції рада-ському режиму дисидентство 60 - 80-х р об'єднувало людей, ро-дившейся і виросли вже при Радянській владі, що не знали дру-гого порядку. Прийняти їх дії за «пережитки минулого» б-ло неможливо. Дисидентство стало породженням самої сис-теми організації суспільства. Дисидентський рух в 60 -70-х рр. стало одним з найяскравіших проявів громадської активності громадян, інтелектуального, духовного і морального опору тоталітарному режиму (32).
В цілому в цьому русі можна виділити три основні напрями.
Релігійні течії - Вірні і вільні адвентисти сьомого дня, євангельські християни-баптисти, православні, п'ятидесятники і т.п.
Національні рухи українців, литовців, латишів, естонців, вірмен, грузинів, кримських татар та ін. (33).
Для 1966-1968 р характерним явищем стали також численні листи в ЦК КПРС з приводу «повзучої ресту-лінізаціі». Прикладом ресталинизации може служити висказив-вання секретаря ЦК КПРС Д.Устинова: «Сталін, що б не гово-рілось, це наша історія. Жоден ворог не приніс стільки бід, скільки приніс нам Хрущов своєю політикою по відношенню до про-шлого нашої партії і держави, а також і щодо Ста-ліна »(38).
У другій половині 60-х р починає формуватися од-на з найменш відомих форм протесту дисидентів і їх оди-номишленніков - створення фондів матеріальної допомоги політ-ув'язненим і їх сім'ям (А.Д. Сахарова, О. І. Солженіцина та ін. ) (40).
28 травня 1969 року в СРСР була створена перша відкрита громадська асоціація, що не контрольована владою, - Ініціативна група захисту прав людини в СРСР. До неї увійшли: робочий В. Борисов (Ленінград), інженер-кібернетик Г. Алтунян (Харків), математик Т.Веліканова (Москва), поет Н.Горбаневская (Москва), агроном М.Джемілєв (Ташкент), біолог С.Коваль (Москва), економіст В. Красіна (Москва), математик А.Лавут (Москва), письменник А.Левітін-Краснов (Москва), мистецтвознавець Ю.Мальцев (Москва), кібернетик Л.Плющ (Київ), лінгвіст Т.Ходоровіч (Москва), історик П. Якіра (Москва), літератор А.Якобсон (Москва) та інші. Учасники Ініціативної групи направили відкритий лист в ООН, в якому перерахували найважливіші порушення прав людини в СРСР. Практичним результатом створення ІГ стало визнання гласності даних про політичні репресії в СРСР (45).
Поряд з відкритими противниками режиму були і ті, хто, не виступаючи публічно проти влади, своєю творчістю проти-востоял відроджується сталінізму. Ф. Абрамов. В. Астаф'єв-їв, В. Бєлов, В. Распутін, Б. Можаєв, В. Шукшин в образній формі показували в своїх роботах наслідки суцільної кол-лектівізаціі для доль російського села. Вождями «магни-тофонной революції» тих років стали барди В. Висоцький, А. Га-лич, Ю.Кім, Б.Окуджава, сатирики М. Жванецький, А.Арканов і ін.
Лейтмотивом виступів представників творчої інтелігенції в середині 60-х - середині 80-х р були не настільки-ко політичний протест, пов'язаний зі свідомим вибором інших ідейних цінностей, скільки боротьба за свободу творчості і самовираження. Лише деякі з них розуміли, що для ціп-ляющие за тоталітарні методи режиму свобода схоже з політичної небезпекою.
На основі виготовлення і поширення самвидаву-ської літератури відзначалася консолідація однодумців, спроби створення єдиного фронту опозиції. При цьому головними цілями всього руху дисиденти формулювали як «демокра-тизації країни шляхом вироблення в людях демократичних і на-учних переконань, опір сталінізму, самозахист від ре-прес, боротьбу з екстремізмом будь-якого штибу» «т (49).
Основу багатьох підпільних організацій становила не тільки робоча, а й учнівська молодь. На початку 70-х р в Ту-апсе був виявлений «Клуб боротьби за демократію», в якому на-зчитувалося 14 учнів 8 - 9-х класів школи № 3. Головним напрямком їх діяльності було читання літератури з крити-кою культу Сталіна , прослуховування західних «голосів», изда-ня рукописних журналів, заклики до повалення влади. Учні Рязанської школи № 42 Куликов, Литкін, Кривцов, Растягаев ство-дали на початку 1970-х р підпільну групу, видавала і рас-ється листівки з критикою уряду і закликами влаштовувати страйки і демонстрації. Фрондирование учащей-ся молоді мало місце в Москві, Ленінграді, Харкові, Кия-ве, Новосибірську, Свердловську та інших містах.
В умовах активізації дисидентського руху влади вже з початку 70-х рр. були змушені поряд з відкритими ре-прес використовувати і нові форми боротьби з інакомисленням третьому. Йшлося, по суті, про елементарне залякування КДБ дисидентів і співчуваючих. Ті особи (в тому числі з числа дисидентів), які погоджувалися співпрацювати з КДБ, або отримували мінімальне покарання (як Якір і Красін), або по-загально звільнялися від нього. По відношенню до деяких між-народним правозахисних організацій (наприклад, «Міжнародним-рідний Амністії») КДБ і МЗС пропонували «дотримуватися так-тики повного ігнорування». З роками посилилося використання психіатрії в політичних цілях. З осіб, спрямованих на екс-експертизу в Центральний інститут судової психіатрії ім. Серб-ського, за 1972-1976 рр. було визнано неосудними 73% звинувачувалися по ст.70 КК РРФСР і 70% звинувачувалися по ст. 190-1 КК РРФСР (58).
З арештом 500 найвизначніших лідерів дисидентський руху-ня виявилося обезголовленим і дезорганізовані. А після еміграції лідерів духовної опозиції помітно «тихіше» стала і творча інтелігенція.