Пов'язана з свідомістю в цілому, мова людини включається в певні взаємини з усіма психічними процесами; але основним і визна-ляющим для мови є її ставлення до мислення.
Оскільки мова є формою існування думки, між мовою і мисленням існує єдність. Але це єдність, а не тотожність. Так само непра-вомерни як встановлення тожества між мовою і мисленням, так і перед-дання про мови як тільки зовнішньою формою думки.
Поведінкова психологія спробувала встановити між ними тотожність, по суті звівши мислення до мови. Для бихевиориста думка є не що інше, як «діяльність мовного апарату» (Дж. Уотсон). К. С. Лешли в своїх дослідах спробував виявити за допомогою спеціальної апаратури руху гортані, що виробляють мовні реакції. Ці мовні реакції відбуваються за методом проб і помилок, вони не інтелектуальні операції.
Але не можна і відривати мислення і мова одна від одної. Мова - не просто
Здебільшого воно в мові і відбувається.
У процесі мовного оформлення думки роботи над мовної формою і над думкою, яка в ній оформлюється, взаємно переходять одна в одну.
У самої думки в момент її зародження у свідомості індивіда часто пережив-вання її значення для даного індивіда переважає над оформленим значени третьому її об'єктивного значення. Сформулювати свою думку, т. Е. Висловити її через узагальнені безособові значення мови, по суті означає як би перевести її в новий план об'єктивного знання і, віднісши свою индивидуаль-ву особисту думку з фіксованими в мові формами суспільної думки, прийти до усвідомлення її об'єктивувати значення.
Твердження про незвідність мислення до мови відноситься не тільки до зовн-ній, а й до внутрішнього мовлення. Зустрічається в літературі ототожнення мис-лення і внутрішнього мовлення не має сенсу. Воно, очевидно, виходить з того, що до мови в її відмінність від мислення відноситься тільки звуковий, фонетичний мате-ріал. Тому там, де, як це має місце у внутрішній мові, звуковий компо-нент мови відпадає, в ній не вбачають нічого, крім розумового содер-жания. Це неправильно, тому що специфічність мови зовсім не зводиться до наявності в ній звукового матеріалу. Вона полягає насамперед у її грам-тичних - синтаксичної і стилістичної - структурі, в її специфиче-ської мовної техніці. Таку структуру і техніку, притому своєрідну, відпрацьовано-лишнього структуру зовнішньої, голосної мови і разом з тим відмінну від неї, має і внутрішня мова. Тому і внутрішня мова не зводиться до мислення, і мислення не зводиться до неї.
Отже: 1) між мовою і мисленням існує не тожество і не розрив, а єдність; це єдність діалектичне, що включає відмінності, загострюються в протилежності; 2) в єдності мислення і мовлення провідним є Перемишль-ня, а не мова, як того хочуть формалістичні і ідеалістичні теорії, пре-обертаючі слово як знак в «виробляє причину» мислення; 3) мова і мислення виникають у людини в єдності на основі суспільно-трудової практики.
Єдність мови і мислення конкретно здійснюється в різних формах для різних видів мовлення. <.>