Як і раніше, національно-визвольні революції в стра-нах Сходу об'єктивно носили буржуазний або буржуазно-демократи-ний характер. Визнання цього факту мало велике значення для далекої-шего ходу революційних перетворень в країнах, що звільнилися. Становлення національної державності по цілком по-нятним і зрозумілих причин "не могло відбуватися без перешкод і гладко. Поряд з характерними труднощами діяльності молодих урядів в умовах відсталості, багатоукладності, політичної і національно-етнічної роздробленості багатьох держав, посто-янного вмешатель-ства колишніх метрополій у внутрішні справи недавніх колоній і т.п. особливу небезпеку представляв відрив від реальності, нехтування деякими завданнями здійснення і доведення до кінця відповідними-чих демократичних перетворень. Відсутність належного досвіду приводило іноді до недообліку не тільки характеру революцій, але і реального співвідношення і розстановки основних соці-альних і політи-чеських сил, до прагнення «перестрибнути» через визна-поділені етапи революцій, висунути завдання і поставити цілі, кото-які НЕ могли бути виконані в короткий термін. Все це проявлялося іноді в провозгла-шеніі «соціалізму» і навіть «комунізму» і відповід-відних гасел там, де вони були явно передчасні, неви-полніми, а часто і просто шкідливі в умовах, що склалися.
Після другої світової війни майже у всіх країнах Сходу до влади прийшли представники національної буржуазії. Це не було випадково-стю. Таке явище пояснювалося наступними причинами.
Необхідно відзначити і таку обставину: у багатьох країнах Сходу прийшла до влади національна буржуазія, майже негайно починала, якщо дозволяли умови, проводити антірабо-чую і антикомуністичну політику, пояснюючи її необхідністю досяг-ня «єдності нації». Як правило, така політика, серйозно послаблювала позиції національно-визвольного руху і создава-ла загрозу / причому, цілком реальну / нового поневолення країни, її неоколонію-ських закабалення.
Всі ці виступи змусили британський уряд лейб-Ристов маневрувати. Досвідчені англійці-колонізатори, на відміну від французів, голландців, бельгійців і португальців, вважали за краще піти на переговори з лідерами індійського національно-визвольного дві-вання про надання Індії статусу домініону. У той же час вони спровокували індусько-мусульманські заворушення. Однак освобо-дітельного боротьба прийняла такий розмах, що маневри колонізаторів вже не давали очікуваних результатів.
В обставинах, що склалися англійці, з подачі лідерів Мусульманської ліги, висловилися за розділ Індостану за конфесійною-льно-общинному та етнонаціональним ознаками з подальшим обра-ням на його території залежних від метрополії домініонів. Було развработано, по крайней мере, два плани подібного розділу - план Черчілля / колишній прем'єр-міністр Великобританії / і план Маунтбеттен / останній віце-король Індії /. Згідно з планом Черч-ля Індостан передбачалося розділити на три домініону: Індійський Союз, Пакистан і Прінцесстан. У перше державне утворення припускає-лага включити ту частину території Індостану, на якій проживало переважно індуське населення; в другу - ту, де переважали мусульмани; у третю - території князівств, фор-мально не входили до складу колонії Британська Індія і з прави-ками яких, свого часу, англійцями були укладені т.зв. «Союзні договори». Згідно з планом Маунтбеттен Індостан припускає-лага розділити тільки на два домініону: Індійський Союз і Пакистан, в князівствах мали відбутися референдуми з пи-росу про входження їх територій до складу тієї чи іншої держави, В кінцевому підсумку саме цей план і був реалізований на практиці .
Набуття політичної незалежності Індонезією відбувалося в більш драматичних умовах і обставинах. Ця країна є-лась частиною голландської колоніальної імперії, її ласим шматком / Нідерландська Індія /. Народам Індонезії довелося вести озброєний-ву боротьбу і проти японських окупантів і проти голландських коло-нізаторов.
Після повернення США на острови, питання про надання Філіппінам незалежності став на повен зріст. За це виступали найширші верстви населення. У країні стали виникати профспілкові та кре-стьянскіе організації, а також політичні партії та об'єднання. Якщо ліві сили гуртувалися навколо Демократичного альянсу / в нього вош-ли компартія Філіппін, Хукбалахап, Національний кресть-янський союз і ін. /, Висуває головними гаслами отримання пів-ної незалежності, проведення аграрної реформи і здійснення ін-дустріалізаціі, то пра-ші , підтримувані США, згуртувалися під зна-мёнамі Партії націона-листів і особисто одного з її лідерів М.Рохаса, ще в передвоєнні роки грав помітну роль в уряді «автономії». Саме його кандидатура в початку 1946 р була висуну-ту на пост президента. Демократичний альянс підтримав С.Осменью одного з лідерів націоналістів, який проводив більш гнучкий, ніж його колега з числа правих, політичний курс. Після того як Осменья дав згоду балотуватися на пост президента, група Рохаса вийшла з Партії націоналістів і утворила нову самостійно-тільну партію - Ліберальну, що отримала підтримку частини чинів-робітництва, великих підприємців і землевласників.
М.Рохас з невеликою перевагою переміг на президентських виборах, а його партія на парламентських. Після цього уряд США остаточно прийняв рішення про подальшу долю Філіппін як само-самостійності держави.
Уряд ДРВ користувалося широкою підтримкою населення, і це дозволило йому почати проведення, по суті, буржуазно-демо-кратіческая реформ: в країні були конфісковані землі французьких колонізаторів і їхніх пособників; колоніальний податок був замінений прог-рессівним прибутковим податком; бідніше селянство, яке становило до 1/3 сільських жителів, було звільнено від податків; був здійснений переділ общинних земель; орендна плата за використання зе-мель примі-щиків, лихварський відсоток і інші побори з селян були снжени і т.д. Одночасно з цим проводилися важливі меро-ємства в місті був введений восьмигодинний робочий день; установ-льон мінімум заробітної плати; вжиті заходи з охорони праці, нача-лось страхування робітників, на підприємствах виникли тимчасові рабо-ність комітети, активізувалася діяльність профспілок і т.д.
На жаль, хід подальших подій привів до того, що виконан-ня Женевських угод по Індокитаю фактично було зірвано внаслідок протидій з боку США та інших західних держав. Тільки в 1976 р сподіванням в'єтнамського народу нарешті судилося б-ло збутися - обидві частини країни, Північ і Південь, об'єдналися в єдиному національному державі - Соціалістичній Республіці В'єтнам / СРВ /. До цього ж народам Індокитаю довелося вести тривалу воо-ружённую боротьбу проти американської агресії, за національну незалежність, державну самостійність і суверенітет.
Відносно спокійно процес деколонізації пройшов в Малайї, Сінгапурі та Брунеї, що були британськими колоніальними аскіе-ми, що досить різко контрастувало в порівнянні з сусідніми стра-нами Південно-Східної Азії.
Малайя зуміла знайти політичну незалежність в 1957 р а в 1963 р було проголошено утворення Федерації Малайзія. Згідно з конституцією Малайзія складається з 18 штатів, 9 з яких представляють собою князівства на чолі з спадковими султанами. Султани зі свого складу вибирають верховного правителя державного-ва терміном на сім років. Велику роль відіграє центральне правитель-ство на чолі з прем'єр-міністром. Першим прем'єр-міністром неза-висимо Малайзії був Абдул Рахман.
Що стосується Брунею, то цей султанат проголосив свою неза-тість тільки в 1964 р Порівняно слабка активність націона-льно-визвольного руху в Брунеї пов'язана перш за все з аскіе-чеський стабільністю, досить високим рівнем життя насе-лення і традиційним шануванням влади султана. Основа процвітання країни - видобуток і експорт нафти. Не дивно, що режим консти-туціонних монархії сформований тут політично стабільний, в якост-стве орієнтира для себе він обрав малі монархії Перської зали-ва, зокрема Оман.
Боротьба народів Арабського Сходу за політичну незалежно-сть і національно-державну самостійність своїх країн. Особливу «чутливість» колонізатори проявляли до визвольних змагань народів Арабського Сходу, де зосереджено близько 70% всіх розвіданих світових запасів нафти. До кінця 20-х рр. XX століття Близький Схід традиційно вважався сферою впливу Великобританії. В Ірані / який тяжіє до цього регіону / панування англійських колонізаторів визначалося позиціями «Англо-іранської нафтової когось а», в Іраку - компанією «Ірак петролеум К 0». Починаючи з 30-х рр. XX століття на Близький Схід стали впроваджуватися американські монополії. До другої світової війни і під час її тут значно зміцнилися п'ять крупней-ших американських нафтових компаній: «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі», «Мобіл ойл», «Галф ойл корпорейшн», «Стандарт ойл оф Каліфорнія», «Тексас ойл аскіе », а також англо-голландський трест« Ройял датч-Шелл »і британська« Брітіш петролеум К 0 ». Разом вони склали т.зв. велику сімку найбільших нафтових монополій соста-вившись основу для Міжнародного нафтового консорціуму / «Сім сес-тер» /. У роки другої світової війни американські монополії проникли в Бахрейн, Саудівську Аравію, Кувейт і Катар. Уже в 1944 р амери-аскіе нафтові монополії контролювали майже 44% всіх розвідано-них запасів нафти Близького і Середнього Сходу, англійські - 48%, французькі - 5% і голландські - близько 3%. Тож не дивно, що пос-ле війни в цьому регіоні розгорнулася гостра конкурентна боротьба, головними противниками в якій виступали Великобританія і США. По суті справи, всі найбільші події в цьому регіоні під час і пос-ле другої світової війни, так чи інакше, пов'язані з боротьбою за источни-а нафти.
На відміну від арабських країн Східного Середземномор'я біль-шинство держав Центральної Аравії - це монархії / за исключе-ням Ємену /, що є до того ж найбагатшими і процвітаючими стра-нами. Правда, процвітання їх - скоріше результат щедрості долі, свого роду подарунок Аллаха, ніж плід власних цілеспрямований-них зусиль. Мається на увазі нафту і рясний потік нафтодоларів.
Саудівська Аравія - найбільша і найбагатша з цього ряду країн. Родина арабів і ісламу, Аравійська пустеля з її немногочіс-ленними оазисами здавна була малонаселеній, що, втім, не ме-шало їй час від часу вихлюпувати на північ чергові хвилі се-мітскіх племен і народів, останньої в ряду яких була саме арабо-ісламська . Розквіт арабо-ісламської культури, однак, мало затріть-нул бедуїнів Аравійської пустелі, що зберегли свій звичний спосіб життя до наших днів. Активність ваххабітів / ісламська секта, воз-никла в ХYШ столітті, попередниця ісламського фундаменталізму /, при-вела до створення в XIX столітті держави Саудидов, заклала основу сучасної монархії, яка існує в її нинішньому політичному офор-млення з 1932 р що в свою чергу перш за все пов'язано з деяте-льності видатного представника цієї династії короля Фейсала.
Кувейт здобув незалежність в 1961 р до цього він був колони-альних володінням Великобританії. Будучи формально конституційної Монар-хіей на чолі з еміром з династії Сабах, він за конституцією має парламент і обирається з членів клану Сабах правителя-еміра. Але в реальності ця традиційна політична структура не завжди функцио-нує. Зокрема, кувейтський парламент був мало-діяльний, а в 1986 р зовсім припинив свою діяльність. Це і не-дивно: традиційні форми ісламського емірату набагато більш звичні для жителів країни, в переважній своїй більшості вче-рашні бедуїнів-кочівників, очолюваних своїми шейхами.
Щось схоже на Кувейт є і інші небо-льшие емірати і султанати аравійської зони, які були до цього під британ-ським пануванням - Бахрейн, Катар, Оман і Об'єднані Арабські Емірати, розбагатіли на нафтодолари і швидкими темпу-ми роз-тужавіючі на добре продуманої комерційної основі. Полі-тичну незалежність вони проголосили в 1970-1971 рр.
На відміну від арабських країн Східного Середземномор'я і отча- сти Центральної Аравії, арабські країни Північної Африки стали звільнятися від колоніальної залежності дещо пізніше - в 50 - 60-х рр. XX століття. Початок цьому процесу поклала єгипетська рево-Люція 1952 року.
Після закінчення другої світової війни в Єгипті почався новий підйом національно-визвольного руху. Внаслідок цього Великобританія в 1946 р була змушена вивести свої війська з Каїра і розмістити їх в зоні Суецького каналу. У боротьбу проти ко-лонізаторов в цей момент включилися навіть певні верстви комп-радорской буржуазії. У 1950 р на парламентських виборах большинст-ть голосів завоювала партія «Вафд Мисрі» / «Єгипетська делегація» / яка і сформувала національний уряд. Вафдістское прави-тельство спробувало домогтися перегляду англо-єгипетського догово-а 1936 р проте спроби ці не дали позитивних результатів. В Єгипті піднялася хвиля загального обурення, а в зоні Суецького каналу почалося партизанський рух.
Крім Єгипту найбільш широке національно-визвольний рух в арабських країнах Північної Африки розгорнулося також у Лівії, Тунісі, Алжирі та Марокко.
Процес набуття політичної незалежності Алжиром проте-кал, з цілого ряду причин, в більш драматичних обставинах. У країні, понад сто років перебувала під французьким колоніальним Владича-ством і порівняно недалеко розташованої від метрополії, поряд з арабо-берберським населенням проживало понад мільйон ів-ропейцев. Переважно це були франкоалжирці, для яких Франція на той час уже була історичною батьківщиною. Европей-ське населення колонії опасавшееся / і не безпідставно, як по-казав хід подальших подій / за своє життя і майно досить болісно ставився до ідеї незалежності Алжиру. Уряд Франції використовувало подібні настрої в своїх інтересах і катував-лось утримати Алжир за метрополією, компенсувавши таким чином втрату колоніальних вла-дений в Азії його посиленою експлуатацією.
Навесні 1950 р поліція розкрила частина підпільних структур Спеціальної організації. Більшість бойовиків в 1951 р отримали різні терміни тюремного ув'язнення. Однак в 1952 р найбільш впливав-тільні їх лідери зуміли втекти. Виїхали до Єгипту Бен Белла, Махсас і ін. Заснували в Каїрі окрему штаб-квартиру і вступили в соперні-кість з офіційними представниками Руху за торжест-під демократичних свобод.
Однак під натиском колоніальної реакції військові операції про-тив алжирців не припинялися. АНО, блокована французькими виття-лаві з боку кордонів Марокко і Тунісу, розділилася на слабевшей в нерівних боях «внутрішню», яка скоротилася з 40 тис. Бійців в 1958 р до 12-14 тис. В 1962 р і «зовнішню», що виросла за той же період з 11 тис. до 35 тис. «Зовнішня» армія значно зміцніла завдяки зусиллям вихідця з селянської сім'ї, колишнього випускного-ка каїрського університету «Аль-Азхар», Хуарі Бумедьена. Пройшовши з 1955 по 1960 р шлях від начальника розвідки округу до начальника генштабу всій АНО, що розташовувався в Тунісі, він придбав всерйоз-ве вплив на склад і політичний курс впарив.
Завойована незалежність була поставлена під загрозу кризою, що виникла навесні-влітку того ж року внаслідок політичних різно-Глас в керівництві ФНП, впарив і АНО, особистих амбіцій деяких по-літики та військових командирів боролися за розподіл тих чи інших посад у майбутньому національному уряді незалежної Алжиру . Криза цей прийняв хворобливі форми і вилився у відкриті збройні зіткнення конкуруючих між собою угруповань. У ситуації, що склалася більшість членів ФНП згуртувалося навколо Бен Белли і Бумедьена, а «зовнішня» АНО, перейменована в націон-льну народну армію / ННА /, розсіяла поступалися їй в вишколі загони партизан і встановила контроль над територією країни.
Бажаючи зберегти і зміцнити престиж в очах марокканців, ис-панське уряд відмовився визнати Бен арафія і виступило за повернення на престол опального Бен Юсуфа. Тоді ж по требова-нію групи азіатських держав в ООН відбулося обговорення дан-ної проблеми. Однак Франція від участі відмовилася, заявивши, що це - її «внутрішня справа».