Записала Софія БЕЛОБРОВКА
В'ячеслав Лапенко, депутат
За га-лом дуже позитивні спогади. Таке відчуття со-причетності до великої організації зі своїми тради-ціями, зі своєю атрибутикою і символікою. Це ж прекрасно! А вже якщо виключали когось, бувало, за не дуже гарне навчання або поведінку хуліганський - це каза-лось дуже серйозним, життя майже закінчилася.
Я був членом Ради дружини, членом Ради загону імені Аркадія Гайдара, це запам'яталося. І огляди пес-ні та ладу в школі запам'яталися. (Правда, я співав погано, а ось командував добре.) Ми дуже серйозно готувалися, тренувалися, багато раз повторювали. Пісня у нас була «Біла армія, чорний барон». І в конкурсах інсценованої пісні теж брав участь: ми на площі виступали, показували пісню про піонера-партизана. Я був розвідником. Нам дали плащ-палатки, я загорнувся в неї, і дивився суворо вдалину.
Гарний час було, цікаво. Мені дуже шкода со-тимчасових дітей, що у них немає такої організації. Ні ідей немає, ні героїв! На чому тепер виховувати щось їх?
Анна СТРОГАНОВА, актриса
Не хочу тепер судити, піонерія - добре це чи пло-хо, але вона була потрібна. Плюсів дуже багато було в цьому русі. А зараз у діточок все якось не так, менше загальних інтересів.
Багато ходили по бабусям і дідусям, допомагали. «Зелений патруль», «Блакитний патруль» ... На повітрі настільки-ко були часу! Постійно чимось займалися. Організовує-вали походи. У нас класний керівник - Інна Пав-ловного - викладала географію, тому ми ходили не просто так, а по азимуту, з компасом. Ну і, звичайно, «Зірниці»! У мене сім'я велика - два брати і сестра, так ось братові диво-автомат тато Вире-зал, спеціально для гри. І я теж хотіла бути пацаном, щоб і мені автомат зробили! Але я була майже завжди санітаркою. І ще, до речі, асистентом прапороносця. Але санітаркою найчастіше: в шкільній дружині, як юна санітарка, виступала за школу, була краща - мотала бинти тільки так.
Пригадується тепер, як це тоді нрави-лось: пілотка, форма, краватка - і вперед! І, до речі, вже в театрі, багато років по тому, коли ставили спектакль «Я люблю тебе, ескадрилья», я знову одягла форму - впер-ші з тих пір, і відразу згадала, звичайно, «Зірницю».
Євген ШЕРСТНЁВ, депутат
До вступу в піонери підходили дуже серйозно, сама підготовка - теж певний ритуал. Треба добре вчитися - по можливості, треба добре себе ве-сти - по можливості. Відразу світ ділиться на дві частини: тут - можна, там - не можна. І ті, хто не був піонером, вважалися, як би сказати. не дуже, словом, другого сорту. Якщо ти не піонер, то ти ущербний в цьому суспільстві.
Знаєте, в піонерії адже найважливіше було не ідеологія навіть, а ідея. Коли існує загальна ідея, то люди нею об'єднані, по-іншому один до одного ставляться, їм про-ще домовитися. А коли вона йде, на перший план ви-ходить приватне, корисливе. До того ж піонерія сприйнятий-малась як якась цікава, приваблива гра. Нам ста-вили завдання і говорили: ти дорослий, ти розумний, треба виконувати. І, звичайно, ми виконували! Збирали макулатуру, металобрухт. Головне, все чет-ко і доступно пояснювали, зрозуміло було, навіщо щось де-гавкаєш: ви збираєте папір - завтра вам з неї зро-гавкають зошити.
Звичайно, «Зірниці» запам'яталися. Там головне - по-гони: якщо два оборвёшь у супротивника - той загинув, один обірвав - поранив. Бувало, загравалися - справжній бій: пи-таешь і свої зберегти, і чужі віддерти, іноді з гудзиками, іноді - разом з рукавами. Хлопчаки ж! Але вже краще так, ніж за кутом битися.
Краватка у мене не зберігся, кожен день же носив-ся. Та й купити можна було новий завжди, якщо що - за 17 ко-Пеєк. Звичайно, він був символом і гордістю, але часто і дискомфорт від нього відчували - не можна в краватці перебігати дорогу на червоне світло, не можна в під'їзді шуміти в краватці, і хуліганити в краватці теж не можна! Тому краватку, бувало, сворачивался акуратно - і в кишеню. І розумієш: тепер можна і похуліганити. Але не силь-но, краватка-то адже все одно в кишені!
Борис РИЖЕНКОВ, начальник ВЗГ ДХК
Якщо чесно, то спогадів залишилося мало, але що ніколи не зникало з вражень про дитинство, так це почуття величезного щастя. Не знаю, хто де жив, але наше дитинство зовсім точно пройшло в найкращій країні на світі. Піонерія була чимось окремим від країни (в піонери приймали всіх), і всім подобається-ся гарний церемоніал - біла сорочка з червоним гал-стуком, сурми-барабани, піонерські лінійки, Ленін і Прапороносна групи. Все це як мінімум закликало тримати голову прямо і лізти на рожен куди завгодно.
Російська-радянська класика: пішли, значить, в ліс юні натуралісти, в соснових посадках знайшли нору, і виріши-ли подивитися, хто в ній живе. З курсу природознавець-ня знаємо, що багато нори мають два входи-виходи. Дивимося навколо - другий нори немає, але є звалена купа сухих, як порох, сосонок, які залишилися після прополки посадок. Висновок: другий вхід там. Розбирати стільки дров лінь (вище зростання) ... А давай підпалив? Давай! Спека, суша, сірник, готове - через двадцять секунд палахкотить формений лісова пожежа (дуже актуальна тема)! І чотири придурка в самому ніжному піонерському віці, після третього класу, замість того, щоб ти-кати, хапають свої штормівки (вже навчені, чим і як гасити) і починають рятувати природу (мати нашу) від по-спека, який самі ж і влаштували. І забили (пісня в тому по-рукою)! Хвилин двадцять йшла війна, і кілька разів мож-ника почуття, що пора бігти. Початкова в'язка хмизу згоріла в дим, пожухли гілки сосен навколо, але далі вогонь не пройшов - баста. (Добре, що вітру не було.) Поки видихнули, один товариш встиг добігти до нори і наставити там навколо пальцями слідів, ніби як хтось із цієї нори вибіг ... Підробку викрили швидко, затаврували ревізіоніста і пішли купатися. Розуміє-ся, склали собі легенду про те, як ми перемогли ліс-ної пожежа, не уточнюючи, хто його влаштував - треба ж було пояснювати батькам, чому весь одяг в сажі. Майже прославилися. Причому примудрилися не одержати ні оди-ного опіку.
Загалом, піонерія - це така дурість молодецька, коли здійснений-но точно знаєш, що нам немає перешкод ні в море, ні на суші.
Олексій КУЛІШ, депутат
У піонери мене брали восени 1980 року, я тоді вчив-ся в Сосновоборске, в четвертому класі. Нас повезли до Красноярська, в Музей бойової сла-ви. Запам'яталося, що було дуже холодно, йшов мокрий сніг. Сказали, що нас першими з класу приймають в піонери, і це дуже почесно. Ми так горді-лись! А потім протягом року взяли всіх, і було навіть якось прикро.
Ще пам'ятаю, наш загін боровся за право носити ім'я піонера-героя Валі Котика. Що ми конкретно для цього робили, вже забулося, але це здавалося дуже важливим.
Мені дуже подобалося носити краватку. Причому були краватки звичайні і були круті. Перші - по-простіше, зі звичайної матерії, досить тьмяні, а другі - яскраво-червоні, з м'якої тканини, такий був тільки у однієї дівчинки в класі, і ми їй моторошно заздрили. Тому що все одно хотілося якось виділятися, хоча б відтінком краватки.
Звичайно, мені тоді виписували «Пионерскую прав-ду» - хороша, до речі, була газета. Журнали «Вогнище» і «Піонер». Причому «Вогнище» мені подобався більше, там вперше надрукували «Лілова куля» Буличова.
Макулатуру збирали - так. У нас вдома було дуже багато газет, мама з татом виписували, і я з задоволенням приносив кілограмами. Але, мабуть, цього було мало, тому доводилося ще по квартирах ходити. А мені чомусь дуже соромно здавалося стукати в чужі двері і щось просити, але доводилося. Хоча люди дуже добре при-нітрохи та газети давали із задоволенням.
І в піонертаборі у нас були відмінні гуртки. Осо-бенно мені подобалася астрономія, тому що там були справжні телескопи, і можна було вночі не спати, а ходити дивитися на місяць і зірки - так класно!
Пам'ятаю якось раз в школі проводили огляд пісні та строю, і я зображав Хлопчиша-Кибальчиша. Мені наділи величезну картонну будьонівку, набагато більше моєї голови, і я приймав військовий парад - весь огляд сто-ял з гордим виглядом.