1) Цей курс не повинен вдаватися до спеціальних подробиці.
2) В задачу курсу входить з'ясування учнями зв'язку між усіма складовими його відділами. При проходженні його учні повинні навчитися простежувати кожне з великих історичних явищ життя нашої батьківщини в його поступовому розвитку, знайомлячись ближче з роллю окремих державних діячів.
3) Головна увага має бути звернена на внутрішню ис-торію Росії. Зовнішня історія вивчається з більшою детально-стю в систематичному курсі, як доступна розумінню навчають-ся і в середніх класах. При проходженні додаткового курсу події зовнішньої історії нагадуються учням, головним об-разом, для кращого засвоєння, з'ясування і досліджуваних явищ внут-ренней історії.
5) Бажано, щоб учитель, завдяки ретельній подго-товке уроків, міг деяким відділам курсу давати більш під-робном виклад, причому учні звикли б записувати зі слів викладача. Читання цих записок встановлювало б на наступному уроці ступінь уваги і старанності учнів.
Порівняйте тексти в підручниках «старого» і «нового» покоління:
1. Б.А. Рибаков, А.М. Сахаров, А.А. Преображенський, Б.І. Крас-МОБА. Історія СРСР. - М. +1989.
1. Відвідування князя Святослава. Столітній період далеких похо-дів і заморських подорожей завершився епохою Святослава, сина Ігоревого. Колишні походи були головним чином експедиціями, не пов'язаними з інтересами країни і народу, а лише збагачує-ми князівсько-дружинної верхівку. У другій половині Х ст. дер-дарства Русь двічі змінює свою політику, вдосконалюючи її: пер-вий раз - при Святославе, а другий раз - при його сина князя Воло-димир.
Святослав захоплено оспіваний придворним літописцем. Це су-ровий воїн, люблячий простоту і легко переносить тяготи по-вихідним життя:
Легко і нечутно ходив він в походах, як барс. У походах же не віз за собою обозів з котлами, які не варив м'яса, але, тонко нарізавши м'ясо - ко-нину, звірину, яловичину - і засмаживши на вугіллі, так їв. Чи не возив він і намету, але спав, постелили пітник і поклавши сідло під голову.
Такими ж були і всі його воїни.
Вирушаючи на війну, він не таїться, а лицарськи попереджає супротивника: «Іду на ви!» ( «Іду на вас!»). Він сам веде дружини в бій, надихаючи воїнів короткої і полум'яною промовою:
Та не осоромимо землі Руської, але ляжемо кістьми.
Станом міцно! Аз (я) ж перед вами Поиде:
Аще (якщо) моя голова ляже - то промислі собою!
Навіть вороги-візантійці віддавали належне відвазі і лицарства-ності молодого київського князя.
Історикам князь Святослав іноді здавався просто зухвалим ис-кател пригод, роз'їжджаються з мечем в руках по різних країнах. Однак цей погляд є помилковим. Святослав відмовився від за-морських походів в чужі країни, ніяк не пов'язаних з Руссю. Він направив свою зброю на тих сусідів Русі, які препятствова-ли її розвитку: Святослав переміг Волзьку Болгарію і зробив її менш ворожою. Він розгромив Хозарська царство, розташований-ве на таких важливих шляхах, як Дон і Волга, де нерідко грабували російських купців.
Після цього Святослав почав війну з могутньою Візантій-ської імперією, яка прагнула відрізати Русь від Чорного моря і не-рідко нацьковують на неї різних степових кочівників.
Війна йшла на Дунаї, і в долинах, і в ущелинах Балканських гір. Коли Святослав завоював місто Переяславець на Дунаї, то припускає-лага навіть перенести сюди центр своєї держави:
Тут, - казав Святослав, - серцевина моєї землі, так як сюди сходяться блага з різних країн: з Візантії - шовк, золота начиння, ви-но і фрукти; з Чехії та Угорщини - срібні вироби і коні-скакуни, а з Русі - дорогі хутра, віск, мед і полонені раби.
Святославу не вдалося закріпитися на Балканах, і на зворотному шляху на Русь йому довелося зустрітися з тим страшним ворогом, ко-торого він кілька недооцінював, - з печенігами.
Печеніги - кочовий народ, споріднений хазарам і прийшли пізніше половців. У IX-X ст. сорок печенізьких племен кочували в степах від Жигулівських гір на Волзі до Карпат.
Коли військо Святослава поверталося в 972 р з візантійсько-го походу, то в дніпровських порогах на нього напали печеніги і одо-лели росіян. Тільки загін найманих варягів втік до Києва. Свя-тослав загинув у бою, а з його черепа печенізький хан наказав зробити чашу для вина, ковані золотом.
Завоювання Святослава були величезні: одна тільки південно-вос-точна межа його тимчасових володінь тягнулася на 3000 кіломет-рів, але ці завоювання були неміцні, і, крім того, Святослав ма-ло звертав уваги на життя самої Русі, нехтував обороною її від кочівників . Коли Святослав з військом перебував на Дунаї, то на Київ напали печеніги і кияни послали до князя гінців з докором: «Княже! Ти шукаєш чужих земель, а своєю рідною пренебр-гаешь! »
Святослав багато зробив для зміцнення міжнародного поло-ження Русі, але не вирішив найголовнішої для держави завдання - обо-рони від печенігів.
2. Відвідування Святослава. Найактивнішою і рішучої зовн-ня політика Київської Русі стала, коли влада взяв у свої руки подорослішав Святослав. Літопис розповідає про цього князя, що він ходив легко, як пардус (барс), «війни многи творяше». У походах не возив за собою ні возів, ні казанів, що не варив м'яса, але, нарізавши тонкими скибками конину, або звірину (дичину), або ялови-дину, смажив її на вугіллі і їв. Чи не мав він і намету, а спав на землі. Вирушаючи в похід, посилав спочатку гінців сказати: «Хочу на ви іти». Отже, перед нами - ідеальний воїн. Мабуть, в дан-230
ном разі літописний текст повідомляє не стільки про те, яким був реальний князь Святослав Ігорович, скільки про те, яким хотів би бачити князя-воїна сам літописець. Безсумнівно, однак, що особистість Святослава не випадково була обрана для створення тако-го ідеального образу.
Похід Святослава в Поволжі різко змінив всю здавна сло-який жив в південних степах розстановку сил. Хазари не змогли оп-равіться від нанесеного удару і незабаром каганат розпався. Русь ов-ладела важливим містом Тмутаракань на Таманському півострові. Шляхи на схід були відкриті для Русі. Здавалося б, похід приніс їй найбільшу користь. Однак, стягуючи данину з деяких слов'ян-ських племен, каганат в той же час стримував натиск кочівників, які рвалися до кордонів Русі зі сходу. Тепер хозарський заслін рух-нул. Господарями південноруських степів надовго стали племена печене-гов, - вороги не менш небезпечні, ніж хазари.
А поки Святослав готувався до нового далекому походу. У 967 р до Києва прибув візантійський посол патрицій Калокир. Імператор Ні-Кіфор Фока, видатний полководець, воював тоді з Дунайської Болгарії-їй. Прагнучи послабити опір болгар, він вирішив зіштовхнути їх з Руссю. Калокир пішов далі того, що йому було доручено. Честь-Любивий патрицій намовляв російського князя не просто вторгнуть-ся в Болгарію, а й утримати її у своїй владі, а самому Калокіра посприяти в захопленні імператорського трону. За це посол обидві-вав Святославу незліченні багатства з візантійської скарбниці.
У 967 р київська рать вторглася до Болгарії. У битві під Доро-столом (нині - м Сілістра) болгарське військо було розбите. свя-
тослав опанував декількома містами на Дунаї. До літа 968 р він залишався в придунайському місті Переяславці. Пізніше він навіть за-являв, що хоче перенести туди свою столицю, пояснюючи це так: «Тобто середа (середина) землі моєї, яко ту вся благая сходяться: від Грек злато, паволоки, вина і овощевих разнолічния, з Чех ж, з вугор срібло і коні, з Русі ж скора (хутра) і віск, мед і челядь ».
Йдучи за Дунай, князь залишив практично без захисту свій рід-ною Київ, де жила стара Ольга з онуками. Скориставшись цим, печеніги обложили місто. Оточені з усіх боків жителі знемагали від голоду і спраги. Жителі Задніпров'я зібралися в човнах навпроти Києва, але напасти на численних ворогів не наважувалися. Тим часом кияни говорили: «Чи немає кого, до пробрало-ся б на ту сторону і сказав, що, якщо не підступлять вранці до міста, ми здамося печенігам?» Зголосився один юнак (можливо, хлопчик - в літописі він названий отроком). Вийшовши з міста з уз-дечко в руках, він пройшов через ворожий табір. Запитуючи по-Печенізький: чи не бачив хто коня? Лише коли він кинувся в Дніпро і поплив, печеніги зрозуміли, що це шпигун, але вже ні наздогнати його, ні потрапити в нього стрілами не могли. На ранок з того боку Дніпра голосно засурмили труби. Злякавшись, що повернувся Святослав, печеніги відійшли від міста, а тим часом князівська родина встигла перебратися на інший берег. Воєвода Претич, що прийшов на ви-ручку киянам, переконав повернулися печенігів, що він - княжий муж, що з'явився з передовим загоном, а за ним поспішає сам князь з незліченною військом. Печенізький князь в знак примирення обмінявся з Претичем зброєю і відступив від міста. Але далеко печеніги не втекли. Тоді кияни відправили до Святослава гінців з гіркими і знаменними словами: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і про неї дбаєш, а свою покинув, і нас мало не взя-ли печеніги».
Святослав повернувся, відігнав печенігів і, розподіливши свої вла-дення між синами, знову відправився в Болгарію. Але Болгов-ри, що опанували на той час Переяславці, не впустили російсько-го князя і навіть вступили з ним у бій. З чималим працею Святослав був сильніший від них. В Константинополі зміцнення Святослава в Болгарії викликало занепокоєння. Там вважали, що болгари вже покарані і російським більше нічого робити на Дунаї. Новий імператор Іоанн Цимісхій на початку 970 р направив до Святослава посольство, обидві-щая виплатити данину, якщо князь повернеться на Русь. У відповідь Свято-слав зажадав викуп за всі захоплені ним міста і до того ж, за свідченням візантійського історика, заявив, що якщо греки не зможуть заплатити, то «нехай покинуть Європу, яка їм не принад-лежить, і прибираються в Азію».
Російсько-болгарська війна переросла в російсько-візантійську. Хід цієї війни викладається російської літописом і візантійськими Хроні-ками по-різному. Обидві сторони перебільшували свої перемоги і замовчували про поразки. Літопис розповідає про битву, в ко-тором десятитисячне військо Святослава протистояло вдесяте-ро переважаючим візантійським силам. Саме під час цієї біт-ви князь звернувся до дружини зі знаменитою промовою: «Та не посоромив-мім землі Росіяни, але ляжемо кістьми, мертві бо сорому не імам. Аде чи побегнем, сором імам ». За літописом, «і здолавши Святослав, і бежаша Греції». Безстрашність князя не підлягає сумніву, але ось результат битви при такому співвідношенні сил представляється все-таки ма-ловероятним.
Врешті-решт після ряду боїв Святослав був обложений в Доростоле і, незважаючи на те що греки не могли взяти фортецю, ви-нужді був просити про світ. Укласти мир вдалося влітку 971 р на наступних умовах: російські залишали Болгарію, зобов'язувалися надалі не вторгатися в неї, а також надавати імперії допомогу про-тив будь-якого нападу ззовні. За це Цимисхий погодився вільний і-і все бічний пропустити росіян на Дніпро.
Болгарія в результаті подій 967-971 рр. остаточно пре-брехати в візантійську провінцію. Російським же візантійці на-несли останній удар печенежскими руками. Посли Цимисхия попередили кочівників, що Святослав повертається з малочіс-ленній дружиною, і ті влаштували засідку в порогах. Святослав був убитий. З його черепа печенізький князь Куря зробив чаш і пив з неї сподіваючись, відповідно до язичницьким повір'ям, придбати та-ким чином силу і відвагу поваленого ворога. До Києва дістався лише Свенельд з небагатьма дружинниками. Спроба Святослава опанувати дунайськими берегами не вдалася.
Хто ж він, князь Святослав? Великий полководець або шукач пригод? Нерозумний ватажок молодецький дружини або далекоглядний політик, який дбає про зміцнення своєї держа-ви? Різні відповіді почуємо ми від істориків. «По відношенню до Русі вся стрімка діяльність Святослава не тільки не би-ла неувагою до її інтересам. але, навпаки, все було розраховано на вирішення великих державних завдань », - стверджує наш спів-літопис академік Б.А. Рибаков. Але ще в 50-х роках XIX столі-ку С.М. Соловйов писав: «Святослав. з своєю добірною дружи-ною покинув Російську землю для подвигів віддалених, славних для нього і непотрібних для рідної землі ». Говорячи про цього князя, що не-легко подолати чарівність доблесті, готовності до самопожертвова-нию, ратного вміння. Але не можна і не задатися питанням: в ім'я чого? Можна судити про Святославе по його гучних перемог, описаним в
літописі. А можна - по сумному докору дивом врятувалися київ-лян ( «а свою (землю) покинув»). Що здасться нам важливіше?
1. Піднесення Москви. Між різними князівствами Се-веро-Східної Русі з кінця XIII в. точилася вперта боротьба за важливий-ство в російських землях. До цього часу значення найбільш крупно-го економічного і політичного центру Північно-Східної Ру-сі придбала Твер, князі якої отримали у ординських ханів так званий ярлик на велике княжіння Володимирське.
Однак уже з початку XIV в. в боротьбу за володіння цим ярликом вступили і московські князі, що спиралися на зростаючу міць Мо-скви. Московське князівство виникло ще в XIII в. Воно помітно посилилося на початку XIV ст. коли до Москви були приєднані Ко-Ломна, Можайськ і Переяславль-Залеський. Важливе значення для посилення московських князів мало те, що їм вдалося залучити на свою сторону церква, що мала великі матеріальні цінності та неабиякий вплив. Між московськими і тверському князями раз-повернулася жорстока боротьба. Ординські хани підтримували то од-ного, то іншого суперника, надсилали на Русь свої війська, кото-які знову розоряли російські землі.
Зрештою перемога залишилася за Москвою.
Коли в 1327 року в Твері народ піднявся проти ординського збір-ника данини, московський князь Іван Калита (1325-1340) разом з ординської раттю придушив повстання. Отримавши від хана право соби-рать данину з руських земель на користь Орди, Калита зумів забезпечити московським князівству і інших руських земель тривалу пе-редишку від ординських вторгнень. Багато князів виявилися в за-лежно від московського князя, який мав у своєму розпорядженні тепер біль-шими грошима. Недарма він отримав прізвисько «Калита», що означає «гаманець з грошима».
Посилення Московського князівства створювало передумови для об'єднання Русі.
Завдання. Погляньте на карту. Чи всі князівства мали шанс воз-глава об'єднання російських земель?
Звичайно, Москва була розташована зручно. Захищена гус-тими лісами і сусідніми територіями, вона була далека від небез-234
них рубежів, перебувала на важливих торговельних шляхах Волго-Оксько-го межиріччя, мала порівняно родючими землями, на яких здавна велося орне землеробство. Але не одна лише Москва мала цими перевагами. Нітрохи не менш вигод-ним було і положення Твері. Москва могла стати центром об'єд-нання, але не обов'язково повинна була їм стати. Закономірним є про-процес збирання земель навколо одного з центрів Північного Сходу, але випадок вирішував, який саме місто стане столицею нарождавшемуся-щегося держави.
Тверське князівство виникло в XIII в. У 1247 року на товариський пре-стіл сів молодший брат Олександра Невського Ярослав Ярославович. Першим московським князем став молодший син Олександра Невському-го - Данило.
Спочатку Московське князівство було невеликим, але Так-НДВЛ вдалося значно розширити його. У 1301 він відняв у ря-занского князів Коломну, потім отримав за заповітом племяни-ка Переяславське князівство. Ці території були економічно розвиненими і багатонаселених, вони відкривали московським князь-ям шляху до важливих річкових басейнах.
У 1303 Данило помер, залишивши московський престол старшому синові Юрію. А через рік, коли не стало і великого князя Андрія, Юрій Данилович і Михайло Ярославич Тверський повели боротьбу за ханський ярлик на велике княжіння. Спочатку великим князем став Михайло. Але в 1318 року новий хан Узбек, побоюючись посилення Твері, підтримав Юрія і дав йому військо для війни з тверським князем. Однак тверичи не змирилися. У битві московсько-ординський військо було розбите. У полон потрапила дружина Юрія Агафія (Кончака), рідна сестра хана. На біду тверського князя в полоні вона померла. Юрій скористався цим.
Обидва князя постали перед ханським судом. Михайло Ярославович, звинувачений в отруєнні ханської сестри, був страчений. Збереглася «Повість про Михайла Тверському», написана сучасником подію-тий. Сповідуючись перед від'їздом в Орду, князь говорив: «Умис-лив положити душу свою за отечьство, визволи безліч від смерті своєю кров'ю. »Ми не знаємо, вимовляв чи в дійсно-сті такі слова Михайло Тверській. Важливо інше - як тоді вос-приймався моральний борг і подвиг людини. Постраждати за «безліч», тобто за народ, «положити душу свою за отечьство» - ось справжня висота!
Великокняжий ярлик недовго пробув в Москві. У 1324 р зустрівши в Орді Юрія, товариський князь Дмитро Михайлович вбив його, за що сам поплатився життям - був страчений монголами. Дмит-рий, звичайно, розумів, що хан не потерпить самоуправства. Але не-
даром звали князя - Грізні Очі. Гордий і непохитний характер вимагав помсти за батька.
Орда постійно прагнула розпалювати ворожнечу між російськими князями. І на цей раз, передавши ярлик братові страченого Дмитра Олександру Михайловичу, хан в той же час наблизив до себе но-вого моковского князя Івана Даниловича Калиту. Слово «калита» означало шкіряну сумку, гаманець, який пришивався або при-стегівался до поясу. Швидше за все, князя прозвали так за багатство.