6см. Таран Л. Теорія «історичного синтезу» Анрі Берра / / Французький щорічник. 1968. 1. 1970. С. 370.
7 Сап Е.Н. What is History? Harmondsworth, 1967. Р. 63
Найпереконливішим спростуванням неокантианской концепції історичного по¬знанія є розвиток самої історичної науки.
2.2.3. Два напрямки розвитку історичної та історіософської думки
Суть прогресу історичного знання полягала і полягає в русі думки від подієвої боку історії до її процессуалиюй стороні, від погляду на історію як на сукупність, нехай зв'язну, подій до розуміння її як процесу.
Розвиток історичної та філософсько-історичної думки йшло по двох лініях, які на перших порах далеко не збігалися. По-перше, історики та люди, разраба¬тивавшіе проблеми філософії історії (історіософії), займалися пошуками прі¬чін історичних подій, які в подальшому доповнилися пошуками рушійних сил історичного процесу.
З появою стадіальних типологій соціоісторіческіх організмів проблема рушійних сил історії, факторів історичного процесу вийшла на перший план, відтіснивши на друге питання про причини історичних подій.
2.2.4. Історична думка в пошуках причин історичних подій
Історичні події завжди є дії людей і результати цих дій. Історія завжди складалася з вчинків людей. Діяльність лю¬дей в нормі завжди мотивована і є свідомою і целенаправленюй. По ¬ в пошуках причин історичних подій історики завжди зверталися до моті¬вам, побуждавшим людей до дій, і до цілей, які вони перед собою ставили. У працях багатьох грецьких істориків люди, перш за все великі люди, виступали як двигуни історії. Вважалося, що їх воля зумовлює хід історичних соби¬тій.
Але одночасно ставало все більш ясним, що хід і результат подій далеко не завжди був таким, яким хотіли б його бачити дійові особи. Далеко не завжди це можна було пояснити тільки тим, що воля одних людей зіткнулася з волею інших, яка і пересилила, - тим, що хід і результат подій визначили дейст¬вія НЕ цих, а інших людей. Нерідко в результаті свідомих і цілеспрямованих людських дій виходило те, що не планував, не бажав і не очікував ніхто навіть з найвидатніших учасників історичних подій.
2.2.5. Поняття долі у античних істориків
Сказане вище пояснює, чому у давньогрецьких істориків з самого початку було присутнє в працях поняття долі. Воно було не тільки в праці Геродота, кото ¬ рий допускав втручання в дії людей надприродних сил, а й Фукіді¬да, який виходив з того, що потрібно шукати природні і тільки природні причини історичних подій, в результаті чого зажив слави атеїста.
Доля розумілася як нелюдська, об'єктивна сила, яка предопреде¬ляла хід і результат подій. Коли люди самі своїми діями направляли хід подій, останні були одночасно зумовленими і передбачуваними. От¬сюда тенденція до ототожнення понять зумовленості і передбачуваності. Коли хід і результат подій прямував долею, вони виступали перед людьми як непередбачувані і тим самим як би непредопределенние. Вони справді не були відомі наперед самімн людьми, але зумовлені панувала над ними якоюсь силою, яка і усвідомлювалася як доля. І в цьому сенсі вони були одно¬временно зумовленими і невизначеними.
Існувало дві основні трактування долі як у повсякденному житті, так і в історичній науці. Одна з них - розуміння долі як абсолютної предопреде-ленюсті, тобто як того, чого не могло не бути, як неминучість, невідворотність, необ¬ходімості. У мові таке розуміння долі знайшло своє вираження в словах «рок», «фатум». Невизначеність при такому трактуванні виступала як щось суб'єктивне. Вона зводилася до непередбачуваності, яка була наслідком лише незнання об'ек¬тівной невідворотності, необхідності.
Інше трактування предопределенюсті і невизначеності знайшла своє вираже¬ніе в словах «везіння», «фортуна». У молодіжному жаргоні нині це позначається як «везуха». Тут зумовленість розуміється як залежність ходу і результату людських дій від випадкового збігу обставин. У даних умовах було саме так, але в принципі могло бути й інакше.
У другій трактуванні зумовленість невіддільна від невизначеності і тим самим від непередбачуваності. Непередбачуваність тут виступає як результат не відсутність знання ситуації, а самій ситуації. Таке трактування долі відкривала дорогу для обґрунтування значення активної діяльності людини. Людина повинна ловити мить удачі, використовувати поворот колеса фортуни. Якщо він сам не буде актів¬но діяти, удача може його обійти.
Через поняття долі античні історики вийшли на поняття предопределеннос¬ті і неопределенюсті, необхідності і випадковості, альтернативності та безальтер-нативних в історії, передбачуваності та непередбачуваності перебігу історичних соби¬тій, а в подальшому і на проблему свободи і необхідності в історії.
На перших порах поняття долі грало не надто помітну роль. Історія розглядалася як зумовлена насамперед волею людей. Але, починаючи з епо¬хі еллінізму, поняття долі все більше висувається на перший план. Це була ілюзорна форма, в якій відбувалося усвідомлення того, що історія не представ¬ляет собою простий сукупності або навіть ланцюга історичних подій, що в цих подіях проявляється історичний процес, який протікає за законами, які не заві¬сящім від волі і свідомості людей.
У подібні катастрофічні епохи перед людьми з особливою силою постають вопро¬си про причини відбуваються лих і про майбутнє людства. Маючи на увазі такі переломні періоди в історії, чудовий російський поет Федір Іванович Тют¬чев (1803 - 1873) писав у вірші «Цицерон»:
Щасливий, хто відвідав цей світ
У його мінути1 роковиш!
Його закликали всеблагий
Як співрозмовника на бенкет> 1
Правда, існує й інша думка про подібні часи. Його гранично чітко висловив інший російський поет - наш сучасник Микола Іванович Глазков (1919-1979):
Я на світ дивлюся з-під столика.
Століття двадцатиш, вік необитайниш.
Чим епоха цікавіше для історика,
Тим вона для сучасників сумніше. ^
12 Тютчев Ф І Цицерон / / Вірші Листи Спогади сучасників М, 1988 С 43.
13 Існує кілька варіантів цього четверостишья Наводжу той, який я вважаю
Боротьба двох градів - зіткнення добра і зла. Вона повинна завершитися пол¬ним відділенням земного і небесного градів один від одного. Це станеться на страш¬ном суді, який покладе край світу і історії. Праведники, зумовлені до порятунку, знайдуть вічне блаженне життя в Небесному Царстві, інші будуть приречені на вічне покарання. Два граду є два людські спільноти, «з яких одно¬му призначене вічно царювати з Богом, іншому піддатися вічного наказа¬нію з дияволом» .1 5
15 Там же Т. 3 Кн. 14-17. З 66.
16 Там же. Т. 1. З 234.
2.2.7. Ідеї історичного прогресу в античну епоху
Ідея прогресу людства присутній в працях цілого ряду древнегрече¬скіх філософів. Зокрема, вона виявляється у Демокріта (бл. 460 - 370 до н.е.), на думку якого перші люди вели грубу і Зверни життя, харчуючись есте-ственпьші кормами землі і випадковими плодами дерев. Скласти більш чітке уявлення про поглядах Демокріта з цього питання важко, бо жодне його проіз¬веденіе до нас не дійшло. У нашому розпорядженні лише розрізнені фрагменти (рос переклади: Демокріт в його фрагментах і свідченнях давнину. М. 1935; С.Я. Лур'є. Демокріт. Тексти. Переклад. Дослідження. Л. 1970).
Більш конкретними були уявлення одного з учнів Аристотеля - Ді-кеарха (350 - 290 до н.е.), який висунув ідею розвитку форм людського господарства від полювання і збирання через скотарство до землеробства. Про це сві¬детельствует римський письменник і вчений Марк Теренцій Варрон (116 - 27 до н. Е.) У своїй праці «Сільське господарство» (рос. Переклад: М.-Л. 1963), в якому він целі¬ком прісоедіпяется до думку Дікеарха.
i У досить чіткою формі ідея прогресивного розвитку людства присут-
; ствует в поемі послідовника Демокріта і Епікура римського філософа Тита Лукре-
j ція Кара (бл. 99 - 55 до н.е.) «Про природу речей» (рос. переклад: Т. 1-2. М.,
1946-1947; М. 1958). Важко сказати, що з викладеного в поемі належить самому Лукрецию, а що запозичено їм з робіт Демокріта і Епікура. У всякому разі в ній йдеться і про первинне звіриному стані людства, і про те, як люди виходили з нього.
За Лукрецию, люди спочатку займалися збиранням і полюванням і лише потім перейшли до скотарства і землеробства. Каже він і про освоєння ними вогню. Як пише Лукрецій, спочатку люди використовували знаряддя з дерева і каменю, потім откри¬лі мідь і тільки слідом за цим - залізо. Тут чітко простежуються контури майбутньої археологічної періодизації, в якій в якості стадій розвитку челове¬чества виступають кам'яний, меднокаменний, бронзовий і залізний віки.
Все це були чудові здогади, але до сучасної їм історичній науці вони прямого відношення не мали. Вона виникла як наука лише про писаної історії людства, тобто про історію одних тільки класових, цивілізованих суспільств. Пред¬шествующій період історії людства знаходився поза її поля зору. І так об¬стояло справу протягом дуже тривалого часу. Наука про неписаної історії людства, тобто історії первісного і предклассового суспільства, виникла, у вся¬ком випадку, не раніше другої половини XIX ст.
Тому спроби угледіти в усіх викладених вище поглядах, починаючи з Гесі-
ода і закінчуючи Лукрецием, справжнє розуміння історії як процесу і справжню її
періодизацію позбавлені підстави. Виявлення реальних, а не фантастичних двіжу-
щих сил історії і створення наукової її періодизації передбачало виявлення загально
; го і повторюваного в історії. А по цій лінії античні мислителі просунулися
не дуже далеко, хоча дещо ними все ж було зроблено.
2.2.8. Античні мислителі в пошуках загального, особливого і повторюваного в історії
В подальшому типологія форм державного устрою розроблялася
іншим великим грецьким мислителем Аристотелем (384 - 322 до н.е.), який по-
повз усього іншого був і великим істориком. Його перу належить такий видаю-
щійся історична праця, як «Афінська політія» (рос. переклад: М.-Л. 1936; М.,
Аристотель виділив три правильні форми державного устрою і три не-
правильні. До правильних він відніс царську владу, аристократію і політ, до неправильних - тиранію, олігархію і демократію.
Ще менше просунулися античні мислителі по шляху пошуків повторяющего¬ся в історії. Хоча в літературі часто стверджується, що в античній історіографії мало не панувала теорія історичного кругообігу, погодитися з цим навряд чи можливо. Звичайно, ідея циклизма в античної думки була присутня. Але вона, як правило, ставилася до світу в цілому, до космосу. До історії вона майже не застосовувалася, хоча підстави для цього були: на очах істориків виникали, розквітали і гинули держави.
В результаті того, що грецькі мислителі не надто далеко просунулися в пошуках загального і повторюваного в історії, справжня періодизація всесвітньо-іс¬торіческого процесу в античній світі так і не виникла. Але в античній науці на зміну працям, в яких досліджувалися ті чи інші великі історичні події, все більшою мірою стали приходити роботи, в яких відтворювалися історії соціоісторіческіх організмів, а потім і історія всіх відомих античних історі¬кам товариств разом узятих - «загальні історії ».
Все це викликало потребу в хоча б якийсь періодизації, якщо і не всесвітній, то у всякому разі виходить за межі історії не тільки одного соціоісторіче-скопа організму, але і середземноморської їх системи. Так як справжня періодіза¬ціі «загальної історії» в античному світі так і не виникла, то в якійсь мірі її роль згодом стала грати концепція «чотирьох світових монархій», оформів¬шаяся в III в. до н.е.
2.2.9. Концепція чотирьох світових монархій
Біля витоків концепції чотирьох світових монархій - праця грецького історика Ктесия «Історія Персії». Сам Ктесий походив із Книда (Мала Азія), потрапив в полон до персів і 17 років (415 - 398 до н.е.) провів при дворі царя царів Артаксерк¬са II в якості лікаря. Всі його історичні праці написані ним після того, як осво¬бодівшісь від царської служби, він перебрався до Греції.
Виклад історії Ктесий починає з Ассирії. Не маючи занадто боль¬шімі даними про реальну історію цієї держави, як це видно хоча б з того, що її засновником Ктесий оголошує ніколи ні існувало в дійсності царя Нуна, він малює це царство за зразком могутньої Перської монархії, кото¬рую спостерігав на власні очі. Потім ассірійської держави змінила стала настільки ж могу¬щественной Мідія, а далі естафета перейшла до Персії. Таким чином, в роботі Ктесия фігурували три великі світові держави.
Коли в результаті перемог Олександра Македонського виникла нова світова імперія, вона увійшла в цей список як четверта. Концепція чотирьох монархій не набула поширення ні в Греції, ні в Єгипті, бо історія цих країн в ній по суті ігнорувалася, але була підхоплена в тій частині колишньої держави Алексан¬дра Македонського, яка опинилася під владою Селевкідів. І досить скоро вона стала ідеологічним обґрунтуванням боротьби проти греко-македонського панування.
У перших трьох світових державах: Ассірійської, Мидийской і Перської - правителями були свої, східні монархи, в четвертій при владі стоять чужинці. Панування їх з неминучістю має впасти, і на зміну четвертої державі прийде нова, п'ята, де знову буде правити своя, східна династія. І ця ідея знаходила підтвердження в реальності. В середині 111 в. до н.е. відділилися від держави селевих-кидов і добилися незалежності Бактрия і Парфія.
У 11 столітті до н.е. концепція чотирьох монархій проникає в Рим. У представле¬ніях римлян їх держава виступає як справжній наступник і спадкоємець чотирьох світових держав: Ассирії, Мідії, Персії та Македонії. Але якщо спочатку дана концепція використовувалася для апологетики Риму, то в подальшому в ній почали знаходити вираз і опозиційні Риму настрою. Рим став в них виступати як четверта монархія, на зміну якій повинна прийти п'ята - зі Сходу.
В якості четвертої монархії Римська держава виступає в роботі римського історика Помпея Трога (I ст. До н.е. - 1 ст. Н.е.), В якій зроблено спробу дати широку картину розвитку людства від царювання легендарних Нуна і Семі¬раміди до сучасних йому днів. Історія всіх відомих Помпей Трог країн груп¬піруется навколо послідовної зміни чотирьох великих імперій: Ассірійської, Перської, Македонської і Римської. Правда, Риму в його роботі приділено найменше уваги. У центрі оповідання - Македонська держава і її засновник Філіп 11 - батько Олександра Македонського. Тому праця Помпея Трога в тому вигляді, в якому він дійшов до нас, а саме у вигляді короткого викладу, зробленого Марком Юніаном Юстином, носить назву «Філіппової історія» ( «Historiae Phili ppicae»)
Більшість християнських мислителів вважало, що Римська імперія є останньою земною державою, падіння якого призведе до кінця світу і настання царства божого.
2.3. КІНЕЦЬ СЕРЕДНІХ СТОЛІТЬ І НОВИЙ ЧАС: ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК унітарного-стадіального розуміння ІСТОРІЇ
2.3.1. вступні зауваження