В одному кінці нашого двору лежить товсту колоду. А в іншому - довга дошка. Якщо покласти дошку на колоду, вийдуть гойдалки. Ми з татом так і гойдалися. Він вниз - я вгору. Я вниз - він вгору. Він в повітрі, я на землі. Він на землі, я в повітрі.
- Е-ге-ге, - каже тато. - Набридло кожен раз на землю повертатися. Давай політаємо?
- Тільки потім давай назад на землю повернемося, - кажу я.
- А куди ж ми подінемося? - каже тато. - Мама нас до обіду чекає.
Він стрибає на свій кінець дошки і підкидає мене в повітря. Я злітаю під хмари і тихесенько руками махаю, щоб на місці утриматися. Папу чекаю.
Тут підлітає до мене тато. Він зрозумів попросити якогось дядечка, щоб той його підкинув.
- Ой! - каже тато сумно. - А парашути ми і забули.
- Це дрібниці, - кажу я. - Уявімо себе сніжинками і повільно опустимося на землю.
- Нічого собі - снежіночка! У мені 80 кіло, - засмучується тато.
Але засмучується він недовго. Адже навколо така краса! Сонце на сніг світить. Сніг блищить і відбиває світло назад на небо. Навіть незрозуміло стає, де земля, а де небо. Все навколо блакитне! І ми з татом в чорних пальтах летимо крізь цю блакить.
А тато каже:
- Шкода, я свій строкатий шарф вдома забув. Можна було б їм помахати, народ внизу привітати.
І стали ми з татом мріяти, ніби ми - вгорі, а народ - внизу. Ми шарфом строкатим махаємо, а народ радіє, в потилиці чеше і кричить: "Во дают."
Тільки розмріялись, а з землі раптом голос з рупора лунає:
- Перший-перший, я другий! Ну-ка, заходите з планером на посадку!
Виявляється, ми пролітали над аеродромом. Аеродромщікі не звикли, що люди самі по собі літають, і прийняли нас за літаки.
- Ні, - каже тато - не будемо сідати на їх аеродром. Вони нам відразу номера приліплять, доведеться літати під номерами.
- Так, - погоджуюся я. - Під номерами зовсім не те. Нудно під номерами літати.
- Другий, другий! - кричить тато вниз. - Посадку зробити не можу. Шасі не випускаються. Йду на запасний аеродром.
Відлетіли ми з татом в сторону. І тут нам назустріч - зграя ворон. І ці теж не звикли, що люди самі по собі в небі літають. Ка-а-ак загалдят! Як почали штовхатися!
- Ой! - кричить тато. - Я йду колом!
І пішов колом. Ну і я слідом за ним теж колом.
- Обережно - земля! - кричить тато.
І - бум.
- Бачу! - кричу я.
І бац.
Добре, що я легкий. Зовсім неглибоко в сніг зарився. А тато важкий, головою в заметі застряг. Папа возився, сопів-кректав і нарешті встав на ноги. Встати-то він встав, а замет з голови зняти не може.
- Або голову в заметі залишити, або замет додому нести, - розмірковує тато.
- Краще замет віднесемо додому, - пропоную я. - Чим ти обід їстимеш, без голови-то?
Прийшли ми додому. Папа відразу до гарячої батареї притулився. Щоб замет швидше розтанув. Ну, замет і розтанув. Калюжа вийшла - о-го-го!
- Зараз прийде мама і влаштує нам баню, - каже тато.
А тут і мама прийшла. Подивилася на калюжу і каже:
- Ви моряки, чи що?
- Ось-ось, - говоримо ми з татом. - Моряки ми і є. Морські душі!
- Раз ви моряки, то на обід я зварю вам борщ по-флотськи, - сказала мама.
І зварила нам борщ.
Сонце на стелі
Л юблю грітися на сонечку. Сядеш у дворі на лавці й грієшся. Можна ще в ліс піти або на пляж. Скрізь - сонце!
Це влітку так добре. А взимку на пляжі не зігрієшся. І в лісі снігу повнісінько. Загрузнеш по вінця і. І привіт!
Взимку я гріюся на сонечку будинку. Шкода тільки, що стіни заважають сонця висвітлити кімнату цілком. Ось промінь і проривається крізь вікно, гріє кімнату по шматочках. Спочатку крісло, потім підлогу, потім шафа. І я наздоганяю сонячний промінь, сиджу то в кріслі, то на підлозі, то на шафі.
І раптом промінь лягає на стіну. Як же бути. Адже так хочеться погрітися на сонечку.
- Ех!
І я забираюся на стіну!
Там тепло-тепло, навіть спати хочеться. Я засинаю і не чую, як в кімнату входить мама.
- Ти навіщо на стіну забрався. - питає вона.
- На сонечку гріюся, - кажу я, відкриваючи очі.
- Сонце вже на стелі, - говорить мама.
І правда, поки я лежав на стіні, сонце на стелю втекло.
- У новій сорочці на стелю не лізь, - строго говорить мама. - забруднені в побілки.
- Гаразд, - погоджуюся я. І надягаю стару, рвану сорочку.
- Т Тобі не надоело варити яйця в каструльці на плиті? - запитав я тата.
- Набридло, - чесно зізнався він. - А що ти пропонуєш?
- В Африці яйця печуть під сонцем в розпеченому піску, - кажу я і таємниче посміхаюся.
- Але у нас же немає піску. - розгубився тато.
- Зате є розпечені батареї парового опалення, - підказую я.
Тут тато кидається мені на шию, обіймає і кричить:
- Ти Кулібін! Ти Едісон! Ти станеш великим винахідником!
Потім ми з татом взяли яйця і стали влаштовувати їх на батарею парового опалення біля вікна. Яйця, звичайно, не могли лежати спокійно. Вони весь час скочувалися, і нам доводилося ловити їх на льоту.
- А чи не прикрутити чи яйця мотузками до батареї? - запропонував тато.
Ми прив'язали яйця до батареї і стали чекати, коли вони спечуть.
А яйця теж чогось чекали і не пеклися.
- Так, - сказав тато через годину. - Тут тобі не Африка.
Ми пішли з дому голодними: тато - на роботу, а я - в школу.
Коли ми повернулися додому під вечір, на батареї замість яєць сиділи пов'язані курчата.
- Пі Пі пі. - щебетали вони і тулилися до батареї. Вони, напевно, брали її за свою маму.
- Ось тобі і Африка! - сказав здивований тато. - Доведеться тепер ростити курчат. Чи не виганяти ж їх на вулицю!
І ми стали вирощувати курчат.
Тільки вони виросли, тільки стали справжніми курми - і відразу давай яйця нести!
- Тепер у нас кожен день буде яєчня! - радісно каже нам мама.
- Ну немає! - заперечуємо ми з татом. - Це батарейні яйця, їх треба на батареї виводити.
І знову прикрутили яйця до батареї. А на наступний день з них вилупилися маленькі батареї. Ноги у них - курчачі, голови - курчачі, а тулуб - батарейне.
Бігають вони, пищать і тепло по квартирі поширюють. Скоро у нас вдома стало, як в Африці. Ще б! Адже крім трьох чавунних батарей в квартирі з'явилося ще вісім курячих.
Коли батарейні курчата підросли, ми стали їх на прогулянку виводити. Кругом зима, мороз тріщить, перехожі в шуби кутаються, а ми йдемо в оточенні батарейних курей і від спеки охаем. Папа - в піжамі, а я в одних трусах.
- Чудо! Чудо! - кричать перехожі застудженими голосами.
А тато каже:
- І ніякого дива тут немає! Це мій син придумав. У нього фантазія що треба!
І дивиться на мене з великою батьківською гордістю.
В етер гнув дерева в дугу. Вони нахилялися в ту сторону, де під деревами сидів мій тато. Він був замислений і сумний, як пінгвін в очікуванні Північного сяйва.
Мама глянула у вікно на тата і сказала:
- Чого це він там робить?
- Провітрюється, - сказав я.
- А по-моєму, він застуджується, - сказала вона. - Сходи за ним і приведи його додому.
Коли я підійшов, тато розстібав сорочку і підставляв свої голі груди пружного вітрі.
- Ти що робиш? - запитав я.
- Відкриваю душу всьому світу, - відповів тато.
Від подиву я навіть гикнув, але тато тут же все пояснив:
- Бачиш: дерева, як величезні віники, гнуться в мою сторону - це вони змітають з повітря всякі почуття, думки і вести в мою розкриту душу. І я стаю мудрішим!
- А якщо вони наметут тобі усіляких нісенітниць: дурних і злих думок. - злякався я.
- Ні! - сміливо відповів тато. - Погані думки мене не торкнуться. Ось!
І він показав пальці, складені хрест-навхрест.
- Ага! - здогадався я. Я-то знав, що так треба тримати пальці при зустрічах з відьмами та відьмами, щоб вони не навіяли тобі чорних думок.
- Ну ладно, - сказав тато. - Я ще посиджу тут, на вітрі, а ти йди - допоможи мамі по дому.
Ми з мамою пропилососили килими в кімнатах і вимили підлогу на кухні. А тут і тато повернувся, світиться від радості.
- Ну що скажеш? - запитала мама, вичавлюючи ганчірку для підлоги.
- Життя прекрасне. - заволав тато і міцно-міцно обняв нас з мамою.
Від нього йшла така сильна сила, що нам здалося, ніби ми стали легкими-легкими і ось-ось злетимо прямо до неба. Прямо туди, звідки з величезної висоти, задумливий і сумний, як пінгвін в очікуванні Північного сяйва, на нас з надією дивиться наш Боженька.
Ми розуміємо один одного
Про днажди після обіду мама сказала:
- Айн Кокен драй півень.
- Ого! - сказав тато. - Ти і по-іноземному вмієш!
А я нічого не сказав, тому що дуже здивувався. Я просто подивився на маму з захопленням.
- Айн Кокен драй півень, - гордо повторила мама.
- А що це означає в перекладі на російську? - ввічливо поцікавився тато.
- Не знаю, - каже мама. - Німецький я вчила в дитинстві. Давно це було.
- Навчи і нас говорити по-німецьки, - попросив я.
І мама навчила.
Вона навчила папу говорити "айн Кокен", а мене - "драй півень".
А потім до нас прийшли гості. Коли ми сіли за стіл, тато запитав мене:
- Айн Кокен?
- Драй півень! - гордо відповів я.
Гості подивилися на нас з подивом, швидко поїли і розійшлися.
Мама суворо сказала нам:
- Це не дуже-то ввічливо: розмовляти між собою іноземною мовою в присутності тих, хто цю мову не розуміє!
З тих пір ми з татом розмовляємо по-німецьки тільки між собою.
- Айн Кокен? - запитує тато.
- Драй півень! - відповідаю я.
Ми з татом дуже добре розуміємо один одного.
Тепло наших почуттів
До оли прийшов черговий лист від татової рідні, мама сказала:
- Твоя рідня зовсім села нам на шию!
А тато сказав:
- Мовчала б вже! Твої-то родичі не злазить з цієї шиї який рік.
А я подумав: "Добре ще, що у мене немає родичів, а то б вони сіли на шию і мамі, і татові, і мені".
- І ні краплі тепла в їх листах, - горювала мама. - Суцільні прохання: дістань те, дістань це. Вони думають, що у нас тут все є.
- Так, - погодився тато. - Вони в цьому впевнені. Однак в листах моїх родичів поряд з проханнями міститься деяка частка тепла.
- Ну вже! - обурилася мама. - Якщо вже і є якась частинка тепла, так це в листах моєї рідні.
І вони почали сперечатися.
- Так! Ні! Що? А! - кричали вони.
Потім тато сказав:
- Є ідея! Зараз ми виміряємо теплоту їхніх почуттів.
Він притягнув термометр і став прикладати його до листів.
- Ага! - кричав він. - Моя тітка Марфа - вісімнадцять градусів! А у твого племяша Шурика всього п'ятнадцять!
Мама відбирала у нього термометр і кричала:
- У! Моя сестричка - двадцять градусів, а у твого Федюн - сімнадцять.
Але тут серед купи листів їм попався затертий конверт. Термометр показав "нуль".
- Ха-ха! - сказав тато. - Напевно звісточка від твоєї рідні.
Мама розгорнула лист і тихо сказала:
- Це написав мені ти, коли ми ще не були одружені. Які тут дивовижні слова! Але, виявляється, в листі не було тепла ні на гріш ?!
- Ну що ти! - сказав тато. - Напевно, лист просто охололо за ці роки.
Тут вони обидва посмутніли і зовсім притихли. Їм було вже не до суперечок. Вони сиділи на дивані окремо, як два кам'яних острова в тумані.
Тоді я теж сів на диван і заповнив порожнечу між ними.
Як ми на люстрі висіли
З самого ранку маминого свята ми з татом шепотілися на кухні. Мама ще спала, а ми придумували святкову несподіванку.- Коли я був маленьким, - шепотів тато, - подарунки для моєї мами я вішав на люстру. Прокинеться моя матуся, подивиться навколо: ах! - подарунок на люстрі бовтається. Це була радість.
- Давай і ми на люстру квіти з духами причепимо, - шепочу я.
- А годі й чекати нам що-небудь цікавіше? - пропонує тато. - Давай міркувати: сьогодні ми всю мамину роботу виконувати будемо. Ну там, підлогу підмітили, обід зготувати, сорочки випрати. Значить, ми самі сьогодні цілий день будемо для неї подарунками! Тому я пропоную взяти в руки квіти, парфуми і самим причепитися до люстри. Це ж відразу подвійний подарунок вийде!
- Ура-а-а. - шепочу я. Мені давно хотілося на люстрі погойдатися.
Ми з татом взяли мотузки, прив'язалися за пояса до люстри і повисли. Вісім, висимо, а мама все спить. Тоді ми пробудную пісню заспівали:
-
- Хто висить на люстрі нашої?
Це ми висимо з батьком!
Мама з ліжка схопилася, нас на люстрі побачила, так як зрадіє:
- Що з вами. - кричить.
А ми як ногами замотати, як закричимо:
- Па-здра-вля-му.
А люстра від нашого мотаній і крику хрястнула, з стелі вирвалася і разом з нами на підлогу впала!
Шуму було, звичайно, багато. Але зате вийшла повна святкова несподіванка, як ми і хотіли.
А мама кричить:
- Гей, ви не розбилися?
- Ні! - кричимо ми з-під уламків. - Чи не розбилися, це люстра розбилася.
- Ось чудово! - кричить мама. - Вона мені вже давно набридла. Я замість неї нову купила, тільки боялася, що вам не сподобається.
- Сподобається, сподобається! - закричали ми. - Замість розбитою нам що хочеш сподобається.
Тут ми перестали кричати, подарували мамі квіти з духами, повісили нову люстру і сіли за стіл мамине свято відзначати.