Ілля - мисливець промисловий, з діда-прадіда. Звірів добував - і білку з лисицею, і песця, і лося. Бувало й на ведмедя ходив, правда не часто, від випадку до випадку. Головна ж видобуток його - зайці. Їде в ліс вранці, а до вечора, повертаючись до юрти, веде коня в приводу, наперехлест обвішаного зайцями та так, що іноді і коня-то через них не видно. І то сказати, живе він в самому заячий місці. Зайця буває тут стільки, що тільки вже дуже лінива людина їх не ловить, хоча б для їжі. За осені вони у великій кількості скупчуються в тайзі і перелісках широкій міжгірській долини з протікає по ній невеликою річкою під інтригуючою назвою Ойун-Урях. Ойун - це шаман, який може бути жив на ній колись, а може і ні. Назва збереглася.
Взимку Ілля промишляє, а влітку займається господарством, заготовлює сіно. Але на початку літа майже щороку сідлає коня і вирушає в далекі угіддя в пошуках вовченят, в місця, де вовки влаштовують лігвища, часто в одні і ті ж. Що робити, надмірний розплід цього звіра, ласого і до домашніх тварин, в природі не дуже бажаний. Та й платять за його видобуток непогано.
Минулого літа Ілля приніс нам живого вовченя і ми його тримали в комірчині, проводячи нехитрі спостереження та експерименти. Тоді-то і напросився взяти мене з собою - подивитися місцеперебування і лігва звіра. Обіцяв мисливець, а ось зараз прийшов і сказав, що начебто все готово для поїздки.
- Погода хороша, коні є. Якщо не передумав, вранці і виїдемо.
- Може Митю візьмемо? - питаю більше з ввічливості. Тому як знаю, Митя, мій провідник, вже отримав попередню згоду.
- Нехай їде, - мружиться Ілля. - Шість очей надійніше чотирьох. Хіба не так? - Запитує несподівано.
У тайзі тихо. Чути лише плямкання копит по вологому шару грунту, та дзвін комарів. Одягнув було накомарник, але в ньому так незатишно і душно, що не витримую, знімаю. Зате ковток чистого повітря після цього здається особливо свіжим, смачним і навіть ароматним. Ми з Дмитром відмахується від гнусу зеленими гілками модрини, як китаянки віялами. Ілля тільки сміється, дивлячись на нас. Він їде першим, якимось особливим чуттям вгадуючи ледь помітну, а местмі і зовсім непомітну стежку, прокладену, як кажуть, до старого Булунского тракту. В руках його дейбіір - махалка з волосся кінського хвоста. Каже, це не просто махалка, а своєрідний амулет, що охороняє господаря від недобрих сил і лихого ока. І висить він у нього в юрті прямо біля входу, а зараз - на руці. Ні-ні, та й відганяє Ілля комарів дейбііром, б'є себе по плечах і спині, а коня по крупу.
На невисокому перевалі зупиняємося у старій кострубатою модрини, побитої вітром і холодом, а може і часом. Святе дерево з різнобарв'ям розвішаних на ньому ганчірку, ниток, сірникових коробок. Ілля розкурює трубку і, порившись в кишені піджака, вставляє в ущелину кори дерева гільзу від тозовкі. Митя - зламану беломоріну.
- Залиш що-небудь і ти, - нагадує мені Ілля, хоча я вже відриваю кант від носової хустки, - а то удача піде, не наздоженеш.
- Слухай, - звертаюся до Миті, - Ілля-то пожив уже на світлі, багато чого взяв з іншого, того часу. І книг не читав, напевно, а ти? Невже всерйоз до цього ставишся?
- Може і не зовсім серйозно, а ось звик. Не дам йому і на душі неспокійно. Що, не віриш?
Я вірив. Я і сам вже звик до цього і завжди залишав що-небудь духу баян. Але какя-то протіворечінка вселилася в душу.
- А чому б краще що не залишити йому?
- Йому все одно що, головне - як це слово-то? Ах, так, ритуал. А ти не смійся, він може і покарати.
У прирічковому лісі три совеня розмістилися рядком на напів- впав стовбурі дерева. Літати ще не навчилися. Тому і завмерли, щоб стати непомітними. Але ми їх помітили і зупинилися, щоб зробити кілька знімків. Знімки зробив, а ось кришку від об'єктива впустив і як не шукали її в траві - не знайшли.
- Це він взяв, - сказав Митя, - покарав тебе за насмішку.
- Що ж, тепер йому вистачить, напевно?
- Не знаю, може і пробачить.
На стоянці біля верхового болота розсідлали коней. І поки розводили багаття, готували чай я бродив по мелкорослих ерніков, в надії виявити гніздо самого маленького кроншнепа -малюткі. Птахи кружляли поруч, порушуючи тишу своїми квікающімі криками, очевидно, гніздилися по ерниковиє схилу.
- Як не знайшов? - перепитує Ілля, коли я підійшов до багаття.
- Он їх скільки літає.
Він уже попив чаю і потихеньку пішов уздовж струмка. Ми з Дмитром закінчували трапезу, коли Ілля з'явився знову.
- Вони? - Розкриває кашкет, на якій лежать чотири оливково-зелених яйця, всіяні бурими мітками. - Двісті грам!
Звичайно, це жарт. Про жодні грамах тоді не було й мови.
- Спасибі, Ілля, - розглядаю яйця, - але два з них поламані, бачиш?
- Тоді сто, - парирує він.
- Чай проспиш, - піднімає вкладиш Ілля. - Однак, сильним будеш, спиш добре. Сміється. Він уже встиг помитися, рушник на плечі. І Митя біля багаття муркоче щось.
- Яка вже там сила, - відповідаю, і перемагаючи себе, різко вискакую з мішка. П'ємо чай із залишками сухої коржі.
- Заварка-то ще є, - резюмує Ілля, - але цукру немає і солі немає. Їдемо додому?
Вдає, що радиться з нами. А рішення вже прийняв. Що ж, додому так додому.
Івняково-луговий острів у галькові-піщаного пляжу поцяткований стежками, вибитими у високій соковитій траві. Зайці чи набродах? Так це ж вовченя! З густої порослі молодого верболозу з завалами метнувся на гальковий берег і тут же пірнув назад у густе різнотрав'я темно-сірий пухнастий звір, схожий на невелику угодовану лайку, тільки з опущеним хвостом.
- Ілля-а, - закричав я, перш ніж подумати про щось ще, - вовченята! Вовченята на острові.
- Вовки? - доноситься до мене.
І тут я побачив, як різко може бігти цей невтомний і здається тихий якутський кінь. Не встиг спішитися, а Ілля з Митею вже поруч, розглядають вовчі стежки.
Ну куди ж подітися звірові на ізольованому острові від досвідченого волчатнік!
Ілля знімав шкури з добутих вовченят, а я по цих самих набродах дійшов до високого лісу, недалеко від узлісся якого, в сухому горбі була вирита глибока, з лігвом в кінці, вовча нора. Вона був ретельно вичищена. Сім'я вовків, мабуть, вже перебралася з цього непоказного лісу на вільне життя в мальовничому зеленому острові, поруч з прозорою річковою водою. Дорослі звірі не з'являлися. Вони і не з'являться, поки не переконаються, що люди пішли з їх володінь. Що поробиш - великий страх хижака перед людиною, міцний інстинкт самозбереження.
Ми чекали, коли закипить чай.
- Яке чисте м'ясо у вовченят, - несподівано сказав Митя, - його треба їсти
М'ясо було дійсно чистим, білим, привабливим і ми якось відразу пригадали, що їжа-то скінчилася, а їсти хочеться.
- Так їх і їдять. Раніше в Росії м'ясо вовка цінувалося нарівні з яловичиною, - підтвердив я, згадавши читані і перечитані в студентські роки журнали "Нива", в яких було чимало цікавих нарисів про полювання і звички тварин. Добре оформлені журнали, надруковані на прекрасному папері, студенти-мисливствознавці зачитували до дірок, передаючи з рук в руки. Так, знав я, що волчатіну можна їсти, а ось пробувати не доводилося.
- Так спробуємо, - глянув на мене Митя, вистругівая шампур з шелюги. - Ось тільки без солі.
Я нарізав рівні шматочки м'яса і незабаром блакитні вогники від капає жиру затанцювали на вугіллі, поплив від багаття аромат ніжного шашлику.
Ілля, здавалося, не брав участі в нашій розмові. Здавалося навіть, несхвально поглядав на шампури, мовчки покурюючи трубку і розмірковуючи про щось. Але тут постало, вийняв з в'ючних суми мідний котел.
- Будемо варити по-справжньому, а там подивимося.
І бульйон був хороший, і м'ясо ніжно. А ось їли мало, з якоюсь побоюванням. І не тому, що без солі, просто не звикли, не традиційна це їжа - волчатіна.
- Напевно, це остання моя видобуток, - задумливо промовив Ілля. І вловивши наші відчувають погляди, додав, - може баяна не дасть більше. Не думаю, що мої предки харчувалися волчатіной.
- Ну да ладно, - посміхнувся, встаючи, - інше м'ясо знайдемо, але ж? А зараз поїхали.
В той же день, ледь сонце перевалило за полудень, з перевалу побачили долину, де розміщувався наш табір. За невеликим переліском не видно було ні окрулглого озера балагані, ні юрт, ні невеликого рубленого будинку, який тимчасово ми займали, але вже відчувався пливе звідти запах житла. Мірно крокуючі коні пожвавилися, додали ходу, наче й не було тривалого переходу.
Ще здалеку помітивши нас, лаборант Ніка, який залишився вдома, поставив на піч чайник, підкинув дров і ми побачили, як над трубою заграв легкий димок. Стіл був накритий по-царськи: гора оладок, масло, цукор, принесена з ферми сметана.
- І де це ви стільки бродили? - невдоволено питав Ніка, - я вже й чекати перестав, і оладки нові напік.
А сам, відчувається, радий. Розпрягає коней, знімає з них баули.
- А це що? - питає, заносячи в хату суму з вареним вовчим м'ясом, лосятина?
Я може і сказав би правду, але Митя перебив.
- Хіба не бачиш? Хіба такі у лося кістки? Кабарга.
- Так, лось, мабуть, побільше. Я ніколи не пробував м'ясо кабарги, можна їсти?
- Звичайно можна, тільки не солоне воно, не було солі, скінчилася.
- Ну, це як раз не страшно, пересіл на спині. Посолити.
Скучивши за домашнім затишком ми блаженно пили ароматний чай з оладками і сметаною. Ніка же хвацько орудував вузьким якутським ножем, обрізаючи м'ясо прямо у губ.
- Ніколи не подумав би, що це м'ясо так смачно, - розмірковував він, посипаючи його сіллю. Наступний раз спецзамовлення на кабаргу зроблю. Візьмете?
- Грошей не вистачить, - парирує Митя, - почастуй краще собаку.
- Собака - найкращий друг людини. Але на відміну від нього їсть і кістки. Шахів, на ... - простягає неабияк обгризену кістка.
Шахів неквапливо вибирається з-під нар, з гідністю потягується, перш ніж попрямувати до столу. "Врррр ..." - вишкірив раптом зуби, ще не дійшовши до кинутої на підлогу кістки. Від важливо-ставного вигляду його нічого не залишилося. Шерсть на спині здибилася, хвіст знітився й сховався під черево. Згорбившись, метушливо сховався в кутку під нарами, звідки висвічували лише його очі.
А Ніка? Ніка сидів біля дверей. Поки ми просміявся трохи, в хаті його вже не було. Пішов Ніка чи до сусідів, то чи в тайгу. Повернувся ввечері і ми про це більше його не питали. Було трохи незручно якось, сором'язливо і йому і нам. Але пізніше, коли раптом розмова заходила про волчатіне, він з видом бувалого людини говорив: "А Ви хіба не пробували? Прекрасне м'ясо, не поступається молодий яловичині". Втім, це підтвердити могли і ми.
да. ще класик росохоти / Сабанеев? / писав, що м'ясо молодого вовка не поступається за смаком телятині. і не треба гнати, що мовляв, азіяти тріскаються і мають все що шевеліца-знаєте ж, що урки і шпана, що косить під них, кримінально-романтично хаває собак / тубік тут ні до чого /. в інеті-повнісінько ,, куплю м'ясо вовка. солідні західні чели косять під древніх варягів, скандинавів, готовий, саксів, лицарів-з дамами при свічках під благородне вино містично поглинають приготовлену волчатіну. я-нащадок мисливців Чингісхана і їм / пробував хоча б чисто експериментально / все, що добув. якщо Батьківщина буде в небезпеці-з'їм вуха переможеного ворога! а якщо реально-шашлики з хижак не проканати / трихінельоз небезпечний! /. ріжте м'ясо шматками не більш сірникової коробки і кип'ятіть під тиском / с закритою кришкою, все м'ясо в воді-ітіу мати / не менш години-відповідаю за безпеку, іпохондрики-чістофіли!