Коні мчать по горбах,
Топчуть сніг глибокої.
Ось, в сторонці божий храм
Видно самотньою.
.
Раптом метелиця колом;
Сніг валить жмутами;
Чорний ворон, свистячи крилом,
В'ється над саньми;
Віщий стогін свідчить печаль!
коні квапливі
Чуйно дивляться в темну даль,
Воздимаясь гриви.
Хто з тодішніх офіцерів не зізнається, що російській жінці зобов'язаний він був кращої, драгоценнейшей заплата. У цей блискуче час Марія Гаврилівна жила з матір'ю в *** губернії і не бачила, як обидві столиці святкували повернення військ. Але в повітах і селах загальне захоплення, може бути, був ще сильніше. Поява в цих місцях офіцера було для нього справжнім торжеством, і коханця у фраку погано було в його сусідстві. Ми вже казали, що, незважаючи на її холодність, Марія Гаврилівна все як і раніше оточена була шукачами. Але все повинні були відступити, коли з'явився в її замку поранений гусарський полковник Бурмин, з Георгієм в петлиці і з цікавою блідістю. як говорили тамтешні панянки. Йому було близько двадцяти шести років. Він приїхав у відпустку в свої маєтки, що перебували по сусідству села Марії Гаврилівни. Марія Гаврилівна дуже його відрізняла. При ньому звичайна задума її пожвавлювалося. Не можна було сказати, щоб вона з ним кокетувала; але поет, помітивши її поведінку, сказав би:
Бурмін був, справді, дуже милий молодий чоловік. Він мав саме той розум, який подобається жінкам: розум пристойності і спостереження, без будь-яких претензій і безтурботно глузливий. Поведінка його з Марією Гаврилівною було просто і вільно; але що б вона не сказала або не зробила, душа і погляди його так за нею і слідували. Він здавався вдачі тихої і скромної, але чутка запевняла, що колись був він жахливим повісити, і це не шкодило йому в думці Марії Гаврилівни, яка (як і всі молоді жінки взагалі) із задоволенням вибачатися пустощі, які виявляють сміливість і палкість характеру. Але більш за все. (Більш його ніжності, більш приємної розмови, більш цікавою блідості, більш перев'язаною руки) мовчання молодого гусара найбільше підбурював її цікавість і уяву. Вона не могла не зізнаватися в тому, що вона дуже йому подобалася; ймовірно, і він, з своїм розумом і досвідченістю, міг уже помітити, що вона відрізняла його: яким же чином до цих пір не бачила вона його у своїх ніг і ще не чула його визнання? Що утримувало його? боязкість, нерозлучна з правдивою любов'ю, гордість або кокетство хитрого тяганини? Це було для неї загадкою. Подумавши гарненько, вона вирішила, що боязкість була єдиною тому причиною, і поклала підбадьорити його більшою уважністю і, залежно від обставин, навіть ніжністю. Вона пріуготовляет розв'язку саму несподівану і з нетерпінням чекала хвилини романічного пояснення. Таємниця, якого роду не була б, завжди важка жіночого серця. Її військові дії мали бажаний успіх: по крайней мере, Бурмін впав у таку замисленість і чорні очі його з таким вогнем зупинялися на Марії Гаврилівні, що рішуча хвилина, здавалося, вже близька. Сусіди говорили про весілля, як про справу вже кінчені, а добра Парасковія Петрівна раділа, що дочка її нарешті знайшла собі гідного жениха. Старенька сиділа якось одна у вітальні, розкладаючи гранпасьянс, як Бурмін увійшов до кімнати і негайно поцікавився про Марії Гаврилівні. «Вона в саду, - відповідала бабуся, - ідіть до неї, а я вас буду тут чекати». Бурмін пішов, а старенька перехрестилася і подумала: може справа сьогодні ж скінчиться! Бурмін знайшов Марію Гаврилівна біля ставка, під вербою, з книгою в руках і в білій сукні, справжньою героїнею роману. Після перших питань Марія Гаврилівна навмисне перестала підтримувати розмову, посилюючи таким чином взаємне замішання, від якого можна було позбутися хіба тільки Раптом і рішучим поясненням. Так і сталося: Бурмін, відчуваючи затруднительность свого становища, оголосив, що шукав давно випадку відкрити їй своє серце, і зажадав хвилини уваги. Марія Гаврилівна закрила книгу і опустила очі на знак згоди. «Я вас люблю, - сказав Бурмін, - я вас люблю пристрасно. »(Марія Гаврилівна почервоніла і схилила голову ще нижче.)« Я вступив необережно, віддаючись милої звичці, звичці бачити і чути вас щодня. »(Марія Гаврилівна згадала перший лист St.-Preux 5.)« Тепер уже пізно противитися долі моєї; спогад про вас, ваш милий, незрівнянний образ віднині буде мукою і приємністю житті своїм але мені ще залишається виконати важку обов'язок, відкрити вам жахливу таємницю і покласти між нами непереборну перешкоду. »-« Вона завжди існувала, - перервала з жвавістю Марія Гаврилівна, - я ніколи не могла бути вашою дружиною. »-« Знаю, - відповідав він їй тихо, - знаю, що колись ви любили, але смерть і три роки нарікань. Добра, мила Марія Гаврилівна! НЕ намагайтеся позбавити мене останньої втіхи: думка, що ви б погодилися зробити моє щастя, якби. мовчите, заради бога, мовчіть. Ви терзаєте мене. Так, я знаю, я відчуваю, що ви були б моєю, але - я нещасне створіння. я одружений! »Марія Гаврилівна глянула на нього з подивом. - Я одружений, - продовжував Бурмін, - я одружений уже четвертий рік і не знаю, хто моя дружина, і де вона, і чи повинен побачитися з нею коли-небудь! - Що ви говорите? - вигукнула Марія Гаврилівна, - як це дивно! Продовжуйте; я розповім після. але продовжуйте, зробіть милість. - На початку 1812 року, - сказав Бурмін, - я поспішав до Вільно, де знаходився наш полк. Приїхавши одного разу на станцію пізно ввечері, я велів було скоріше запрягати коней, як раптом піднялася жахлива хуртовина, і доглядач і ямщики радили мені перечекати. Я їх послухався, але незрозуміле занепокоєння опанувало мною, здавалося, хтось мене так і штовхав. Тим часом заметіль Не вгамовувалася; я не витерпів, наказав знову закладати і поїхав в саму бурю. Ямщику заманулося їхати рікою, що повинно було скоротити нам шлях трьома верстами. Береги були занесені; ямщик проїхав мимо того місця, де виїжджали на дорогу, і таким чином опинилися ми в незнайомій стороні. Буря не вщухала; я побачив вогник і звелів їхати туди. Ми приїхали в село; в дерев'яній церкві був вогонь. Церква була відчинена, за огорожею стояло кілька саней; по паперті ходили люди. «Сюди! сюди! »- закричало кілька голосів. Я звелів візникові під'їхати. «Помилуй, де ти забарився? - сказав мені хтось, - наречена непритомна; піп не знає, що робити; ми готові були їхати назад. Виходь же скоріше ». Я мовчки зіскочив із саней і увійшов до церкви, слабо освітлену двома чи трьома свічками. Дівчина сиділа на лавочці в темному кутку церкви; інша терла їй віскі. «Слава богу, - сказала ця, - насилу ви приїхали. Трохи було ви панночку не забив ». Старий священик підійшов до мене з питанням: «Накажете починати?» - «Починайте, починайте, батюшка», - відповідав я неуважно. Дівчину підняли. Вона здалася мені непогана. Незрозуміла, непрощенна легковажність. я став біля неї перед налоєм; священик поспішав; троє чоловіків і покоївка підтримували наречену і зайняті були тільки нею. Нас повінчали. «Поцілуйтесь», - сказали нам. Дружина моя звернула до мене бліде своє обличчя. Я хотів було її поцілувати. Вона скрикнула: «Ай, не він не він »- і впала без пам'яті. Свідки спрямували на мене перелякані очі. Я повернувся, вийшов з церкви без жодного перешкоди, кинувся в кибитку і закричав: «Пішов!» - Боже мій! - закричала Марія Гаврилівна, - і ви не знаєте, що зробилося з бідної вашою дружиною? - Не знаю, - відповідав Бурмін, - не знаю, як звуть село, де я вінчався; не пам'ятаю, з якої станції поїхав. У той час я так мало думав важливості у злочинній моїй витівці, що, від'їхавши від церкви, заснув і прокинувся другого дня вранці, на третій вже станції. Слуга, який був тоді зі мною, помер в поході, так що я не маю і надії відшукати ту, над якою пожартував я так жорстоко і яка тепер так жорстоко помстився. - Боже мій, боже мій! - сказала Марія Гаврилівна, схопивши його руку, - так це були ви! І ви не впізнаєте мене? Бурмін зблід. і кинувся до її ніг.
- Хай живе Генріх Четвертий! (Фр.)
- «Жоконд, або Шукач пригод» - комічна опера М. Ізоара.
- З комедії А. Грибоєдова «Лихо з розуму» (дійств. 2, явл. 5, слова Чацького).
- Якщо це не любов, так що ж? (Іт.) - з 132-го сонета Петрарки (цикл «За життя Лаури»).
- Сан-Пре (фр.) - герой роману Ж.-Ж. Руссо «Юлія, або Нова Елоїза».